Чи варто молитися в школі?

У деяких українських дитсадках та школах щодня перед обiдом або першим уроком промовляють "Отче наш" чи iншу молитву. Iнколи школярам рекомендує молитися мiсцева влада для полiпшення виховання дiтей. У тих колективах, де є дiти рiзних вiросповiдань, радять кожному читати молитву своєї вiри. Думки щодо цiєї iнiцiативи роздiляються. Хтось вважає, що освiтнi заклади мають бути свiтськими, iншi переконують, що релiгiйне виховання полiпшить суспiльну мораль. 

То як має бути? Чи слiд дiтям молитися у навчальних закладах?

Ще основоположники комунізму вважали Церкву суттєвим і, що головне, зручним важелем впливу на людей. Хоча опіум у давнину використовували для лікування і зменшення болю, відому фразу Маркса про те, що релігія є опіумом народу, очевидно, слід розуміти саме в негативному контексті. Не дивлячись на те, що людська релігійність справа добра, паразитувати на ній люди все ще не розівчились.

Якщо адміністрація певного навчального закладу прагне максимально контролювати учбово-виховний процес, контролюючи його саме за допомогою релігії, то вона явно робить щось не так, і безумовно, помиляється у засобах. Досягнення сучасної педагогіки, а також, безцінна спадщина давньої педагогічної науки, спокійно можуть обійтися без втручання у навчальний процес священнослужителів.

Не дивлячись на те, що Церква заохочує молитися людей при всілякій нагоді, не завжди цю фразу слід розуміти буквально. Буває чимало випадків, коли молитва в прямому сенсі слова - недоречна. Серед них і регулярна молитва у навчальних закладах. Чому?

Тут є декілька важливих причин. Перш за все тому, що до молитви не можна змушувати. Якщо людей закликають до молитви в монастирі чи в духовному навчальному закладі – це одна справа. Там люди всі однодумці та одновірці. Якщо ж мова йде про світський навчальний заклад, у якому немає обов’язкової богослужбової практики, виникає справедливе питання: на якій підставі людину (а дитина - це та сама людина, тільки тимчасово маленька) буквально змушують до духовного життя? Зазіхання на свободу волі на мові світського юридизму - злочин, а на мові церкви – гріх.

Звідси, наступне питання: а хто, власне, може стати тим професіоналом, що здатен фахово розрізнити помилкові духовні практики від корисних, і чим саме, якими критеріями він буде керуватись у пошуках цих відповідей? Це неймовірна проблема стосунків школи та Церкви. Дуже часто вчителі християнської етики намагаються пронести з собою до класу, наче контрабандний товар, власну богословську неграмотність та особисті упередження. І замість того, щоб допомогти священикам, вони ще й заважають їм. Щоб пояснити що я маю на увазі, давайте я проілюструю це конкретним прикладом.

Сiдаєш за парту? Помолися! 

Якщо людина не знає скільки буде 3+2, то в певний час вона просто буде змушена чесно визнати факт свого незнання. Окрім того, вона також буде усвідомлювати, що не дивлячись на те, що сама вона не знає скільки буде 3+2, все одно є люди, які знають точну відповідь. І ось тут з’являється якийсь «доброзичливець» та авторитетно їй заявляє, що 3+2 = 6! Що робить далі людина? Вона перестає сумніватись у собі, і очевидно, перестає далі шукати правильну відповідь. Навіщо щось далі шукати, якщо вона точно знає правильну відповідь – шість! 

Щось дуже схоже відбувається у ситуації, у якій правилам віри та молитви дітей навчає не священик, а перший-ліпший шкільний вчитель, котрий зацікавився цією дисципліною не тому, що він готовий померти заради неї, а тому, що за кілька додаткових годин він отримає ще кілька додаткових гривень. І таких вчителів не десятки, і не сотні. Їх – більшість. Вони мають дати іншим те знання, якого самі не мали, і швидше за все, ніколи не будуть мати взагалі.

