тому, щоб послухати гарний спів, чи в тому, щоб подивитися на священнослужителів або їхній одяг, як вони там поводяться і як звершують службу. Мета нашого перебування в храмі зовсім інша: ми приходимо сюди як в духовну лікарню і як в духовну школу. В духовній лікарні ми маємо шанс зцілити свої втомлені і зболені душі, які ми втомлюємо своїми гріхами і які ми нищимо своїми нерозсудливими вчинками.
Дуже багато вчинків, які ми робимо, здаються нам правильними. Нам здається, що ми робимо собі користь коли ми грішимо. Але, насправді, на нашій душі залишаються рани. І ті рани ми мусимо виліковувати. Нема в світі жодного іншого місця, ніж храм Божий, щоб ми прийшли до нього і зцілилися. Сьогодні багато людей приходять до психологів, думаючи, що психологи зможуть вилікувати їх від їхніх проблем. За кордоном навіть вся індустрія психологічних наук створена саме для того, щоб на людських проблемах заробляти гроші. Адже у кожної людини є проблеми, і кожна людина потребує, щоб їй у цих проблемах хтось допоміг, або якось вилікував.
Але, чим більше тих психологів нині є в світі, тим менше вони можуть допомогти. Тому що вони не приводять до Бога, але приводять до себе. Або ж є такі, що ще більше помножують людські болячки. Бо людина, замість того, щоб одразу зайнятися зціленням душі в храмі Божому від Самого Христа, відволікається на зовсім інші речі, а не потрібні.
Тому сьогодні кожен з нас, хто прийшов до храму Божого, мусить якимось чином подумати: «Що я винесу з сьогоднішнього перебування в цьому храмі, яким чином я змінюся?». Зустріч з Богом не може бути випадковістю, і не може бути пустою. Щоразу, коли ми приходимо до Бога, ми мусимо змінитися. Одні змінюються на краще, а інші, на превеликий жаль, змінюються на гірше. Тому сьогодні, в ці хвилини нашого перебування в святому храмі, під час наших молитов ми мусимо мимохідь подумати: «А що я винесу з цього храму? Якою людиною я вийду надвір, і яким я буду далі після моєї зустрічі з Богом?».
Дуже багато людей справедливо порівнюють відчуття віруючої людини з відчуттям людини закоханої. Та людина, яка справді побачила Бога, не може тримати цю радість у своєму серці. Ці внутрішні переживання виливаються назовні. І це помітно в її стосунках з ближніми та в її вчинках. Але тоді, коли ми прийшли до Бога формально – тільки зовнішньо, тілами, то ніхто не скаже, що ми віруючі. І для нас – що прийти до храму Божого, що в магазин, а що на базар – різниці немає: ми все одно виходимо пустими, таким як і прийшли.
І от, євангельське читання сьогоднішнього дня – дуже глибоке і дуже важливе для нашого спасіння. Господь каже, що настає час, коли всі правдиві поклонники будуть поклонятися Господові, оскільки Бог є Дух, у дусі і істині. Це величезний урок для всіх нас: ми повинні подумати над тим, що для нас особисто означають ці слова «в дусі і істині». Свята Церква навчає, що поклонятися в істині – це означає приходити до правильної церкви, розуміти і приймати всю цінність православної правильної науки, і спасатись так, як вчить нас Церква від часів Христа, апостолів, Святих отців, і аж до нашого часу.
Та людина, яка думає, що вона нині може спастися відвідуючи інші зібрання, або інші «церкви» (де люди поклоняються не Богові, а комусь іншому; а ми знаємо, хто сперечається з Богом у пошуках нашої уваги…), чинить неправильно порівнюючи з тими, хто йде до православної церкви, тому що так сказав Бог. Ті з вас, хто уважно слухав сьогоднішнє читання, розуміють, що саме те Господь мав на увазі, звертаючись персонально до кожного з нас.
Нас можуть заманювати різними речами, які могли б сподобатися в інших «церквах»… Тут же нам щось може подобатися або не подобатися, але це не свідчить про те, що ми зразу повинні змінювати свої переконання. Як батьків не вибирають, і не залишають їх, незважаючи на якусь наявну в них ваду, бо це абсурдно і неможливо, так і Церкву святу ми повинні любити, навіть помічаючи певні проблеми. Бо саме тоді вона потребує нашої любові і розуміння.
Ми в житті повинні керуватися такими принципами і самі, і повинні навчити цього дітей – що від батьків і від Церкви не відмовляються. Бо такий тягар, якщо він є тягарем для когось, є ношею, даною нам Самим Богом. Тому, якщо ми є людьми щирими і правдивими перед Богом, то ніколи не зрадимо Його, шукаючи якоїсь вигоди в інших місцях, які називають «церквою», і кажуть, що там є Христос.
