митрофорному протоієрею Євгену Заплетнюку .
- Отче Євгене. Хотілося б почути ваш коментар щодо стану духовності у Тернополі тепер і раніше. Які в нього перспективи?
Перш ніж я спробую відповісти на це питання, хотів би попросити усіх наших читачів, щоб вони не ображалися на мене, коли я зараз буду говорити про усіх нас, може часом і неприємні речі. Просто треба пам’ятати про те, що наша Християнська віра – це віра духовної тверезості. А от безбожжя – це теж релігія, але вже релігія неправди та самообману. Тож, всякий християнин – це людина, яка йде дорогою до Бога, прориваючись через хащі власних пристрастей та видуманих псевдо-цінностей. Відповідно, безбожник – це той, хто йде у зворотному напрямку, і відриваючись від Істинного Бога, прямує в пастку власних пороків, гріхів та духовних заблуджень. Зазвичай, саме невіруючі люди не люблять говорити про власні гріхи. Вони розуміють, десь там глибоко, на рівні якось там власної підсвідомості, що це їхнє саме болюче місце, що це їхня рана, яка і без згадки про неї постійно кровоточить. В той же час, християни намагаються не утікати від цих проблем, не ховати голову в пісок, але в міру власних сил їх вирішувати. Саме тому в нашій Церкві так багато можна почути розмов про гріх, смерть, та покаяння.
Отже, що стосується стану духовності у минулому – мені складно сказати напевне. Я насправді, не такий вже і старий, щоб мати змогу порівнювати на власному досвіді якісь великі періоди часу. В той же час, навіть те, що я сам здатен побачити і проаналізувати, залишає у мене доволі песимістичні враження. Якщо міркувати про духовність саме у тому сенсі, про який вчить наша Церква, з упевненістю можна говорити про те, що духовності у нас стає все менше, а гріхів – все більше. Причому, з кожним роком цей стан, на жаль, все більше погіршується. Що ж таке духовність? Духовність - це та грань людського буття, яка відповідає за наші особисті стосунки з Богом. Якщо ми подивимось навколо себе, на те, як ми живемо, які у нас стосунки у сім’ях, на роботі, чи навіть у транспорті, дуже просто прийти до висновку, що ми з кожним днем все більше стираємо свою богоподібність, і все більше стаємо схожими на озвірілих егоїстичних істот, які в пошуках власного блага та насолод, ладні продати всіх і все, причинити навіть найближчим людям біль і страждання, лише для того, щоб кілька хвилин, чи навіть секунд, відчути своє примарне щастя.
Звісно, для людства це не новина. Гріх супроводжує нас ще з часів Адама та Єви. Одначе, таких масштабів безбожності, при такій дивовижній кількості християнських храмів світ ще ніколи раніше не знав. Люди просто марнують свій час, і в пошуках земних та обмежених благ забувають про те, що в кожної без винятку людини існує ще інша, вища мета – пізнати Бога на особистому рівні. Ми, християни, знаємо, що Христа можна пізнати як власного Бога, Спасителя та Товариша. Він – Живий Бог, який хоче вже зараз нас преобразити, та змінити. Але, на жаль, людство нині, загалом, вибирає зовсім інші цінності. Причому, люди ще чомусь сильно дивуються тому, що нині є стільки страждань, зневіри, чи розпачу. Багато мислячих людей без Бога просто вкорочують собі віку, а ще більше – живуть тілом, при цьому – будучи мертвими душею.
В чому ж причини цього? Щоб не забирати у шанованих читачів часу, я б тут хотів назвати лише дві основних причини, від яких найбільше потерпає наш край. Перша причина наших бід у тому, що ми часто плутаємо поняття духовності та моральності. Як ми вже згадували, коли духовність – це наші особисті стосунки з Богом, то моральність – це та грань нашого буття, яка регулює наші стосунки з людьми. Це дуже важлива річ, і я б сказав – принципова для нас, християн. Ззовні людина може посміхатися, і навіть робити для свого ближнього певні добрі, цілком конкретні справи. Для «людського ока» деякі «віруючі» навіть можуть ходити до храму, довго молитися, стояти на колінах і бити поклони. За це таку людину можна назвати – моральною.