Нещодавно в одному з обласних центрів України було проведено круглий стіл з актуальних питань сьогодення, зокрема, щодо проблем впровадження ювенальної юстиції та питань співпраці школи й Церкви. Цікаво, що за ювенальну юстицію висловлювались ті самі педагоги, що керують зразковими навчальними закладами, в яких християнська етика читається вже багато років, або які самі є викладачами християнської етики. Можете собі лише уявити, яка каша в головах цих людей, і головне, якої молитви вони зможуть навчити своїх нещасних діточок!

Якщо молитва все-таки проводиться, то які саме молитви можуть бути прийнятнi для дiтей, що належать до рiзних конфесiй?

Якщо молоді люди належать до різних конфесій, то, здається, чи не єдиним правильним рішенням в такому випадку, буде молитва разом зі своїм священиком у свій день чи тиждень. Приміром, якщо є православні, католики та протестанти, то служитель кожної з конфесій залюбки проведе кілька хвилин разом з молоддю. Для людей інших церков (якщо мова йде про християнські юрисдикції), присутність бажана, але в жодному разі не може бути обов’язковою. Молитва - це надто інтимна справа, щоб нею маніпулювати в педагогічно-виховних цілях. Лише в такому випадку, молитва буде у повній мірі виправданим духовним підкріпленням і засобом духовного вдосконалення для молоді та старших.

Немає і бути не може єдиної універсально релігії, яка б могла об’єднати в одній молитві прибічників різноманітних вірувань. Якщо люди моляться разом, це означає, що вони єдині у своїй вірі. А як вони можуть бути єдиним у своїй вірі, якщо вони все одно не перестають рахувати себе православними, католиками, протестантами, юдеями чи мусульманами. Хіба існує така молитва, яка б змогла однаково підійти усім і відразу? А хіба в молитві найголовніше слова? Якщо немає справжньої духовної єдності та однодумності – то будь яка молитва разом – лише насмішка над молитвою. Тому, власне, церковні правила забороняють молитися разом з іновірцями. Справа тут не в толерантності чи не в доброму ставленні до людини чужої віри. Все набагато глибше.

Як бути з тими дiтьми, батьки яких є невiруючими?

Незалежно від того, віруючими чи не віруючими є батьки та їхні діти, питання участі в позаурочних заходах повинні вирішуватись за участі усіх сторін – дітей, батьків та представників школи. Буває так, що невіруюча родина немає нічого проти того, щоб їх дитина отримала знання Закону Божого чи Християнської етики. А буває і навпаки – у віруючій сімї пришли до думки, що дитина немає потреби витрачати час на добре відому їй дисципліну. Це також їхнє право. У будь-якому разі, вибір повинен бути добровільним, прийнятим без жодного тиску з боку адміністрації навчального закладу.

Можливо, краще молитися лише пiд час урокiв християнської етики?

Молитва на уроках допустима лише при дотриманні кількох умові. А саме: 1) увесь клас є віруючим 2) однієї Церкви. 3) Якщо не увесь, то хоча б переконлива більшість належить до однієї юрисдикції. У іншому випадку, як ми вже раніше зауважили, така молитва виглядає або блюзнірством, або насиллям. Звісно, я не маю на увазі духовні навчальні заклади. Там належить молитися Богу і до після кожної лекції. І навіть, перед вживанням їжі та при всіх інших нагодах. Але наважусь ще раз сказати банальність: молитися потрібно в храмі та вдома, а в школі потрібно навчатися. Коли дитина віруюча, то вона молитву читає вже, як тільки прокидається від сну, без потреби спеціально чекати на особливий урок, особливого тижня. Якщо ж вона не віруюча, то бажання вчителя змусити її до молитви матимуть лише зворотній ефект. Люди повинні мати право на реалізацію своїх релігійних потреб, але всьому свій час та пора. Взагалі, будь-які церковні речі проведені без священика доволі сумнівні. Чудовою альтернативою курсу християнської етики може бути недільна школа, відкрита на базі світського навчального закладу, як факультатив. Лекції там читав би священик з відповідною освітою, а діти які відвідували б ці заняття, вже точно знали б куди й до кого вони звертаються та за якою наукою.

Якщо ініціатива молитви в школі походить від батьків та їх дітей, то вона все одно не може йти на шкоду учбовому процесу. Краще робити регулярні молебні в позаурочний час, за участі гостей та викладацького складу, аніж показово щодня гратися в побожність.

версія 0.1.0