Своїм премудрим Промислом Сам Господь особливим чином потурбується за своє земне представництво. Все що нам потрібно – це свято зберігати Боже Передання, і дотримуватись його, спасаючи свою душу. І тільки тоді, коли ми будемо реалізовувати у своєму власному житті всі апостольські православні догмати і канони – ми можемо говорити про те, що наша Церква – Істинна, а ми з вами справді – християни.
Лише удосконалюючись в цьому, немов би шліфуючи як той твердий діамант своє власне духовне життя, ми зможемо спасаючи себе досягати і справжнього церковного благоденствія взагалі. Церква здорова не тоді, коли відкриваються нові храми, і не тоді, коли відбудовуються давно закинуті релігійні споруди. І навіть не тоді, коли кількість архієреїв в декілька десятків разів більша за кількість у ній ченців та дияконів. Церква буває здорова лиш тоді, коли духовно здоровими є усі її члени.
Звісно, ведучи мову про наше з вами духовне здоров’я ми мусимо бути дуже уважними і обережними. З одного боку – Церква саме для того нам і дана, щоб бути нашою духовною лікарнею. Сам Господь наш Ісус Христос одного разу зауважив, що лікаря потребують не здорові, але слабкі. В той же час, було б явним нашим безумством міркувати про категоричну неможливість виконання законів Божих через занадто високі вимоги, і той фактично недосяжний ідеал, що пропонується для нас Богом та Церквою. Однак правда полягає в тому, що метою Церкви є наше категоричне вдосконалення, буквально в абсолютній степені. Бог хоче, щоб ми були не просто “порядні люди”, не просто “кращі від своїх сусідів”. Насправді воля Божа полягає у тому, що кожен з нас повинен через поредництво церковне, уподобляючись Христу, досягнути і власної святості та богоподібності.
Справжнім лихом для для Церкви, і горем для людей, обертається момент, коли сама Церква руками її архипастирів і пастирів перестає лікувати скалічені гріхами душі. Біда настає тоді, коли ці пастирі стають не здатними лікувати людський дух, і замість добрих ліків, подають усім хто прийшов за лікуванням убивчу отруту.
Дуже часто такі лжепастирі в силу відсутності знань, ревності, через власну патологічну самозакоханість та начальницьку зухвалість зупиняються на досягнутому у власному духовному розвитку, вважаючи архиєрейський омофор, чи священичу єпатрахіль, остаточною ціллю свого життя. Хоча, звісно, це лише засіб для якісного служіння, але зовсім не мета.
Щоб не бути голослівними, хотілося б привести хоча б один, особливо яскравий випадок з церковного життя останніх днів. Багатьох православних віруючих, котрих ще не покинув страх Божий і здоровий глузд, не могли не вражати релігійні нововведення одного “православного” архієрея УПЦ Київсього Патріархату. Напевне, бажаючи справити дивовижний психологічний ефект на свою паству, уже який рік поспіль, цей владика хоче буквально уподібнитись самому Богу, і понести перед усім народом, прости нас Господи, бутафорський хрест на міфічну Голгофу… Те, що відчуває православна людина дивлячись на таке архиєрейське кощунство, і відверто кажучи, поганеньку акторську гру, немає слів і описати. Жаль, відчай, зневіра і сум. Невже це саме те, чого справді хотів досягнути цей самозакоханий єпископ?
