Як поводитися християнам на похоронах? Як правильно вести себе на похоронах, знають далеко не всi. Бiльше людям вiдомо про рiзнi забобони, нiж про християнськi звичаї, пов"язанi з цим.
Як не дивно, але одним із головних обов’язків сучасного православного священика й досі мусить бути свідоме викорінення в народі поганських обрядів, що неймовірно міцно засіли в людській свідомості. Дуже часто люди не можуть знайти пояснення того, чому все-таки їм потрібно дотримуватись того чи іншого обряду. Вони також не знають, як він з’явився і навіщо його виконувати сьогодні.
Проте, не дивлячись на всі ці «дрібниці», його все ще скрупульозно виконують, і навіть намагаються, як щось особливо цінне, передати в спадок своїм дітям. Гріш ціна тому священнослужителю, котрий байдуже сприймає подібне двовірство на своїй парафії, зустрічаючи його з посмішкою, наче якусь милу дитячу забавку. У нашій розмові ми спробуємо поміркувати над змістом деяких похоронних обрядів з позиції вчення Православної Церкви, а також, намагатимемось спростувати безглуздість відомих язичницьких традицій, що досі змушують православних християн усіляко «благоговіти» перед собою.
Проте, не дивлячись на всі ці «дрібниці», його все ще скрупульозно виконують, і навіть намагаються, як щось особливо цінне, передати в спадок своїм дітям. Гріш ціна тому священнослужителю, котрий байдуже сприймає подібне двовірство на своїй парафії, зустрічаючи його з посмішкою, наче якусь милу дитячу забавку. У нашій розмові ми спробуємо поміркувати над змістом деяких похоронних обрядів з позиції вчення Православної Церкви, а також, намагатимемось спростувати безглуздість відомих язичницьких традицій, що досі змушують православних християн усіляко «благоговіти» перед собою.
- Кажуть, що не можна купувати труну iз розп"яттям на хрестi, аби його потiм не присипали землею?
У давнину в християн був звичай усі важливі речі знаменувати зображенням святого хреста. Хрести зображали на дверях оселі, на одязі, на предметах побутового вжитку. Якби в перших християн були труни саме такі, які сьогодні є в нас, то вони напевне б і свої труни, для свідчення власної непохитної віри в Спасителя, прикрашали головним християнським символом. Інша справа, що сьогодні дуже часто труни прикрашаються зображеннями хреста не заради свідчення такої віри померлого, а для краси, для естетичної прикраси домовини. Тому практику, яка дуже тонко межує з блюзнірством, на мій погляд, схвалити не можна. Але не варто також боятися, що хрест буде присипано землею - така доля чекає усіх нас, бо з землі ми взяті, і в землю повернемось. В цьому світі все швидкоплинне – крім добра. Воно вічне, та йде з нами й на той світ. Тож радше треба боятися того, що ми живемо, як язичники, а то й як явні безбожники, а хоронитимуть нас за чином похорону християн. І тоді цей хрест, що відбито на домовині, буде мовчазним, але від цього не менш пекучим докором для багатьох з нас цілу вічність. Все, що мали – не берегли, а загубивши, тепер плачемо.
- Що класти у труну покiйниковi (якiсь його речi, грошi тощо)?
У пошуках відповіді на це питання народна фантазія просто неймовірна. Чого тільки ми тут не зустрінемо: покійнику в домовину кладуть окуляри, пару тапочок, гроші, ліки, й навіть, пляшку горілки чи вузлик з улюбленими стравами. Подумайте тільки, який жах! Це ж 21 століття на дворі - а тут таке! Всі ці речі в труні, безперечно, зайві. Більше того. Мало хто сьогодні задумується над тим, що уявлення про настільки матеріалізоване майбутнє покійника, має своїм корінням не лише язичниці чи народні обряди, але, часом, явно сатанинські вірування. Як каже чинити Церква? Після смерті покійника належить обмити та зодягнути в кращу одіж, а зверху покрити саваном – білим покривалом. Цей саван символізує собою білизну – чистоту душі людини та дотримання всіх обітниць, котрі були складені нею в момент Таїнства Хрещення. В праву руку мерцю вкладають невеликий хрестик, а на груди – ікону Спасителя. На чоло покладається «вінчик» – спеціальну паперову полоску, на якій надруковано ікону Христа, Божої Матері та Іоана Хрестителя з написом молитви "Святий Боже". «Вінчик» символізує собою вінець від Бога, котрий отримає кожен, хто виконує Його заповіді. Більше нічого в домовину класти не потрібно. Де є звичай, після розрішительної молитви, священик може теж покласти її до труни. Цього цілком достатньо.
- Не знають, чи справдi потрiбно цiлувати покiйника?
