Одним із найважливіших моментів в житті православного душпастиря, є момент здійснення ним (а точніше – його участі у) Таїнстві Покаяння. Під час здійснення цього священнодійства, як у духівника, так і у тієї людини, що кається, є реальна можливість, співпрацюючи з Богом, отримати Благодать Пресвятого Духу, яка прощаючи гріхи, зцілює людську душу. Отже, весь сенс Таїнства Покаяння полягає у Божому Прощенні, а реалізовується це тим, що священик спілкуючись з каянником, допомагає йому правильно встановити діагноз його духовної хвороби, а також, має запропонувати дієві духовні ліки, які належить використати цій людині, для її духовного оздоровлення.Православні християни розуміють Святе Таїнство Покаяння не просто добрим, благочестивим звичаєм, чи обрядом, який направлений на народження в людини покаянного відчуття, на усвідомлення її духовного падіння, чи сердечної скорботи за вчинки супроти Бога та людей. Це все важливі складники справжнього Покаяння. Однак, вже з самого розуміння Покаяння як, власне, Таїнства Церкви, ми маємо говорити про те, що Покаяння в першу чергу – унікальний акт нашого реального Бого-спілкування. Відчужена гріхом від Бога людина, потребує чогось, що здатне повернути їй втрачену благодать, очистити душу від нечистот, та буквально – вилікувати її, знову подарувавши їй втрачену гріхом та боговідступництвом цілісність. До приходу в цей світ Богочоловіка, Господа нашого Ісуса Христа, отримати прощення у повній мірі люди не могли. Навіть найкращі та найбільш моральні з людей того часу, після смерті йшли до пекла, очікуючи Судного дня, чи Таїнства Великої Суботи.
Все ж, Бог, який не бажає смерті грішника, але щоб він покаявся, та був живий, зі Своєї Божественної любові, не побажав, щоб людство загинуло. Серед багатьох інших вчинків любові, продовжуючи справу Домобудівництва нашого спасіння, Господь Ісус Христос встановив для людей особливу духовну реальність, в повній мірі невідому жодні релігії, чи філософії. Цією духовною реальністю стало Святе Таїнство Покаяння.
Якщо раніше люди лише ззовні приносили покаяння, звертаючись до Бога чи богів з визнанням власних провин, то з часу заснування Таїнства, вони стали реально отримувати відповіді на свої прохання. Живий Бог особисто Своїм Духом відвідує кожного, хто щиро кається, і через законного священнослужителя відповідає такій людині, дає їй розрішення, втішає, лікує, та покриває усі її немочі Своєю Благодаттю.
Ми свято віримо у те, що раз прощений Богом гріх – зникає онтологічно. Ми віримо у те, що висповіданий гріх під час Таїнства взагалі перестає існувати у часі та просторі, як частина нашого єства. І якщо рани гріхів ми носимо на собі ще довгі роки, це все одно вже є не самим гріхом, а тільки його наслідком. Сам же гріх зник у Божій пам’яті, та розтанув у Його Любові в той час, як тільки священик розрішив того, хто щиро кається. Ось, що, насправді, відбувається під час Сповіді! Бог реально прощає нас, і «забуває» наші гріхи, якщо ми самі про них забудемо.
Метафізичний аспект Таїнства вимагає від всякого пастиря пильної уваги на власне духовне життя, і відповідно – постійної, особливої духовної праці над собою. Ще ніхто і ніколи не зміг дати комусь те, чого сам би не мав. Ніякий бідняк не зможе подарувати своєму ближньому мільйон, якщо він його не має. Навіть, і при найбільшій щирості людини, та сердечному бажанні допомогти. Так і жоден священик, не зможе дієво допомогти людині спастися, якщо цей священик чи єпископ сам не спасається, і рік від року не вдосконалюється особисто. Духовна цілісність пастиря, його вміння молитися, чи жага Духа Божого – це ті риси, відсутність яких болюче торкається не лише особисто, але й і ввіреної йому пастви. Їх не заміниш нічим іншим. І зможеш вдати їхню присутність, якщо їх насправді немає. Христос посилає Свою Благодать лише тим, хто більше всього у житті прагне єдності з Богом, і намагається зухвало здобути її невтомною працею над собою.
