Якими щасливими є ті люди, що можуть бути зі своїм Богом не лише тоді, коли Він народжується і приходить як Людина на землю, коли і пастушки і ангели і мудреці зі Сходу співають, прославляючи Христа, а радість викликає сльози. Щасливі ті люди, які можуть бути зі своїм Богом і тоді, коли його зраджує один з найближчих учнів, коли Його б’ють, коли на Нього плюють, коли Його зневажають і ти розділяєш з Ним увесь цей жах. А Він не зробив у житті жодного гріха! Він не зробив нічого злого, щоб сприймати нині на себе такі страшні страждання, і навіть, бути вбитим за це.
Немає в житті Христовому жодного такого вчинку, щоб люди могли йому дорікнути за нього хоча б словом кажучи, що Він зробив щось не так як потрібно. Але сьогодні ми бачимо перед собою цю Голгофу, ми бачимо кілька людей, що зібралися біля Хреста, бачимо як важко цій згорьованій Матері втрачати Свого Сина – Свою єдину надію і втіху у житті.
Щойно ми з вами нині були не тільки свідками, але у певному сенсі й учасниками тих подій, про які читалося Євангеліє від Марка. Ось тому, дорогі брати і сестри, зараз нам дуже важливо зрозуміти, що таке насправді Великий піст. Дуже часто люди на початку Чотиридесятниці цікавляться у священнослужителів, що їм потрібно їсти, як себе вести, що їм можна, а, що - ні. Звичайно, піст це не тоді, коли ми вибираємо серед продуктів той, у якому менше жиру. Піст – це коли ти переживаєш з Христом все, і розділяєш долю Свого Бога до останньої години Його земного життя, до Голгофи, до оцих страждань, і навіть далі. Скільки нині є людей у Тернополі, та й по всій Україні, що зараз сидять дома, лежать перед своїми телевізорами чи сидять перед комп’ютерами, вважаючи себе християнами… А Христос не з ними! Він тут, Його тут зраджують, тут у пречисті руки вбивають цвяхи, тут він молиться за своїх кривдників. Тут він віддає життя за тих, хто сюди не прийшов… Ось, що таке піст! Коли Христос любить нас, йде заради нас на хресну смерть, а ми так легковажимо цим! Піст це не тоді, коли ми навчились розрізняти продукти. Піст – це коли ти зможеш розділити долю свого Господа. Нинішня неділя, що вже підійшла до вечора, Хрестопоклонна, дає нам необхідні сили, дає наснагу до подальшої боротьби з гріхом.
Великий піст вже розділився наполовину, а поклоніння Святому Животворчому Хресту дарує нам духовну насолоду підбадьорення та невидимої, але відчутної Благодаті Божої. Уявімо собі на мить людину, яка йде палючою спекою по пустелі. Жарке сонце випалює її уста та легені, здається все, що вона бачить і відчуває є лише маревом. Немає й сил вже мріяти про крапельку живильної вологи. Однак, лише зібравши у собі всі залишки сили та віри вона має шанс дійти до воскрешаючого джерела живої води. Ось так і Церква Христова знає, що кільком з нас, навіть тут присутнім, потрібна допомога у великопісному подвигу. Ось саме тому, нам виставляється на середину храму прикрашене квітами зображення Животворчого Хреста Господнього, виставляється оця Голгофа. Щоб ми, приступаючи до Хреста, лобизаючи пресвяті рани Христові набралися від них необхідної нам сили, яка б допомагала кожному з нас більше не грішити.
Ціль Великого посту – подивитися уважніше на свою душу, заглянути у неї й побачити, що ж там у ній насправді відбувається. Чи я справді такий ідеальний, яким я себе сприймаю? Чи в мене, дійсно, немає жодного помітного недоліку? Чи я справді кращий за тих людей, що мене оточують? Коли ми читаємо святоотецькі молитви, коли слухаємо Святе Євангеліє, то мусимо чесно визнати, що ми не є ідеальними, що нам потрібно ще багато і багато над собою працювати.