Однак, треба пам’ятати, що у будь-якого нашого вчинку є глибокі внутрішні спонуки. В психології це зветься мотивацією. Церква, яка бачить і добре знає людську душу, знає, що навіть коли ми робимо щось добре для людини, ми можемо «всередині себе» не мати любові до ближнього, а наприклад – робити це з марнославства, гордині, чи заради дешевої людської похвали. Чи ж можна назвати таку людину духовною? Звісно, що ні! Вона красива тільки ззовні, а всередині повна гріховного бруду, та нечистот. Більшість з нас саме такими і є : лукавими акторами, які залежно від умов, грають свої ролі перед Богом і людьми. Але ж Бога не обманеш?
З цим фактом дуже пов’язаний і наступний, набагато жахливіший. Дуже часто, наші люди приховують за власною релігійністю та церковністю реальне небажання внутрішньо змінюватися. Сам факт того, що людина вже ходить щонеділі до храму, дає там пожертви, голосно співає на пам’ять всю літургію, і навіть, пів парастасу, зовсім не говорить про те, що перед нами справжній християнин. Певний абсурд християнства полягає у тому, що про те, який ти насправді християнин треба дивитися саме тоді, коли ти вже вийшов за поріг храму. А вже там чудово видно, які ми є, коли на нас не дивляться святі з іконостасу, та знайомий священик. Сенс Церкви у тому, щоб там ми з вами змінювались. Якщо ми роками ходимо до храму, і повертаємось з нього такими ж як і були – немає жодного сенсу нам туди ходити. Хіба для заспокоєння власної совісті, що ми хоча б щось робимо. Але і це – обман.
Звісно, основна відповідальність за це лежить на нас, священиках. Багато з нас є ліниві, обмежені, неграмотні, грошолюбні та честолюбиві. От як я сам. Священицький сан не змінює грішну людину, якось автоматично, на святу і праведну. Скажу навіть більше : рукоположення робить її ще більш беззахисною перед спокусами. Бо відтепер і цей світ, і диявол мають кожного священика своїм особистим ворогом. Саме цієї причини, ми з вами бачимо так багато навколо себе поганих священиків, цих духовних воїнів, яких так легко обеззброїв сам сатана. В наш час, справжні і гідні священики – це особи, варті «Червоної книги». Нині їх мало, а буде ще менше. Тому, не гаймо часу – біжімо хутчіш до храму, шукати саме того, який розуміється на людських душах більше, аніж на курсах валют, марках автомобілів, годинників чи ще чомусь подібному.
- На кого «моляться» тернополяни, і які цінності для них найважливіші ?
Ще раз можу підтвердити своє глибоке переконання про те, що безбожжя – це теж віра. Всякий безбожник, не дивлячись на ступінь власного усвідомлення проблеми, служить дияволу і його слугам. Пригадуєте, як Христос навчав : «Хто не зо Мною, той супроти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає» (Мф.12:30). Тому, й власне служіння людини вищим силам може бути лише двояке : або Христу, або антихристу. Якогось іншого, третього шляху немає. І от, якщо людина не має Любові до ближнього, то й Богу вона не служить (1 Ін. 4:20). Можу, навіть, навести один конкретний приклад.
Кожного дня мій шлях проходить дорогою через наш Тернопільський ринок, від автостанції до собору, попри будівлю «Збруча». Так от, кожного дня я бачу приблизно таку картину. Основна дорога тепер використовується як продовження базару, де сотні продавців виставляють свій товар буквально на проїжджу частину. Всі кому випадало просто пройти повз цю дивну конструкцію, помічали цей весь гріховний абсурд. Продавці вперто не можуть сприймати дорогу на якій вони торгують саме як одну з центральних доріг міста. В той же час, всі водії, яким випало нещастя проїхатись нею, просто ненавидять тих, хто своїми столами, столиками, причепами та ящиками постійно і вперто перекриває їм шлях, бо дорога є дорога.
Майже ніхто з представників цих протилежних «таборів» не хоче побачити проблему іншого, і допомогти йому. Кожен бачить лиш себе, і свій егоїзм. Ось тут вам і відповідь на питання кому ми молимось, і які для нас цінності є найважливіші. Поки що, ми знаходимось в полоні тотального егоцентризму, та самолюбства. А це ні з Богом, ні з християнством немає нічого спільного. А найгірше те, що всі ці люди в неділю приходять до церкви, і щиросердечно вражають себе християнами. Звісно, в будь-якому суспільстві є винятки з правил. Багато з наших людей насправді є добрими, щирими і жертовними людьми. І я навіть знаю багато таких людей особисто, та надзвичайно пишаюсь ними. Однак, це, все-таки, винятки з загальних правил. Сьогодні чесні, порядні, чи навіть просто виховані люди – надзвичайна рідкість.