Ні, дорогі браття і сестри, Христос є у Православній церкві. Ми Його не обмежуємо. Але в тому й полягає сенс існування Церкви, що Церква одна і єдина. Нема багатьох церков. Є лише одна Єдина Свята Соборна і Апостольська Церква. Але Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою є лише Православна Церква. Бо всі решта об’єднання лише роблять вигляд, що вони є такими.Тому той, хто хоче поклонятися Богові в дусі і істині, перш за все повинен розуміти, що ця наша належність до істини полягає у належності до правдивої Церкви.
Я щиро вдячний всім вам, що ви сьогодні прийшли до правильної Церкви - Православної, бо саме тут ми можемо зцілити свої зранені душі і дістати духовне очищення, і набратися сил для того, щоб надалі йти нашими життєвими дорогами.
Але, разом з тим, Господь каже, що ми повинні вчитися також поклонятися Богові і в дусі. Що таке «поклонятися в дусі»? Ми знаємо, що кожна людина є трискладова: ми складаємося з душі, духу і тіла. Тілом ми приходимо до храму Божого; тіло ми доглядаємо, даємо йому поживу та час на сон і відпочинок. Але в нас є ще й душа і дух, якими саме визначаються наші стосунки з Богом. Якщо ми живемо десятками років, не помічаючи того, що в нас є душа (не кажучи вже про те, що ми не помічаємо наявність духу), то це свідчить лише про одне – ми або духовно хворі, або мертві.
Не дай Господь, щоб кожен з нас почув на Страшному суді, що ті присуджені нам Господом десятки років ми жили із духовно зачерствілими та із духовно мертвим нашим нутром. Ми повинні розуміти це: та людина повинна дбати про особисті стосунки з Богом, які повинні бути спричинені внутрішнім духовним поштовхом.
Коли ми робимо добрі справи, то повинні робити їх щиро. Ми повинні прагнути самим змінитися зсередини, щоб навіть ті гріхи, які нас не видають (їх ніхто не помічає; такі як заздрість, злоба, гнів…), все одно не мали права на існування. Але Бог хоче, щоб ми спочатку змінили свою душу, коли приходимо до храму. Не просто знайти час, щоб свої тіла привести до церкви – це теж добре; для багатьох з нас це є першим дуже важливим кроком. Але цього замало. Ми повинні внутрішньо перероджуватись.
Сьогодні ще один важливий для нас день – коли ми згадуємо святителя Миколая, архієпископа Мир Лікійських. Це та людина, яка в своєму житті якраз досягнула цього ідеалу, про який ми всі мріємо. Він змінився настільки, що змінив спочатку свою внутрішність – склад думок і характер. Він полюбив людей настільки, що сьогодні немає такого храму, де про нього не знали б. Немає навіть такої оселі, де б віруюча людина не знала, хто такий Святий Миколай, або щоб там не було ікони цього великого угодника Божого. І люди настільки цінують його силу, що згадують, здавалося б, не надто суттєву подію – як з одного місця в інше перенесли його святі мощі для того, щоб вони були збережені від нападу чужинців – турків, які хотіли розграбувати церкви і викинути звірям на поталу ці самі святі мощі.
І от, коли ми сьогодні розважаємо про його життя, то бачимо, що він дійсно поклонявся Богові в дусі й істині. Бо був ревним захисником святого Православ’я, і разом з тим, він був ревним християнином тому що інших він навчав тільки тоді, коли сам навчився, і інших закликав змінюватися тільки тоді, коли змінився перед цим.
Нас можуть багато спокушати інші релігії, інші віри… Дуже багато є таких філософських поглядів і вчень, або психологічних шкіл, які можуть спокушати православного християнина на його шляху.
Багато з них і справді виглядають досить переконливо. Але ми повинні знати, що Господь попереджав: «Не можна служити і Богові і мамоні». І не думаймо, що мамона – це лише божок багатства. Для кожного з нас є своя мамона. У кожного з нас є ті речі, за які ми найбільше хочемо вчепитися і триматися їх впродовж життя. І стається так, що замість того, щоб тримати Бога в своєму серці центром всіх наших думок, всіх помислів і вчинків, ми тримаємо себе самого в тому центрі. А до Бога ми приходимо лише тоді, коли приходимо до храму Божого.
Отож, сьогодні Бог нас усіх так любить, навіть тепер, після двох тисяч років – після того, як Його ноги ходили по нашій землі; любить і дає нам шанс; навчає нас, як стати кращими. Якщо ми хочемо слухати Бога, якщо ми хочемо йти за Ним, то ми знаємо, як це слід робити – поклонятися Богові в дусі і істині.
Тож, нехай Господь Вседержитель, Який любить нас, і хоче нашого щастя, за молитвами святого угодника Божого Миколая, архієпископа Мир Лікійських, і всіх святих, подає нам силу, здоров’я, мудрість та мужність для того, щоб пройти цим шляхом правильно. І, обов’язково, перейшовши через усі ті голгофи нашого життя, дійти до порожньої гробниці нашого воскресіння.
Нехай Бог благословить усіх нас, і подає нам все те, що необхідне для спасіння. А все решта, як ми знаємо, додасться нам. Христос воскрес!
