Останніми роками зі все більшим утвердженням в Україні «незалежного», але й поки ще «невизнаного» Православ’я в церковних колах то народжуються, то затихають, то знову народжуються розмови й суперечки про «благодатність» чи «неблагодатність» Таїнств, звершених «розкольниками». Подібні суперечки, не припиняючись, тривають уже двадцять років поспіль. Власне, вони не припинились і на час, коли пишуться ці рядки, та й не відомо, коли припиняться взагалі.
У релігійних війнах усе так само, як і у світських: все підло, жорстоко й немилосердно. Час показав, що є певний прошарок людей, для яких власне самоствердження полягає саме в приниженні або хоча б у спробах приниження своїх ідеологічних опонентів. І от якщо люди грамотні та освічені на такі провокації зовсім не ведуться, то люди малоцерковні та малограмотні часом бувають дуже вражені ними. Вони часто звертаються до своїх духовних наставників із проханням пояснити подібні парадокси сучасного церковного життя. І зазвичай не отримують якоїсь виразної відповіді на свої питання. Зовсім не тому, що правильної відповіді не існує в природі. Вона є і завжди була. І це, звичайно, велика трагедія, коли її не знаходять. Трагедія не тільки для окремих людей, але для всієї парафії. Чому? Тому що подібні теми – це взагалі ключові теми в певній богословській системі християнина, знання яких конче необхідне людині для власного спасіння. І якщо настоятель не знає, куди йде сам, то й не відомо, куди він зможе повести за собою і свою паству.
Вся ж «проблема» згаданого питання насправді лежить на поверхні. Бо дар Пресвятого Духа – на те він і «дар», щоб не залежати від людей. Навіть патріархів. І навіть – московських. Він посилається нам Самим Христом Богом заради нас і нашого спасіння. В жодного «канонічного» церковного чиновника немає вентилів або якихось пристосувань, якими можна було би «перекрити» нам або комусь іншому джерело невичерпної Божої Благодаті. За одним винятком – вони можуть перекрити оцю ж Благодать самим собі.
Справа в тому, що відповідно до сотеріології, - православного вчення про спасіння, а точніше одного з її аспектів – аскетики, дія Благодаті Пресвятого Духа – це поняття абсолютно динамічного характеру. Вона не посилається людині в Таїнствах Церкви як вирок. Її стяжає та людина, яка працює над собою, працює над приборканням власних пристрастей та гріховних нахилів. І навпаки: будьте ви хоч патріархами всія Русі та Білої, Малої і Середньої Альфи Центавра, якщо ви будете вперто грішити, Святий Дух вас покине. Це реальність нашого духовного життя. Про це чітко пишуть Святі Отці. В цьому й полягає весь сенс розмов про чиюсь канонічність та благодатність.
Так вже сталося історично, що безліч чинників у різні віки й різні роки не давали нашій державі отримати незалежність. А першою жертвою цілої низки міждержавних, політичних та геополітичних розборок постійно ставала й наша Українська Православна Церква. Її то ліквідовували, то ділили, то зраджували, то двічі продавали, то знову обводили навколо пальця свої ж. Однак об’єктивною реальністю нашого з вами буття Церкви є те, що майже не було періоду за всю тисячолітню історію, щоб хтось з українців не прагнув врешті визволити Рідну Церкву з вражої неволі. І не в тому справа, що ми занадто ревно шукали собі ворогів. Все було зовсім не так. До нас постійно приходили чужі люди й чомусь вперто хотіли жити в нашій хаті, але за своїм уставом. Той, хто читає історію, може в тому дуже просто переконатися. Причому – неодноразово. Незалежно від віку чи періоду історії України.
Особливо авторитетними в цьому сенсі для мене є праці Михайла Грушевського, одного з найбільших безбожників свого часу. Його вже точно не можна запідозрити в занадто упередженому ставленні до москалів або поляків і в надмірній особистій симпатії до Української Церкви. Однак єдине, у чому ви переконаєтесь напевне, то це те, що, пишучи без фаворитизму, він писав, очевидно, ставлячи себе самого на бік тих, хто в суперечках був переконливо правий. За це його люблять православні й ненавидять поляки з католиками. А ще були росіяни. Всесвітньовідомі спеціалісти в міжнародних стосунках з манією величі, а то й навіть з горезвісним месіанським синдромом. У пошуках сторонніх доказів своєї богообраності вони не лише залюбки переписують власну історію. Їм абсолютно не складно переписувати таку історію навіть для сусідніх народів. А тим, кому це не підходить, вони зі сльозами на очах та щирим співчуттям вимикають газ або бомблять ні в чому не винні міста. Але це вже політика, і вона не належить до сфери наших безпосередніх інтересів як богословів та священнослужителів.