- Про те, що у кожному зеленому куточку Тернополя є церква.
Тут питання особливо непросте. І однієї готової відповіді, на жаль, я не маю. З одного боку, храми повинні бути, бо в храмах звершується Божественна літургія. З іншого боку, церква не має набридати собою людям так, як це ми бачимо тепер. Допоки у нас не цілком ідеальні священики, хамовиті прислужники, і безбожні сестриці, то багато таких храмів служать лише профанацією чудових і світлих Христових цінностей, та є справжньою антирекламою Істинній вірі. Мета Бога – це не кількість віруючих, а їх якість. Наміри Церкви – не заполонити своїми храмами весь Всесвіт, а преобразити і народити до вічного життя хоча б одну Людину в цьому божевільному (тобто – вільному від Бога) світі. Те, що у нас в Тернополі є багато храмів, говорить не про те, що ми дуже побожні, а лиш те, що нам вдається гарно класти цеглу та вправно мурувати. І не більше.
Я давно мрію, щоб в Тернополі було хоча б кілька справжніх духовних центрів, які б не лише здійснювали богослужіння, але й справді – допомагали людям зцілювати пошкоджені гріхом душі. Духовних центрів не по назві, звісно, а по самій суті. Ззовні це може бути невеличка, зовсім непримітна церква, чи навіть щира і цілком «сімейна» парафія, без власного типового храму. Головне інше – як ця громада зуміє використати всі ті таланти, якими їх обдарував Господь. Чи зуміє священик стати духовним наставником ввіреній йому пастві, а не лише цинічним требовиконавцем. І чи зуміють люди не тільки слухати, але й почути свого настоятеля. Сьогодні ми бачимо лише те, як люди збираються «прослухати» богослужіння, і як вони ж без всякого горіння духу повертаються додому. Без жодних емоцій, хіба з думками типу : «як добре, що всі мої оці муки вже позаду». Це, звісно, дуже і дуже погано. В храмах Божих люди повинні, під впливом Слова Божого і благодаті Пресвятого Духу, множити у власних серцях Любов, тим спасаючи і власні душі. Сьогодні ми любові не маємо, то ж і храми для нас справжньої користі не приносять. Хоча, воля Божа була саме на це. Вони мають нас спасати, але нині, через нашу духовну лінь лише нас мучать і виснажують. Нічого, при чому, не навчаючи.
Згідно православного світогляду , та людина яка свідомо йде до храму щоб зустрітися з Богом, навіть без молитви, уже виконує певну працю над собою : вона всередині себе, непомітно для людського ока, внутрішньо змінюється. А цей її шлях до Дому Божого вже і є початком її молитви, та навіть – початком власної аскези: боротьбою над власними пристрастями і пороками (лінню, небажанням молитись, невмінням вірно розставити власні пріоритети, тощо). Таким чином, справжні християни свій шлях до храму вже вважають початком богослужінь. Тож чим далі буде до вас храм, який ви маєте відвідати, тим більше часу у вас буде для внутрішньої підготовки до богослужіння, і тим більше у вас буде шансу правильно налаштуватись до служби.
Тут, у зв’язку з цим, мені пригадується феномен християнських паломництв. Під час них люди мають шанс знайти Бога, ще на шляху до самого храму. Якщо для того, щоб потрапити у храм вам достатньо лиш спуститись униз на ліфті, то ви ризикуєте просто «нічого не відчути», емоційно сприймаючи храм продовженням власної кухні. Буває так, що людині для духовної користі і справді буде краще відвідувати храм, який побудовано трохи далі від домівки, але такий, де священик добре знає, що йому насправді потрібно дати своїм парафіянам. Щирі християни мають вибрати для себе середній варіант подорожі до храму : обираючи поміж ліфтом, та таксі. Бо як відомо, порядні люди на таксівках навіть за хлібом не їздять. А тим більше - до храму Божого.
