Роздуми на неділю Торжества Православ'я

Перша неділя Великого посту має назву неділі Торжества Православ’я. Історично це свято веде свій початок з восьмого віку, відколи Православна Церква отримала тимчасову перемогу над єрессю іконоборства. Суть вірувань єресі, яка зародилася за час правління Візантійського імператора Лева ІІІ та двох його попередників полягала у тому, що будь-які іконографічні релігійні зображення не просто не схвалюються, але й взагалі проголошувались недопустимі у християнському культі. Іконоборці мали своєю ціллю не просто знищити усі існуючі релігійні зображення – ікони чи статуї, але й прагнули отримавши державну владу, знищити і усіх носіїв самої ідеї іконошанування.

Особливих проблем додавало те, що на боці іконоборців стояли і самі імператори, для яких з політичного боку був вигідним союз з мусульманами. А вони теж були проти православних ікон. І як це буває в історії, навіть церковній, з плином часу серед прибічників і противників іконошанування суто теоретичні, богословські та інтелектуальні суперечки призвели до цілком конкретної братовбивчої війни. Для одних ціллю життя став захист древніх Господніх заповітів про зовнішнє богошанування, для інших - було важливо знищити з лиця землі останнього іконопоклонника.

З часом період візантійського іконоборства ознаменувався, навіть, сильними гоніннями на християн. І тут, як на мене, особливо варто підкреслити безумовний зв’язок християнських внутрішніх, теоретичних знань про Бога і Церкву з можливістю сповідувати ці відомі йому ідеали власним життям, і навіть при потребі засвідчити власною смертю. Ми, звісно, як християни візантійсько - української традиції, нині вже не можемо мислити власне релігійне життя без культу пошанування ікон, і взагалі – всього того, що заперечувала іконоборча єресь. Це смішно, але в нашій традицій об’єктивну цінність складають не лише ікони, але й рушники на цих іконах. А ще, в українців є улюблені власні святині, багато з яких нині є викраденими нашими ворогами, і «братськими» та «християнськими» народами. Той факт, що ми ніколи їм цього не забудемо і не подаруємо, навіть залишаючись християнами, серед всього іншого свідчить і про те, що наша любов до святих ікон, як до образу і зв'язку з тими, хто там зображений, це вже глибоко в нас в крові, що передалось нам від боголюбивих і церкволюбивих предків.

Мініатюра з "Хлудовського псалтиря"

Вивчення історії догмату про іконопочитання це дуже важлива справа для християн, бо від цього залежить не просто наш інтелект, але в наслідку - і спасіння душі. Ви знаєте, що православні мають інші традиції та погляди на ікони аніж католики, а католики вірять у щось принципово інше аніж, скажімо, протестанти. Тому, дивно було б нам називати себе православним, але не знати хоча б елементарно особливостей власної віри. Православне Богослів’я – це найбільша і найвища наука яку мають люди. Але це зовсім не говорить про те, що через її глибини і висоти ми не зможемо збагнути його основ. Насправді, ми не лише можемо це зробити, але маємо це своїм безпосереднім християнським обов’язком. Та й більше того. Ми маємо і самі навчитися, і навчити дітей, та усіх тих, хто нам ввірений від Бога.

Бог не вимагає від усіх нас знати найменші деталі подібних богословських суперечок, однак, нам все рівно треба знати, що така наша традиція має непросту історію, і вчити її варто хоча б заради власного майбутнього. Митрополит УАПЦ Іларіон (Огієнко) невипадково колись присвятив свою працю з історії Візантології саме згаданому періоду іконоборства – 7-8-9-го століття, і видав її чудовою книгою.

Взагалі розуміння сенсу зовнішнього богошанування настільки важливе, що від нього залежить те, ким ми насправді є в очах Бога, і ким Він нас бачить : чи язичниками, чи християнами апостольської традиції. Перемога Правдивої віри над іконоборцями під час останнього, Сьомого Вселенського собору 787 року призвела до того, що люди відтепер знають правду про те, як їм сприймати таку неоднозначну річ, як поклоніння іконам. Це значить, що кожен хто не слухає Церкви у цьому питанні - впертий єретик, а той хто слухає – має усі шанси отримати Божу допомогу у власному подвижницькому житті. Третього немає. Питання послуху Церкві – це не якесь абстрактне питання людського світобачення, але конкретний вияв нашої віри і довіри Богу. Звісно, що серед мільйонів віруючих людей існують і ті, хто не має бажання приймати такі категоричні віронавчальні постулати. Бог дає цим людям і таке право. Ну, а свято Торжества Православ’я, про яке нині ми згадуємо, це свято-символ. Бо ні Православіє ніколи не торжествувало в цьому злому світі, та й іконоборці ніде не зникли. Вони додали до однієї своєї єресі ще кілька десятків нових, і стали лиш зватись по-іншому. Вони є, і швидше за все, будуть існувати до кінця земної історії. Церква тут може сказати лиш одне – констатувати їх падіння, і відпадіння від Своєї повноти.

