Далі я хотів би поділитись з вами своїми скромними думками щодо того, якою має бути проповідь православного священика, і трохи розповісти про власний досвід підготовки недільних проповідей. Думаю, не відкрию нікому Америки, якщо вкотре повторю банальну істину : будь-який вдалий публічний виступ – це не посмішка фортуни і не люб’язний подарунок природи оратору та його слухачам. Насправді успішна проповідь - це чітка й цілеспрямована праця людини, яка, для того щоб усього лиш кілька хвилин вдало виступити на публіці, зазвичай повинна витратити досить багато власного часу й свідомо докласти багато зусиль. На жаль, вдалі виступи експромтом, тобто без підготовки, − це завжди винятки з правил, і з цієї причини вони нас цікавлять лиш опосередковано.
Православні християни - це перш за все реалісти, а зовсім не фантазери. Тому замість пустих мрій про те, що наша проповідь якось «сама собою» одного дня стане ідеальною, давайте краще почнемо шукати способів, як зробити її кращою, а отже – більш дієвою.
Тут варто сказати, що для нас однаково важливими в проповіді є дві речі :
- Про що саме ми говоримо.
- Яким способом та стилем ми це робимо.
 |
| Рафаель. Проповідь апостола Павла в Афінах |
1) За одностайним свідченням найкращих проповідників, добра проповідь - це проповідь, яка була «виношена» й «народжена» самим пастирем. Ніхто ще, «запозичуючи» (крадучи) собі чужі проповіді, не прославився як великий проповідник. А найкращі слова проповіді − це ті слова, що були пережиті проповідником на власному досвіді й пройшли через його розум та серце. Крім того, як тільки-но пастир закінчить говорити свою проповідь, він вже повинен розпочинати виношувати в собі наступну, чергову. Якщо ви проповідуєте кожної неділі, то розпочинайте думати про нову проповідь одразу ж після того, як зійшли з амвону.
2) За своїм характером вчення Церкви вічне та незмінне. Тому зробити кожну проповідь унікальною та принципово новою, не ставши при цьому єретиком, вам навряд чи вдасться. Тим самим у плані новизни своїх проповідей для нас надзвичайно важливо пройти важке випробування – в пориві ораторського духу не придумати чогось свого й не виставити власні фантазії за вчення Церкви Христової. Ніколи не говоріть такого, про що Святі Отці навіть не здогадувались. Майте посилання на кожну свою «революційну» думку. І знайте, що найбільше богословських «одкровень» людство отримало не з уст вчених професорів і навіть не від Святих Отців, а з амвонів нововисвячених ієреїв та дияконів, а також під час іспитів з догматичного богослів’я в духовних школах .
3) Вся глибина вашої проповіді, а також новизна думок має бути насамперед почерпнута з двотисячолітньої скарбниці Священного Передання. Сьогодні, в час розквіту Церкви Христової, в час, коли кількість богословських навчальних закладів, а з ними й професійних богословів сягає сотень і тисяч, на пальцях однієї руки можна порахувати тих людей нашого часу, які добре знали би Святих Отців. Причому половина з таких людей вже також, на жаль, померла. Подаруйте собі радість правдивого Богоспілкування, навчаючись нашої православної і чистої віри в Отців Церкви. Це не тільки буде давати вам теми і варіанти для проповідей, але й допоможе змінити щось у власному житті, піднісши його на якісно новий, вищий, щабель духовної досконалості. А ось заради останнього ми з вами й стали пастирями та християнами.
4) При підготовці власної проповіді ніщо не заважає вам використовувати зразкові проповіді інших проповідників. Однак ви повинні розуміти всю відмінність між тими авторами й собою. Пригадую кумедний випадок, як нещодавно один з новопоставлених єпископів трохи запозичив собі слово на наречення в іншого єпископа. І все було б добре, але ж і для того, щоб просто скопіювати текст, потрібно мати розум. Сентенції першого владики про те, як він свідомо переступив церковний поріг у “войовничо-атеїстичний час” з уст значно молодшого владики прозвучали швидше іронічно, аніж сповідницьки. І таким чином начебто розумні й високі слова при невмілому копіюванні призвели до протилежного результату. Замість справедливих похвал, очікуваних відповідно до скопійованого тексту, новопоставлений єпископ зустрів лише скам’янілі в подиві лиця та відверту іронію на свою адресу. Завжди треба думати й аналізувати все, про що збираєшся говорити. На щастя, прості люди розуміють набагато більше, ніж цього хотілося б самим проповідникам.