Це правда, що під час звершення Святого Таїнства Покаяння, священик є лише свідком того, як кається, чи як не хоче, або не вміє каятись людина. І цю сповідь приймає сам Христос, безпосередньо. Однак, з часу Святих Апостолів, ще від Самого Спасителя, це Таїнство отримало цілком конкретну форму, за якою людське покаяння має бути засвідчене перед Церквою. Так, у перші часи християнства, свідками людського покаяння була вся громада. Однак, з плином часу, ця практика змінилася, і з уваги на духовне здоров’я громади Сповідь перестала бути публічною. Окрім цього, навіть і публічна Сповідь, вимагала того, щоб єпископ, або священик, прочитав молитву розрішення над тими, хто кається, або владою Церкви наклав на нього епитимію.
Що може зробити священик для того, щоб його служіння Свідка Покаяння було успішним? Якщо священик активно працює над собою, і чесно виконує все те, про що сам проповідує, то нічого особливого в таких випадках робити не потрібно. Однак оскільки чесних і богомольних священнослужителів чимдалі, тим стає менше,то й сподіватись на те, що ми з вами є в цьому унікальні, - навіть думати було б особливим зухвальством. Нам всім ще потрібно багато працювати над собою, викорінюючи пристрасті, та борючись з помислами, а також – удосконалюватись у богопізнанні, з надзвичайною увагою читаючи православні Священні Книги.
1) Те, що сьогодні склалась така ситуація, при якій самі священнослужителі роками не сповідаються, чи сповідаючись раз на рік, приступають щонеділі до Причастя - зовсім не дає нам права вважати таку аномалію – нормою. Сьогодні ми живемо в такий час, що з відродженням Євхаристійного життя на парафіях, вже найбільший час, уже виступати з закликами до пожвавлення і духовного життя через ретельнішу священицьку та мирянську сповідь. Якщо після Шмемана всі почали говорити про Євхаристію, то зараз, на часі згадати і про Покаяння. Якщо, у древності священики не могли відвідувати власних духівників з причин об’єктивних – через великі відстані та зайнятість, то нині уже ні першої, ні другої причини не існує. Той хто хоче – шукає можливості, а хто не хоче – шукає собі виправдань.
2) Кожен священик повинен пам’ятати про свою особисту відповідальність перед Богом, приступаючи до Божественної літургії. Він не може добре приготуватись до відправи, усього лиш формально «відчитавши» приписане на той день правило. Справжній православний священик повинен зі страхом Божим і благоговінням приступати до Святині, усвідомлюючи, що повинен не лише устами, але й власним серцем, прочитувати всі відповідні молитви, бачачи за надрукованими літерами їхній реальний, духовний зміст. Спочатку це буде важко,а для деяких з нас, навіть - неможливо.
Однак, позитивний досвід праведного і правильного життя багатьох ревних священнослужителів, з-поміж нас, переконує у тому, що по мірі нашого наближення до Бога, Сам Бог буде йти нам на зустріч, і співслужити нам, вчасно наше немічне – виліковуючи, і поповнюючи те, чого нам бракує. І перше, що потрібно священнослужителю для всякого богослужіння – усвідомлення своєї реального духовної недостойності, убогості духу, і визнання себе негідним оцього власного посередництва між Христом, і народом Божим. А це означає – йому самому потрібне Покаяння. Особливо тоді, коли сумління священнослужителя занечищене багатьма реальними пристрастями, та гріхами. Той, хто хоче навчитися добре сповідати інших, спочатку має навчитися добре сповідатися сам.
3) Вивчення Святоотецької, аскетичної спадщини дасть можливість священнослужителю краще пізнати всі глибини людської душі. Причому, такі глибини, про які сам пастир ніколи не думав, і не уявляв про те, що вони взагалі існують. В наш час, коли лукава світська психологія здобуває до себе все більшу увагу та пошану, лише правильне уявлення пастиря про православну антропологію та аскетику, а також про їхні основні закони, зможуть допомогти йому у праці духовного керівництва над ввіреною йому паствою.
4) Вивчення пастирем Канонічного (Церковного) права та Церковної історії, дасть можливість йому правильно розуміти певні церковні канони, а також – самостійно оцінювати ті чи інші події, тенденції чи явища, які нині існують в церковному середовищі. Те, що було нормою та ліками для одного часу, і для одних людей, для іншого часу та інших людей може виявитись смертельною отрутою. І весь гріх буде лежати тільки на такому духівнику. Без правильного розуміння духу церковних канонів, їхнє буквальне виконання часто може бути убивчим.