Час від часу в церковній історії бувають особливо яскраві та позитивні моменти. Це вже для нас радість, і це вже торжество. Нашу Церкву безбожники зрізували тричі під самий корінь, але нічого зробити так і не змогли, бо завжди Господь був на нашому боці. Та й не треба далеко ходити за прикладами. Навіть цього року завдяки старанням нашого єпископату, а найперше Предстоятеля – Блаженнійшого митрополита Мефодія, наша Церква була знову врятована від знищення. Деякі політичні та псевдоцерковні діячі задумали черговий план по ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви. Причому, так само як колись іконоборці, свою єресь одягали в чудові і блискучі ризи лукавства та турботи про Церкву, так і тепер ми чули люб’язні слова про братську любов, єдину помісну церкву, та ще про багато інших нісенітниць від людей, що тримають камінь за пазухою. Слава Богу, що Христос і в 787 році і у 2012-му – один і Той Самий. Він як тоді, так і тепер охороняє нас, і благословляє нас Своїми небесними дарами. Ті, хто служать дияволу - богу цього світу, отримують від свого ідола дочасне благополуччя ще за свого земного життя. Ті ж, хто служить Богу в дусі та істині, дуже часто тут на землі не можуть нічим іншим похвалитися, окрім власних немочей.

Ікона "Торжества Православія"

В цей день за древньою візантійською традицією Церква під час особливого богослужбового чину офіційно констатує та проголошує, що в її історії був цілий ряд людей, які своїм життям та переконаннями самі себе відлучили від Животворного Тіла Христового. Під час такої служби зачитуються провини та імена людей, які себе позбавили церковного спілкування. А ще під час цієї служби протодиякон виголошує многоліття православним ієрархам.

Цікаво, що навіть у наш з вами час ще живуть кілька людей, які були анафемовані Соборами законних єпископів. Серед цих людей найвідоміший нам – глава Київського Патріархату «монах» Російської Православної Церкви Філарет. 21 лютого 1997 року Церква, яка надавала йому необхідні повноваження для священнослужіння офіційно визнала, що ця людина більше не є членом Церкви. Сам Філарет через свою гордість, звісно, цієї анафеми не визнав, а не перестає вже два десятиліття вперто повторювати, що «Московська анафема не спрацювала», начебто її наклали не на соборі єпископів Церкви, а одразу десь в Кремлі, чи відомому мавзолеї. Як все сталось насправді, і  чи спрацювала вона чи ні – покаже Суд Божий. Що там нині гадати.

Нині ж ми молимось разом зі своїми братами з Київського Патріархату про те, щоб ця страшна проказа церковного відлучення їхнього лідера була вилікувана ще тут, за його життя, а його особистий гріх у вічності з ним не розділили усі ті, хто нині його підтримує і возвеличує. Бо смерть для грішників - страшна і люта. Незалежно від того, скільки років ти промолився, скільки книжок і  якою мовою ти переклав, чи скільки священиків поставив. Сам Господь у відомій притчі категорично засудив фарисея-законника, який робив усе навіть більше аніж було потрібно за те, що той не мав смирення, та духу каяття за вчинене.

Свято Торжества Православ’я було вперше відзначено 843-го року, у першу неділю Чотиридесятниці в соборі Святої Софії. Це святкування завів Константинопольський Вселенський патріарх Мефодій. З часом богослужіння цього дня змінювалось і доповнювалось, та протягом тривалого часу існувало в Церкві вже у незмінному вигляді. Звісно, там де є грішні люди, бувають і людські помилки у їх судженнях. Анафему часом могли давати, та й таки давали незаслужено. В історії бували й випадки, що колись накладену анафему з людей знімали. В один час її могли дати людям суто з політичних причин. З тих мотивів, які до церковних речей не мають жодного стосунку. Так це було з російською анафемою на славного гетьмана Івана Мазепу, чи то навіть, на старообрядців. І все ж, ми не маємо недооцінювати такий інструмент церковного суду та церковної педагогіки як анафематствування. Як приклад те, що окремим людям окремі ліки можуть бути не дієвими, зовсім не свідчить, що нам тепер потрібно фармацію та медицину взагалі відкидати як науку. Анафема, справді, багато вчить народ Божий про обмежені рамки людського мудрування. Скільки би люди не думали про себе, вони мають знати, що Церква все одно знає більше. Анафема не тільки карає грішників, але й оберігає тих, кому Істина важливіша від чужих і власних помилок.

А сьогодні, будемо дякувати Всемилостивому Богу, який турбуючись про усіх нас не перестає промислительно і по-батьківськи оберігати нас і нашу Святу Церкву від єресей, розколів та негараздів. Поки в світі існує гріх, то існує і ймовірність того, що цей гріх зробимо саме ми. Тому частіше прибігаймо до святого покрову Богородиці Діви та люблячого нас Сина. Він у всі часи історії опікується нами, однаково дозволяючи існувати в обмеженому часом світі і ворогам для нашого випробовування, і водночас, посилає нам мудрих правителів та духовних провідників для нашого спасіння. Дякуймо Богу за великого і святого патріарха Мефодія, що зумів очолити та вивести з кризи нашу Церкву в той час, коли вона страждала від іконоборців. Дякуймо Богу і за свого нинішнього Предстоятеля – Блаженнійшого митрополита Мефодія, що уже багато років стоїть на сторожі рідної нам святоотецької віри Православної в нашій рідній Україні, та не дає нам стати співучасниками чужих анафем, в смиренній Христовій простоті ведучи нас до Божого Царства. Молімось, щоб Господь поблагословив нашого першоієрарха ще довгими роками життя, та такою ж, як і завжди, гарячою вірою в майбутнє Української Церкви.

Щиро вітаю вас зі святом Торжества Православ’я і з твердою надією нагадую, що для тих людей, які нині міцно тримаються Святого Православ’я Сам Бог уготовив вічне торжество у Своєму Небесному Царстві. А тепер, в час Святої Чотиридесятниці, будемо за посередництвом Святої Церкви ревно працювати над собою, щоб у час Страшного суду Божого ми були виявлені Христом Спасителем у весільних білих одежах, в непорочному житті, з чистими думками та душами. Амінь.