Звісно, для багатьох щирих християн згадана церемонія є ззовні дуже вражаючою. Люди які ніколи не бачили Христа-Спасителя своїми фізичними очима можуть подивитися на Його “місцевого” заступника. Такий обряд особливо доречний у Ватикані, де живе і працює сам Папа Римский, виконуючий обовязки самого Господа, “тимчасово відсутнього” на землі. От він й справді може це робити як “вікарій Христовий”. Правда, яке відношення до цього театру має окремо взята єпархія Київського Патріархату – не зрозуміло ніяк. Хоча, нам можуть дорікнути, що, мовляв, така тридиція існує уже багато років в Єврусалимі. Ну, так. Справді. Але погодьтесь – Луцьк це ще не Єрусалим, а земний Єрусалим ще не цілком Єрусалим небесний. Он на Філіпінах, так там взагалі розпинають людей, прибиваються цвяхами до хрестів. Чого б усім бажаючим владиками таке не повторити в місцевих умовах? Виглядало б дуже переконливо! Особливо для їх ідеологічних опонентів. Знаєте, який контраст би був : – а ваш владика їздить на дорогій іномарці, а наш розпинається у Велику Пятницю! Оце б був конкретний місіонерський хід!
Містична практика буквального наслідування Христа - нині прийшла до нас з католицизму, і немає жодного стосунку до Православ'я
З року в рік, все більше і більше, на нашу православну Україну “експортуються” суто католицькі звичаї і традиції. Поступово, але дуже впевнено нашим людям замінюють православну свідомість черговими, невідомими нам раніше католицькими заблудженнями. При чому, вся їхня небезпека криється зовсім не у тому, що вони мають католицькі коріння. Це, насправді, не так вже й страшно. Страшно тут інше – вони спотворюють правильне, (тобто православне) розуміння основ духовного життя християн. Для нас кожне слово єпископа – більш ніж просто слово. І кожна “Хресна дорога” – для нас це зовсім не частина чийогось режисерського задуму. Це все реалізація, та усвідомлене втілення у житті власного духовного досвіду, та душевного стану християнина. Людина наближується до Бога, або ж відпадає від Нього спочатку в своєму мозку та серці. І лише згодом вона стає здатною на будь-який інший, видимий стороннім спостерігачам, розрив з Ним.
Дивовижна байдужість у вірі, яка по-суті і є очевидною ознакою безвір’я взагалі – це одна з основних трагедій сучасного церковного життя. При чому, як це не дивно, нині більше її демонструють представники ієрархії, а не миряни. В останньому випадку це було б хоча б якось зрозуміло, чи більш логічно виходячи з їх рівня релігійно-богословської грамотності. Очевидно, що тепер дуже швидко богословська грамотність мирян остаточно перевершить освітній рівень і більшості духовенства. Так само, як раніше, буквально на наших з вами очах, морально-етичний рівень прихожан став набагато вищим за рівень багатьох їхніх “духовних” наставників.
Взагалі, від духовної освіти і виховання особистості дуже багато залежить. Не маючи елементарних знань про основи православного життя, всякий християнин наражає свою душу на безліч небезпек. При чому, слід зазначити особливо, що схоластичне засвоєння богослів’я є ще більш небезпечним, аніж взагалі його незнання. Православне богослів’я – це не наслідок людських мудрувань, але плід праці власного серця, і свідомого особистого засвоєння на практиці богооб’явлених Істин. Не засвоюючи його на власному духовному рівні люди, навіть архиєреї, навіть випускники духовних семінарій, академій чи аспірантур стають або формалістами, або ж просто безбожниками у рясах, що повеликому рахунку одне і те ж…
Як для чесної людини неприпустимо щось вкрасти, як для культурної і вихованої людини неприпустимо плюнути на підлогу, чи запалити в автобусі цигарку, так само для провославних людей категорично неприпустимо молитися з католиками. Різниця між нашими двома Церквами настільки суттєва, що святі отці останніх часів не наважувались називати католиків і християнами. Звісно, не місце і не час тут зараз виясняти, наскільки це твердження відповідає дійсності. Одначе, всякий православний християнин добре розуміє, що поки існують між нами не лише обрядові, але й доктринальні розбіжності – було б зухвалим і гордиливим вчинком самостійно визначати межі допустимого “власного екуменізму” особливо там, де для тебе Церква вже усе давно визначила. Той хто не слухає соборного голосу Церкви – не може і не має права називати себе Її членом. Можливо не слухає, бо не знає і не чув ніколи про це?