5) Де-не-де існує практика, коли священик буквально прочитує з амвону попередньо роздруковану чиюсь проповідь. Зазвичай священники, котрі практикують подібне, грішать ще й тим, що не вміють навіть добре прочитати чорним по білому написаний текст. Вони неправильно зачитують слова, збиваються, невірно розставляють акценти та наголоси. Виголошувати чужі проповіді – це те саме, що жити в іншому світі, в інших умовах, в інший час. З цієї причини нині для нас більше недоступні проповіді Іоана Златоуста чи Василія Великого. Їх так просто не зачитаєш з амвону з огляду на різні, суто зовнішні особливості. Виняток становить огласительне слово Іоана Золотоустого на Пасху. Та й воно радше схоже на церковний гімн, аніж на сучасне уявлення про священицьку православну проповідь. Все, що не йде від люблячого й турботливого пастирського серця, – мертвечина, хоча й може бути одягнена в церковні ризи.
6) Шукаючи гомілетичний матеріал в інших проповідників, треба прагнути не до запозичення від них конкретних фраз, вдалих висловів чи буквального повторення цілих абзаців. Добре буде, коли священик привчатиме себе до аналітичного мислення й навчатиметься від кращих мислителів лиш їхніх думок та правильного способу мислення. В такому випадку проповідник поступово навчиться цінувати не конкретні вирази чи слова, які є по суті є способом вираженням думок, а самі думки. Думки первинніші за форму, в яку лише зодягаються. Ну, а форму при потребі дуже швидко можна придумати й самому, пристосувавши її до власних, цілком конкретних умов свого пастирського служіння.
7) Якщо священик перестане читати, то дуже швидко він перестане не тільки писати, але й говорити. Для якісної проповіді надзвичайно мало знати лише історію й правильне тлумачення конкретного євангельського чи апостольського фрагмента. Потрібно те, про що ми вже неодноразово згадували : проповіднику потрібен енциклопедизм. Звісно, священик повинен бути насамперед фахівцем з богослів’я, й усю світську енциклопедію йому напам’ять знати зовсім не обов’язково . Однак відомо, що найкращі пастирі й проповідники були не просто знавцями Закону Божого. Вони мусили добре знати й усі інші науки, оскільки мали говорити з народом його мовою. Мало мати власні цінності, ідеали та захоплення. Треба ще й знати і цінності своєї аудиторії. Бо лише знаючи цінності й пріоритети своїх слухачів, можна достукатись до їхніх сердець.
8) Пригадуючи «Три разговора» Володимира Соловйова й ключову там фразу старця, єпископа Іоана про те, що « у християнстві для нас найдорожчим є Сам Христос», ми з вами ще раз визначимо головне в наших проповідях. Проповіді православного священнослужителя, звичайно ж, повинні бути насамперед христоцентричними. Вони можуть бути довгими чи короткими, глибоко догматичними чи зовсім популярними, однак вони повинні проповідувати лише Христа «Бо ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Діян.17:28).
У священному благовісті Євангелія неприпустимо проповідувати про речі, не пов’язані з християнською православною релігією. Те, що ми вже звикли аж надто часто чути в наших храмах оспівування чи прокляття на адресу політиків, постійне обговорення стану справ у державі, детальних процесів будівництва храму й пов’язаних з цим фінансовими питаннями, зовсім не підтверджує, що це вже якось непомітно для всіх стало нормою. Це не норма, а аномалія нашого з вами церковного життя, викликана по суті нашою безбожністю та неосвіченістю кліриків.