В деяких регіонах є традиція, що цілувати покійника має кожен, хто прийшов на похорон. Причому, цілувати мерця змушений навіть той, хто раніше з ним ніколи за життя не зустрічався. Така практика для психічно здорових людей виглядає, м’яко кажучи, дивною. Напевне, чи не єдиним розумним винятком, в такому разі, є прощання з померлим священиком чи архієреєм, де останній поцілунок є не лише, прощанням, але й своєрідним останнім благословенням померлого усім тим, хто прийшов провести його у вічність. Для родичів та близьких, для яких відхід у вічність дорогої та рідної людини величезна особиста втрата, питання цілувати чи не цілувати покійника навіть не виникає. Рідних людей, зазвичай, цілують навіть не узгоджуючи це з церковним уставом чи народними місцевими традиціями. Правда, особливо цинічними в таких випадках, виглядають поцілунки затятих ворогів, без щирого бажання примиритися та простити один одному, хоча б перед дверима вічності. Правильно цілувати вінчик на голові покійного, та ікону, що лежить на грудях.
- Чи слiд ставати на колiна пiд час кожного читання Євангелiя?
Порядок колінопреклонінь чітко зафіксовано в церковному уставі. Є дні, в які можна ставати на коліна, а є дні чи обставини, коли так ставати не рекомендується. Той, хто живе здоровим церковним життям, про такі деталі добре знає – вони досить прості. У своєму питанні ви, очевидно, маєте на увазі саме ті випадки, коли під час похорону священик перериває хід процесії, щоб прочитати Святе Євангеліє в особливих місцях та на роздоріжжях, дорогою на кладовище. Люди, котрі привикли слухати Євангеліє стоячи на колінах в храмі, природно, з почуття благоговіння перед Словом Божим, хочуть і в цьому разі його вшанувати так само. І дуже добре, коли цьому всіляко сприяє погода чи благоустрій місцевого населеного пункту. Але що робити у випадках, коли людина опиняється перед вибором: стати колінами в болото, чи слухати Слово Боже стоячи просто? Як на мене, відповідь тут очевидна - не треба юродствувати та лізти в багнюку. Чоловікам достатньо буде скинути головний убір та схилити голову, якщо вони досі цього не зробили, а жінкам досить просто у покорі схили голову в бік священика. У той же час, у всіх інших незрозумілих та неочевидних випадках, слід керуватися здоровим глуздом та благословенням отця-настоятеля.
 |
| Повернення з поховання Христа. М. Ге. 1859 |
- Чи спершу треба помолитися, а потiм вiтатися з присутнiми?
Ця, та інші подібні до неї «проблеми», а головне, способи їх вирішення - типовий приклад елементарної церковної неграмотності. Сьогодні все ще існує цілий прошарок людей, переважно старших жіночок з яскравим комуністичним минулим, які для підтвердження власного богословського професіоналізму, вимушені придумувати невідомі та й незрозумілі речі, на яких вони вже точно будуть розумітися. Скажімо, саме вони мають абсолютно чітку та конкретну відповідь на питання, коли варто вітатися з присутніми: до молитви, чи після. Церква готуючи священнослужителів до пастирської праці, ні в духовній семінарії, ні в академії, ні навіть, в аспірантурі цього не навчає. Найкращим способом догодити прибічникам обох цих "богословських шкіл" – привітатися двічі. Перший раз - перед молитвою – з тими, хто стоїть з одного боку домовини, другий – з іншої.
- Як на цвинтарi мають бути розмiщенi могили (покiйних мають класти ногами до входу, чи навпаки)?
Розміщення входу на кладовище не має жодного значення: на великих цвинтарях їх, зазвичай, є декілька, при чому, дивитися вони можуть в абсолютно різні сторони. За давньою християнською традицією, померлих хоронять головою за Захід, і відповідно, ногами на Схід. У церкві домовину кладуть ногами до вівтаря. На кладовищі - Хрест у ногах. Таке положення тіла покійного символізує стремління людини від смерті до життя, від тимчасового до вічного, з місця заходу сонця до його сходу. За переданням, саме таким чином було покладено до гріб плащаницю Господа Бога й Спаса нашого Ісуса Христа.
- Якi квiти краще нести: штучнi чи живi?