10-те Апостольське правило погрожує забороною відлучення клірику, який наважиться помолитись з іновірцем (єретиком), навіть приватним чином. Те ж саме повторює і 45-те, і 46-те Правила, які наказують відлучати від церковного спілкування тих, хто прийме хрещення, чи принесе жертву разом з єретиками. Сьогодні багато можна говорити і сперечатись про те, канонічними чи не канонічними ті чи інші церкви. Однак, поки згадані випадки будуть мати місце – відповідь на це питання є ясно зрозумілою, і не потребує ніякого обговорення.
Будь-яке богослужіння з інославним - згідно канонів Церкви виводить за межі Церкви обидвох молільників.
У зв’язку з цим, треба буде пригадати, що тут дуже важливими є питання церковної дисципліни і внутрішнього послуху церковній ієрархії. Не так вже й давно, ще у вересні минулого року, ми неодноразово згадували прикрий інцидент, що мав місце Косівсько-Коломийській єпархії УПЦ-КП, де місцевий архієрей відкрито співслужив з уніатами. При чому, даний випадок після того як став відомий Патріарху і Синоду УПЦ-КП був ними категорично засуджений, а сам єпископ отримав догану, і свою вину згодом публічно визнав. Тепер цікаво таке : невже за одні і ті самі провини окремі архієреї можуть бути публічно осуджені, а іншим все “сходить з рук”? Які критерії в оцінюванні таких вчинків? Невже Синод судить архієреїв не згідно священних канонів, а тільки згідно масштабів їх єпархій, чи “родинного дерева”? Невже те, що можна владикам з великим єпархіальним штатом, ніяк не дозволено скромним “сільським” архиєреям?
Складно визначити яка основна причина в існуванні обговорюваної нами проблеми. Швидше за все, отак щоб була одна-єдина причина – так її напевне і не існує. Все це наслідок поєднання багатьох внутрішніх і зовнішніх особистістних проблем пастирів і архипастирів. Людина, яку офіційно називають “владикою” дуже часто починає помилково сприймати повагу до сану який він носить з повагою до самого себе, до власних заслуг та можливостей. Тут недолік його освіти, і перш за все – у незнанні такої дисципліни як Пастирське богослів’я. Хоча б на елементарному рівні.
Далі можна згадати відсутність знань церковного права – дуже необхідної і важливої науки. Церковне право і нині залишається для нас ідеалом, мірилом в будівництві внутрішньої і зовнішньої Церкви. Внутрішню “церкву” ти повинен будувати у собі, а до зовнішньої ти як пастир повинен бути здатен приводити ввірену від Господа паству. Не в останню чергу тут для пастиря має значення і Аскетика і Антропологія. Без якісного, на особистому рівні, засвоєння цих двох наук, ніякий семінарист не зможе виробити у собі правильний душевний настрій до сприйняття іновірних та інославних. Не допоможе йому в цьому ні Порівняльне богослів’я, ні навіть Догматика.
Тема, яку ми нині лише розпочали обговорювати, надзвичайно багатогранна. У подальших своїх публікаціях ми будемо намагатися більше розкривати церковну науку про такі речі.
Звісно, в церковному середовищі уже давно назріла потреба в фаховому обговоренні подібних проблем. Нині набагато частіше ведуть мову про місію, про свідчення серед іновірних. Однак, мова про “місію” серед з самих православних давно не велася. Хоча, з неї і варто було б розпочинати справжнє оцерковлення і України і світу. Справждній віруючий і православний архиєрей може принести користі Церкві більше, за десяток священиків. Нерадивий і невіруючий владика не тільки загубить свою “внутрішню церкву”, але власноручно зруйнує те, що будували багато священиків і єпископів до нього. Байдуже насправді хто ти – священик, єпископ, архиєпископ, чи навіть, митрополит чи сам патріарх. Твій сан і ти сам – це не одне і теж.