Часто ми чинимо так, як чинив апостол Петро запевняючи Спасителя : «навіть якщо й усі відречуться від Тебе, то я не відречусь». Але, не минуло й години, як Христос прийшов до Петра і застав його сплячим. Той, хто щойно обіцяв бути відданим до смерті, обіцяв віддати своє життя, бути поруч з ним на Хресті, на Голгофі, в найбільш драматичний момент історії людства та Церкви байдуже заснув. Тож коли ми нині підходимо до розіп’ятого на Хресті Спасителя, зупинімось у своєму життєвому змаганні. Послухаймо тишу. Тверезо запитаймо себе, чи ми не служимо Богу тільки своїми словами, а вчинками показуємо щось зовсім інше? Можливо й справді, нам бракує сили волі, бажання переродження, страху Божого, щоб вести себе хоча б як порядна людина? Потрібно вітатися однин з одним, дорогу переходити варто лише на зелений колір світлофору, не можна не тільки не красти, але й заздрити тим, хто має більше від нас. Потрібно розвиватись та перестати жити стереотипами. От і вітатись мають усі люди поміж собою, не чекаючи, і не дивлячись на свій вік. Не старші з молодшими, і не молодші зі старшими. А ті у кого більша культура повинні без гордині і зухвальства вітатись з тими, у кого цієї культури менше. Іншого способу навчити інших доброти і ґречності – не існує. Ось саме і з таких, начебто, «дрібниць», і складається все наше життя, і полягає служіння самому Богу.
Дякуймо Господу, що нині, поки-що, у нашій країні немає явних гонінь на Церкву. Християн більше не мучать лише знайшовши у їхніх домівках релігійну книгу : Біблію, «Життя Святих», «Катехизис» чи «Закон Божий». Але ж зовсім недавно у нас були такі часи! Уявіть-но собі, щоб це було, коли такі часи до нас би повернулися! Ось увірвалися до нашої оселі люди в шкірянках, і побачивши у нас на полиці Біблію одразу відправили нас на Колиму, в Сибір, валити ліс у тайзі серед голоду, холоду та туберкульозу! Що б ми тоді сказали у відповідь? - Мене в Колиму? Мене у Сибір? За що? - Ці книжки вже в мене двадцять чи тридцять років припадають пилом, але я їх жодного разу не відкривав! Оце так християнське геройство!
Сьогоднішнє богослужіння надзвичайно важливе для кожного християнина тому, що ми знову пережили, стали причасниками тих подій, де за людський гріх, за наш з вами гріх помирає Спаситель. Не осуджуймо тих солдатів, не осуджуймо Юду, які начебто призвели до того, що Христос помирає на Хресті. Христос йшов добровільно на цю смерть, заради нашого з вами спасіння. Це не Юда і не солдати призвели до смерті Бога. Це все – неймовірна Любов до людей, і наш з вами гріх. В Самого Христа жодних гріхів не було. Але вони є в нас, і від них потрібно відмовлятися. Якщо справді хочемо досягнути Благословенного часу Великодня – Святої Пасхи, ми мусимо врешті заглянути у своє серце. Ми мусимо викинути звідтіля увесь свій гріховний бруд, усі ті нечистоти, що заважають нам жити побожно і свято. І водночас, заважають жити і тим, хто є поруч нас.
Коли Христос помирав, то молився за Своїх убивць. Поміркуймо, який же це сильний урок для кожного з нас. Урок для тих людей, що наважуються називати себе християнами. Сьогодні коли нас хтось образить, і скаже нам якесь одне прикре слово, ми у відповідь таким людям «повертаємо» десять. Коли хтось помилиться, і зробить щодо нас щось несправедливе, то ми будемо все життя таким людям за це мститися. Є люди, які не розмовляють не те що з сусідами, а й з найближчими родичами роками та десятиліттями. Буває навіть так, що з роками забувається причина першої суперечки, а все одно люди не перестають. Вони не пам’ятають джерела конфлікту, але вони знають що їм треба ненавидіти ближнього, і вони таки його ненавидять. Я знаю одну родину де живе батько, мати і доросла уже дитина. І там кожен варить собі їсти окремо. Тобто у них є одна плита, і три каструлі з супами. Гріх спотворює найцінніше та найсвятіше, що може бути у людей. Гріх ламає Любов.
Тож нині нам особливо треба молитися за те, щоб Господь відкрив нам духовні очі. Щоб ми врешті побачили які ми є. Зазвичай, ми використовуємо свої очі для того, щоб ними шукати провини у інших. А це, - великий гріх. Людина з поганим духовним зором не має можливості розрізняти добро від зла. І тим більше, вона не може подивитися на себе чесно. Ми занадто себе любимо. Ми занадто себе обожнюємо. Ми крадемо честь у Бога, а приписуємо її собі. Тому пам’ятаймо, що Юда був зрадником в один момент церковної історії. А сьогодні кожен з нас коли веде себе так, як не належить себе вести християнину, він повторює цей страшний вчинок Юди. Сам Юда не знав, що насправді відбувається, хоча робив все свідомо. Ми вже знаємо, що кожен, хто зраджує Христа вже прирікає себе на вічну погибель.