Але для правди Божої ми маємо відверто говорити про те, що державна система Росії упродовж кількох останніх сотень років якось вперто та безсоромно використовує свою Церкву як один з безпосередніх важелів впливу на політичну ситуацію в Україні. І от згадані на початку нашої розмови байки про чиюсь «канонічність» чи «не канонічність» - це і є речі з того ж політичного набору. Вони, як і газ, як і Чорноморський флот, як і автомат Калашникова, приготовані для шантажу всіх, хто думає інакше. З курсу Церковного права ви можете дізнатись про те, що багато правил і канонів церкви сьогодні в принципі не виконуються і виконуватись вже не будуть ніколи. Деякі з тих правил взагалі ніколи не виконувались церквами повною мірою. Тому, розмовляючи про канонічність, треба чесно говорити й про те, що відповідно до корпусу канонічного права нині немає жодної Помісної Церкви, яка була би повністю «канонічною», тобто до кінця виконала всі без винятку існуючі приписи давніх кодексів церковного права.
Що ж стосується розмов щодо «благодатності», то Святе Письмо нам чудово розповідає про те, кому Христос противиться, а кому посилає свою небесну Благодать: «Бог противиться гордим, а смиренним дає Благодать» (Як.4:6, пор. Пс.84:11). Ну, так. Деякі українці достатньо горді, щоб не давати свою шию під чуже ярмо. І якщо саме така гордість - це непростимий для них гріх, то я вже й не знаю, на якому ступені розвитку перебуває гріх гордості в тих людей, що сотнями років намагаються нам це ярмо накинути. Говорячи про благодать, треба говорити не про політику, а про інше. Про межі Церкви Христової.
Де ж починається перебування людини в Церкві, а де воно закінчується? За вченням самої ж Церкви, справжнє й благодатне життя людини починається в спасительному лоні Тіла Христового лише тоді, коли супутниками правильної віри й Таїнств будуть добрі справи, добрий напрям волі, любов до Бога та ближнього. Якщо немає реальної співпраці людини з Богом та людини з людиною – немає й бути не може самої Благодаті. Вона не буде тяжіти над людиною, недостойною її. Вона покине таку людину, а самі Таїнства стануть для неї не для спасіння, а на суд та в вічний осуд. (1 Кор.11: 29). Користолюбні патріархи, грошолюбні і мерседесолюбні митрополити та єпископи, честолюбні монахи, ігумени та архимандрити… Я вже не кажу про інші, значно тяжчі гріхи, які в певних спільнотах стали де-факто нормою.
 |
| Всі що в Христа хрестилися у Хреста зодягнулися... |
При такій картині психічно нормальна людина розривається між тим, що бачить на свої очі, й тим, що їй говорять про це все.
Рятує нас лише те, що сам Христос через Святе Письмо нам дуже чітко розповідає, як насправді виглядають «благодатні» християни, сповненні оцих відомих дарів Святого Духа. Ось що пише апостол Павло: «А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість: Закону нема на таких!» (Гал. 5:22-23). Оце так опис! Невже апостол Павло помилився, чи, може, він просто не знав, як у наш час виглядатимуть канонічні й благодатні християни? У нас під впливом іноземних агітацій чомусь виробився чіткий стереотип, що благодатний, тобто освячений Благодаттю Преосвятого Духа, а отже, напевне, вже і святий, і спасенний, − це лише той, хто молиться російською мовою, яку чомусь дехто й досі називає церковнослов’янською, та має декілька інших прихованих, але важливих і цілком «канонічних» аргументів своєї правоти на зразок газу, нафти й великої армії, а ще більш надійної банківської системи, аніж у нас. Причому так або майже так у нас було віддавна. Ну, а ми − грішні й недостойні раби, підніжки й грязь Москви, а варшавське сміття — наші пани. Немає тут нічого оригінального чи принципово нового.
Для людей з атрофованими мізками головне, щоб все це мало гарну назву й поважно звучало. В такій справі основне – вивіска. Скажімо, «незалежна Українська Церква в незалежній Україні». На разі це лише чудова блискуча обкладинка, за якою схований бруд і нечистоти нашої продажності та лукавства. Це ми самі постійно зраджуємо Україну та її Церкву. Це не хтось винен нам. Це ми самі. Звісно, всі «вони» нам допомагають у цьому. Нарешті, всім нам, від малого до старого, треба зрозуміти одне: це нам врешті треба змінюватися й ставати на ноги. Тільки нам самим. «Вони» ж змінюватися ніколи не будуть. Ми для «них» ніколи не станемо повноцінними. Завжди нам буде чогось бракувати. Чистоти й правильності мови і вимови, правильності кордонів, елементарної вишуканості, манірності, освіченості або тої ж таки канонічності та благодаті. Здається, такі наполеонівські комплекси в людей бувають лише від власної неповноцінності. А її, як доведено практикою, легше не лікувати, а просто перекинути з хворої голови на здорову.
Ну, а що ми, бідні українці? Та нічого. Навіть якщо хтось і вважає нас неповноцінними, то ми свято віримо в те, що Бог має про це власну думку, яка може не збігатися з думкою Кремля. «Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся» (Ін. 3:17). І що особливо тішить мене зараз, то це те, що це не мої слова, а Його…