5) Жоден священик не є непомильним суддею, категоричні рішення якого під час Сповіді мають обов’язковий характер для всіх своїх парафіян. Так, його повинні дослухатись парафіяни, з уваги до сану і його становища в Церкві, однак здоровий глузд повинен бути завжди вище принципу ієрархії, на якому так багато нині спекулює саме духовенство : «хоть ты умен, но не игумен». Якщо поради священика є очевидно тупими, і не мають за собою жодного сенсу – їх не гріх просто проігнорувати. У випадку, коли священик зустрів невідому йому ситуацію, і йому складно знайти відповідь на неї, він повинен звернутися за порадою з цього питання до духівника, благочинного району, чи свого архиєрея. Так само повинен зробити і мирянин, який у чомусь спокусився оригінальною відповіддю свого настоятеля. Церква завжди виступала за здоровий глузд, право вибору, та повагу до людської особистості, незалежно від сану. Служіння і мирянина і патріарха в Церкви в Божих очах одно-вартісні, рівні, але просто різні, інші між собою.
6) Православне розуміння духівництва лежить виключно у площині «духовний батько-духовне чадо». Жодного натяку у ставленні священика до парафіян за ролями «обвинувачений-суддя», чи то «господар – підлеглий» і бути не може. Якщо перед архиєреєм буде доведена подібна провина священика, який реально не розуміє свого місця на парафії, то сам священик цим ризикує втратити спочатку місце служіння, і потім і сан. Нерозуміння ключових понять, пов’язаних зі служінням православного пастиря, свідчить про нерозуміння ним основних християнських принципів взагалі.
7) Під час сповіді священик має виявити дух Покаяння у людини, яка до нього прийшла, а не допитуватись про час, місце, та обставини усіх її гріхопадінь. Священик, який має розкривати і віднайти те прекрасне і чисте, що залишилось у душі людини, під страхом заборони, має боятись спокусити її своїми масними та розгнузданими питаннями. Особливо тими, що стосувалися б інтимної, статевої сфери. Якщо священик зуміє стати для парафіян авторитетним духовним лідером та авторитетом, то всі власні проблеми подібного характеру, якщо вони є, така людина сама принесе Богу для очищення і лікування. А будь-яке насильство священика над парафіянами, та задоволення власної цікавості і блудних пристрастей, ще й використовуючи при цьому єпитрахиль - його сугубий гріх перед Богом.
8) В наш час, і наших умовах, Святі Таїнства Покаяння та Євхаристії доповнюють одне одного, переважно, відбуваючись в один і той самий день. Згадана практика має під собою достатнє церковне підґрунтя, оскільки святість та значущість Євхаристії, вимагає нашої ретельної підготовки, в тому числі і очищенням душі у Таїнстві Покаяння. Однак, відомий нам церковний досвід не менш красномовно переконує і у доцільності розділення, по потребі, цих двох Священнодійств, заради користі духовної. Буває так, що людині необхідне Покаяння, але духівник прийме рішення про доцільність лише Сповіді, без Причастя. Буває так, що людина має потребу у частому Причасті (наприклад, під час хвороби), але об’єктивної потреби щодня сповідатися у неї нема. У будь-якому випадку, священик має порадитись про це з духівником, благочинним чи архиєреєм, нічого не чинячи самовільно, а виконуючи поради більш досвідчених пастирів .
9) У нас, в Галичині, та й не лише у нас, під впливом уніатизму, православні священики забувають попереджувати Сповідь читанням уголос молитов до Покаяння. Тим більше, немає загально поширеної традиції читати такі молитви самим мирянам удома. Мало того, що тексти цих молитов поміщено у «Требнику» - книзі, яка є лише у священика, так ще й, згідно змісту, їх повинен читати сам духівник перед сповіддю. Оскільки зміст чину Покаяння надзвичайно важливий для формування покаянних настроїв, та усвідомлення суті Таїнства, кожен священик, який не читає пастві цих молитов – грішить проти Церкви і Бога, та власним недбальством губить і свою душу, і душі ввірених йому людей.
10 ) Практика т.зв. «загальної сповіді» - це свідчення духовної окам’янілості парафії, яка взагалі не живе духовним життям упродовж року. За влучними словами відомого священика Олександра Єльчанінова –: «Урок, даний людині раз в рік – нічого не дасть». Так само і нічого не дасть людині випадкове Причастя, та поверхнева Сповідь. Можливо, «загальна сповідь» дасть священику можливість з мінімальними фізичними затратами заробити кілька гривень, цинічно обмінюючи людську недбалість на власну лінь. Однак, совість не заглушиш : ці гроші - найближчі родичі тих 30 срібняків, за яких було зраджено Христа.