Як цинічно це би не прозвучало, але з точки зору здорового глузду, покійниці, навіть якщо вона за життя неймовірно любила квіти, після смерті не потрібно вже нічого земного – вона тут вже все своє відлюбила. Повірте, що їй вже цілком байдуже, що саме ви покладете до могили, і скільки нулів буде написано на ціннику від принесеного вами вінка. Тому, шукаючи найкращий вихід у цій ситуації, хотілося б згадати про два важливих моменти. По-перше, Церква категорично проти штучних речей. Але не тому, що вони дешевші від натуральних, а тому, що несуть в собі брехню та лицемірство. А з іншого боку, навіть ті квіти, що називають живими, насправді вже давно не живі. І саме головне. Ми з вами живемо в час значних економічних труднощів, котрі вимагають від людини особливого ретельного планування витрат. Тому, перш ніж витрачати неймовірні суми на непотрібний нікому вінок, варто поміркувати та чесно признатись, хоча б самі собі, що нами більше насправді керує: християнська любов до померлого, чи марнославство, з’єднане з бажанням своїм останнім подарунком виглядати не гірше інших? Якщо ми все-таки визнаємо, що нами керує любов, то цілком можливо, кращим подарунком померлому буде хоч невеличка, але безсумнівно, багато корисніша грошова сума, передана осиротілій родині. Зазвичай, дорогому обряду похорону передує не менш дороге, багаторічне лікування. То чому б реально не допомогти тим людям, які робили багато добра померлій людині, часто замість нас?
- Чи має свiчка цiлу нiч бiля покiйника горiти i чи має хтось з рiдних цiлу нiч бiля померлого залишатися?
Все залежить від фінансових та фізичних можливостей конкретної родини. В ідеалі, над покійником повинен всю ніч, до виносу тіла до храму, читатись «Псалтир». У той час, безумовно, свічки варто світити. Також багато залежить від звичаїв конкретної місцевості. Наприклад, у багатьох селах та містах Західної України дві малих свічки (у головах мерців) горять постійно, а чотири великих, що стоять по чотирьох кінцях катафалку, запалюються лише тоді, коли для звершення богослужінь приходить священик. Дуже добре, коли біля померлого збираються віруючі люди, які знають навіщо вони туди прийшли. Єдиним сенсом цілонічного чування є безперестанна молитва за душу новопреставленого. Якщо молитись ніхто не хоче, або не вміє – потреби сидіти там всю ніч, очевидно, немає. Як показує практика, основним родом занять людей, які приходять на всю ніч – це гріх багатослів’я та осудження інших. А це,очевидно, ні померлим, ні живим жодної користі принести не може.
- Чи справдi не можна повертатися у хату, якщо вже всi зiбралися на цвинтар i вийшли?
Здається, продовжуючи логіку автора цієї «заповіді», для її бездоганного, виконання, додому людям взагалі краще буде не повертатись? Перед нами черговий приклад віри у забобони, існування яких, навіть при найбільшому бажанні, не можна хоч якось виправдати здоровим глуздом. Хто це придумав? Кому це потрібно? І, головне, навіщо? Залишається лише нагадати слова Спасителя «Пізнайте Істину, і Вона зробить вас вільними» (Ін. 8:32 ).
- Для чого перекидають лавки i чому кажуть, аби в хатi прибирала старша жiнка?
Очевидно, мова йде про один, дуже древній поганський забобон, що мав би вберегти оселю, чи навіть цілий рід, від того, щоб смерть, яка тут щойно була, не захотіла знову повернутися. А прибирати в домі має старша жінка, напевне, саме тому, що по-перше, смерті вона не так боїться, як інші молоді жінки, а по-друге, вона їй сподобатися точно не зможе. Мені дуже шкода, що смерть насправді мало коли звертає увагу на такі умовності. Можливо колись й справді вона не поверталась туди, де були перевернуті табуретки. В наш час смерть занадто невблаганна, і не звертає уваги ні на вік, ні на слуги людини, ні на її заможність чи славу. Нині в смерті свої закони.
- Чи варто пiсля похорону робити застiлля?
Поминальна трапеза – давня українська, та й взагалі, християнська традиція. У давнину вона мала не тільки практичне, але й духовне, богословське значення. В пам'ять про померлу людину родичі та друзі споряджали столи, за які садили всіх «сирих і убогих», бідняків, хворих, сиріт та вдовиць. Така добра справа в пам'ять покійника йшла на користь усім, і в першу чергу йому самому. З тих часів до нас збереглася форма такого застілля, але на жаль, в багатьох регіонах втрачається його підкреслене релігійне значення. Поминальні трапези нерідко перетворюються на справжні ярмарки марнославства, котрі мають на меті здивувати усіх присутніх вишуканістю страв, а також їхньою кількістю. І звичайно ж, яке застілля сьогодні може пройти без алкоголю! Дуже часто перебравши допустиму межу, гості в прямому сенсі забувають де знаходяться, і для чого саме. Тому, незалежно від того хто ви: організатор чи гість поминальної трапези, завжди слід пам’ятати, що історично вона є продовженням заупокійної молитви і має ту саму мету. Якщо похорон, і відповідно, трапеза випадає на час посту, всі страви повинні бути пісними та простими. Жодного алкоголю бути не повинно, навіть вина, яке вважається символом земної радості та благополуччя. Якщо за стіл запросили священика, і він дав згоду прибути, то присутнім краще всього буде не їсти одразу, а почекати на панотця, котрий поблагословить стіл та прочитає молитву. А навіть у випадку, коли священика не буде, трапеза повинна розпочинатись та закінчуватись молитвою. Так вона найкраще виправдає свою мету: на ній молитовно поминають добрі справи людини, і просять Бога згадати їх, а новопреставленого оселити там, де «всі святі та праведники почивають».