Ви чули щойно, як священик читав Святе Євангеліє, у якому розповідалось про те, як апостол Петро відрікся від Христа, навіть всупереч власній обіцянці вірності. Є церковне передання про те, що як тільки Петро почув спів півня, то одразу ж пішов гірко плачучи каятись за свій вчинок, в якому не лицемірно каявся до останнього дня життя. В Церкві ще є передання, яке наче продовжує Євангеліє і розповідає, що кожного разу, коли Петро чув спів півня, він згадував про те, як він відрікся від Спасителя. Він гірко плакав, проливаючи сльози покаяння. Врешті, він і сам віддав життя, мученицьки постраждавши за віру і Господа. Не дивлячись на власні успіхи у ширенні Євангелії він все одно вважав себе першим з грішників, першим із зрадників Христа, і не розчаровуючись і не впадаючи у відчай, намагався добрими справами і правильним духовним життям компенсувати причинене ним зло. Ми з вами також, не повинні розчаровуватись і опускати руки від усвідомлення того, що у нас багато гріхів. Ми повинні знати, що Святий і Животворчий Хрест, який виставлений нині нам для поклоніння – виставлено нам саме для нашого духовного підбадьорення.
Милостивий погляд Спасителя, що страждає від тягаря наших гріхів, краще будь-яких слів навчає нас про те, що і у грішників є Надія. Що у кожного є можливість піднестись з самої глибокої прірви гріха. Не «вибраним», не «канонічним», не ще якимось там. А Кожному, хто покличе ім’я Ісуса, і припаде до його найсвятіших ран. Бог не простить грішника лиш в одному випадку. Коли сам грішник не буде цього хотіти. Якщо ж ти, дорогий брате і люба сестро, хочеш отримати Боже прощення, то швидше проси Його, і частіше кайся. Просто скажи «Боже, Ти знаєш який я є. Ти знаєш усі мої сили, бо їх Ти сам мені дав. Ти знаєш особливості мого характеру. Ти знаєш в яких умовах і серед яких людей та обставин я живу. Ти знаєш яким я є від самого народження. Допоможи мені стати іншим. Допоможи мені наслідувати Тебе у Твоїй найчистішій Любові до людей, та чесності перед ними… ». Бог ніколи не зраджував людей, а завжди вірив у них, всупереч усім їх підлим та нечесним вчинкам. Господь вірить у людину більше, аніж самі люди нині хочуть вірити у Бога. І здається, що так було завжди…
Тож нехай нинішнє вечірнє богослужіння залишиться для нас доброю згадкою про те, що ми з вами стали учасниками чогось великого і безцінного. Що ми були з Христом до самого останнього Його часу земного життя. Коли Господь був на Голгофі і ми біля Нього. Коли Його б’ють, і нас б’ють, бо ми - Його. Та й винні ми перед усіма…
Нехай Всемилостивий Господь врозумить кожного з нас, і навчить нас більше всього земного цінувати цю жертовну Божу Любов. Бог не хоче, щоб ми переконували Його у своїй любові через надмірні страждання. Він не хоче нашого мучеництва, нам не потрібно віддавати своє життя за ближніх, бо нині ми на це й не здатні. Але Бог знає напевне, що кожен з нас може бути порядною людиною, здатною у повній мірі на нормальні і моральні вчинки. І повірте, що багатьом з нас оця елементарно проста порядність буде Богом порахована за святість та праведність. Головне – простота серця. Не гордитися і не розчаровуватися. Не думати, що все те, що у нас є – це ми самі собі заробили. Абсолютно все чим ми володіємо – це дарунок Бога своїй дитині. І здоровя, і гроші, і кар’єра, і багатство, і бідність, і хвороби, і нагороди, і сімейне благополуччя і навіть – неблагополуччя – це все від Нього, це все Його Промислительна Десниця. Нехай Господь благословляючи кожного з нас умудрить нас після такого сильного богослужіння, після таких глибоких і натхненних молитов. Якщо ми просто все це прослухали і не змінилися – ми нічого не варті як християни.
Дякую всім, що нині знайшли можливість бути тут у цей час, та розділити з нами радість спільної молитви. Слава Ісусу Христу.
м.Тернопіль, Собор Різдва Христового,
18 березня 2012 р.
18 березня 2012 р.