Ми мусимо усвідомити врешті, що амвон даний нам як місце, з якого ми повинні почати свою місію євангелізації, християнізації цього світу, що лежить у злі. Амвон - це зовсім не політичний майданчик і не трибуна для боротьби за соціальну, економічну чи ще якусь справедливість. У цьому світі справедливості немає, не було й ніколи не буде. Доки існує гріх, доти й будуть люди мучитися під його тягарем. Тому нема сенсу боротися з наслідками гріха, не подолавши перед цим його причин. А наслідок гріха у світі полягає лише в одному – в нашому свідомому безбожжі та антихристиянстві.
Звісно, пастир може й навіть повинен ще й у позабогослужбовий час спілкуватися зі своєю паствою й розмовляти з парафіянами на будь-які теми, особливо на ті, які ми щойно згадали. Однак переривати Божественну літургію, щоб знову опустити віруючих із небес на землю, не тільки безбожно, але й досить жорстоко навіть для людей, що взагалі не мислять у християнських категоріях добра і зла. Розмови про земне можуть бути після проповіді, але аж ніяк не замість неї.
9) Конкретні приклади, історичні та літературні ілюстрації, які використовує священик в проповіді, – це найкращий спосіб утримати на довший час увагу слухачів та надовго запам’ятатись і самій проповіді. Тому, якщо проповідь на тему апостольського читання має досить глибокий віронавчальний зміст, проповідник мав би знайти ілюстрацію з життя, для того щоб допомогти слухачам краще засвоїти тему. Проповіді на теми євангельських читань, незважаючи на те що вже самі по собі є ілюстраціями, бо описують реальний епізод з життя Христа чи Апостолів, також можуть супроводжуватись й іншими короткими ілюстраціями та аналогіями, які вживаються для підсилення певного педагогічного ефекту, доповнення чи поглиблення ключової думки. В проповідях, сказаних священиком на прославляння святих Церкви Христової, від сторонніх розгорнутих ілюстрацій можна цілком відмовитись. Натомість проповіднику доречно розглянути певний епізод з житія того святого, день якого вшановують православні християни.
10) Одна з найболючіших тем, пов’язаних з проблемами проповіді та духівництва загалом, – це тема власного сприймання пастирем духовного життя своїх парафіян та їхніх стосунків з ним(?). Ось що я маю на увазі. Паралельно з цілком байдужими кліриками завжди зустрічаються такі пастирі, які вважають себе остаточною інстанцією стосовно долі своїх парафіян у вічності. Люди, які потрапляють на сповідь до таких тиранів, зазвичай повертаються додому з гнітючим відчуттям духовної та емоційної наруги над собою. Такі пастирі хворобливо випитують найменші деталі гріхів, ведуть себе так, немовби всі свої маніпуляції вони чинять виключно заради одного власного самоствердження, а не для духовної користі парафіян і передусім - самого себе.
Дуже часто такі «пастирі» для більшого гомілетичного чи то педагогічного ефекту наважуються майже в деталях розповідати в проповідях все те, що вони чули на сповіді від людей, які довірили їм свою душу. Можна лише здогадуватись, що насправді відчувають ті люди, які через тупість і жорстокість однієї людини стають головними героями недільного повчання для парафії – доволі закритого соціального середовища, де майже завжди всі один одного знають. Такими вчинками священик перш за все провокує нещиру сповідь, а потім і недовіру до Церкви. Люди, які бачать те, як настоятель перемиває на проповіді кісточки своїм парафіянам, наступного разу тричі подумають, що говорити на сповіді й чи варто йти сповідатись до такого отця взагалі.
Темою проповіді завжди має бути Христос і Його Церква. Навіть на Богородичні свята. Тим більше, що ніхто не давав права клірикам − навіть після хіротонії − бути публічними суддями для парафіян. У молитві священика перед Таїнством Покаяння чітко сказано, що він є тільки свідок каяття, а весь суд людський належить одному Богу. Тож для того, щоб не порушувати своїх повноважень, священик повинен більше читати й цікавитись у духівника, що йому можна, а що ні. Щоб випадково не піднести камінь, здатний його розчавити.