- Як на 9, 40 днiв, рiк? I що робити людинi, якщо її переслiдують покiйнi (сняться, постiйно їх згадуєш тощо)?
Немає нічого надзвичайного, коли хтось після смерті свого родича чи друга не може забути його ще тривалий час. Було б багато дивніше, коли б зі смертю моментально припинилися наші усі почуття до рідної людини . Якщо таке стається, то, очевидно, це означає лише одне – ми покійного ніколи не любили, ким би він нам не був. Для нормальної, мислячої людини, тим більш людини віруючої, смерть близького це зовсім не сигнал вмить викреслити зі своєї пам’яті те, що нас роками та десятиліттями зв’язувало з тими, кого вже з нами немає. Навпаки: саме зі смертю інших, може проявитися наша справжня віра, надія та любов. Якщо ми віримо у Бога, значить віримо у вічне життя. А якщо так, то віримо й у можливість зустрічі в майбутньому з тими, кого ми тут вже втратили. І поки цього не сталось, ми маємо пронести цю любов у собі, як дорогоцінну перлину, впродовж всього свого життя, до часу нашої зустрічі у житті після смерті тіла. Наша молитва за померлого, милостиня та добрі справа у пам'ять про нього можуть і повинні стати красномовним свідченням, матеріалізацією нашої любові, яка за словами Апостола: «ніколи не вмирає».
Буває таке, що після смерті близької людини, нас починає мучити сумління за те, що ми могли приділити їй більше уваги та любові, але не зробили цього. Особливо, якщо це хтось з наших батьків. В людей з нестабільною психікою це відчуття з часом може розвинутись та перейти у нав’язливий стан провини, що межуватиме з психічною хворобою. Не дивно, що позбутися його буде не просто ні в момент свідомості, ні під час сновидінь. Непоодинокі випадки, коли у відповідь на намагання людини відігнати від себе незручні та неприємні думки, вони повертаються до неї ще з більшою силою. І що важливо зауважити, до психічної природи страждань людини нерідко додається і духовна. Диявол знає, що ми любимо інших людей не в повну силу, і прагне мучити нас, поселивши в наші душі відчай та зневіру. Тож, як би людина раніше не думала, що до церкви ходити не обов’язково, бо «Бог у неї в душі», змушена обставинам і прийти до церкви.
Якщо у нас дійсно є провина перед ближнім, а так буває у більшості випадків, перш за все ми повинні звернутись з цією проблемою до духівника. У Таїнстві Сповіді слід якомога детальніше розповісти йому про ті моменти, які нас турбують найбільше. Після Сповіді та Причастя найдієвішим засобом для примирення з померлим є наша молитва за нього. Можна замовити заупокійну службу, панахиду чи навіть декілька служб в одному храмі. Практика, коли за одне прохання служби замовляють у різних храмах для більшої кількості (три, три по три, дванадцять чи сорок служб) в православній Церкві вважається шкідливою та досвідченими духівниками не благословляється. Молитися краще у своєму храмі, або в тому, в якому любив молитися померлий. Принцип «краще там, де нас немає» в Православній Церкві не діє.
На дев’ятий, сороковий день та річницю смерті в християн прийнято особливо поминати померлих, а після заупокійної служби слід влаштовувати поминальну трапезу. Є всі підстави говорити, що коли людина буде гідно виконувати свій християнський обов’язок, тобто, жити по заповідях та являти справи милосердя для ближнього, ніяких жахів ні у снах, ні в час бдіння, вона бачити не буде. І саме основне. Правильно вмирати, або правильно готуватись до смерті, означає не що інше, як правильно жити.
Дуже дивно, що люди бажаючи приготувати людину до гідної зустрічі з вічністю придумують безліч непотрібних, а часом і шкідливих забобонів, найчастіше забувають про основне. Лише те життя, котре уквітчане добрими справами, любов’ю до Бога та ближніх – має в цьому світі цінність, і ця цінність ніколи не минає, а йде з людиною навіть той світ. У той же час, навіть скрупульозне дотримання безлічі відомих та невідомих обрядів та традицій злій та грішній людині аж ніяк не допоможуть. Лише той, хто був святим живучи на землі, буде святим і по смерті.
версія 0.1.0