Про секту на Співучці
Мені дуже шкода тих людей, які замість правдивих знань про Христа, задовольняються чужими ідеями та фантазіями. Вірити в чужі фантазії це дуже небезпечно і нерозумно. В Святому Писанні є один принциповий момент, який нам не можна упускати з уваги. Якось Ісус Христос розповідав про те, що «не кожен хто каже Господи, Господи увійде в Царство Небесне» (Мф.7:21). А це, серед іншого, значить і те, що людям, особливо «сильно віруючим» варто завжди критично ставитись до власних емоцій, думок, слів та вчинків. Без ретельного самоаналізу, та розумного пастирського керівництва, такі люди об’єктивно можуть стати пацієнтами психіатра. Той хто мав «радість» спілкуватися з будь-якими сектантами, міг у цьому легко переконатися. Люди наче на перший погляд звичайні, але вже з перших слів розмови вражаєшся їхньою, м’яко кажучи, аномальністю. І відповідно, немає чого дивуватися і їхнім нелогічним вчинкам. То ж у кожної секти є власні дивацтва. Взагалі, я у минулому – викладач саме такої наукової дисципліни, як Сектознавство в нашій духовній школі, тож про секти можу говорити годинами. Цінуючи час і увагу читачів, можу коротко лише сказати – незалежно від того, якого «сорту», «виду» чи «підвиду» буде секта, всіх їх об’єднує одне – повна відсутність аналітичного мислення у їхніх адептів. А повірте : там де відсутній розум – абсолютно ніяким чином не може бути Христа, якого Церква називає Самою Премудрістю.
- За рахунок кого відбувається будівництво церков у Тернополі? Хто зацікавлений у цьому?
Я справді не знаю, за чий рахунок нині ведеться будівництво місцевих храмів. Звісно, зацікавлене у них, в першу чергу, мало б бути саме духовенство і люди. Однак, як вирішуються конкретні фінансові питання, у конкретних випадках – не маю жодного поняття. Кожна парафія – це наче окрема сім’я, зі своїми правилами і законами. Очевидно, що для кожного священика дуже важливо, щоб він після свого рукоположення зміг себе реалізувати саме в церковному клірі, а не продаючи шкарпетки на базарі. Тому, про будівництво храмів в першу чергу думають самі священики. Для них це вкладення капіталу, і сил у власне майбутнє. Той, хто нині будує для себе храм, має надзвичайну віру. Віру в те, що витрачені ним ресурси незадовго окупляться і духовно, і економічно. На жаль, економічна криза, а також доволі велика кількість храмів (читайте – «конкурентів») призвела до того, що будувати нині надзвичайно складно, і займатися цим може або людина дуже багата, або не цілком здорова, або дуже сильно віруюча. Священик може бути впевнений у собі, у своїй дружині, чи дітях. Але у власній громаді він аж ніяк не може бути впевнений. Тож, починаючи будову, священнослужитель вже наперед показує неабияку власну сміливість, та віру у власну місію.
- Чи це бізнес і наскільки вигідний?
В нас у єпархії нещодавно був випадок, коли один доволі авторитетний, і шанований усіма священик отримав від міськради під будівництво храму певну кількість землі. Причому, значну частину якої він одразу ж запланував продати, а на меншій – таки звести невелику церковцю. По-суті, такий сценарій давав йому можливість зробити бізнес, бо землі було достатньо, а вона нині недешева, та й користується попитом у місцевих «ділків». Однак, як тільки це стало відомо громаді та Церкві, цей священик був змушений відповісти за вчинене, згідно доволі жорстких законів Церкви. Йому дали час подумати над власною поведінкою, а врешті, не дочекавшись покаяння, його позбавили настоятельства у тій громаді, а згодом – і навіть сану. Він, правда, намагався після цього, ще поміняти юрисдикцію, як відомо, у нас тепер з цим жодних проблем немає. Однак, це по великому рахунку, нічого йому не дало. На час «міграції», він вже був позбавлений сану тим самим єпископом, який його ж і висвячував. А це значить, що всі богослужіння які він нині здійснює – не мають жодної сили. Так, окрім здобутого на спробі святотатства «авторитету», жодного іншого «бізнесу» він не зробив. Подібні випадки, бувають рідко, але на жаль, все-таки, часом повторюються. Зло, як і добро, завжди повертається до людини, немов бумеранг.
Знаєте, попри всі ці негаразди, віра в Правду ніколи не покидає нас. Хоча й не все у нас так добре, як ми про це би мріяли, але не все ще у нас так погано, як би цього бажали вороги. Кожен новий день приносить нам свої турботи та радощі. З Божою допомогою християни щодня намагаються перемогти себе, і той гріх, який живе в нас. В когось це виходить. У когось – ні. У когось краще, у когось – гірше. Відомо ж, що християн у світі ніколи не було багато. Багато лиш було тих, хто себе так називав. Бо правдива суть християн не в тому, що ми ідеальні чи безгрішні, а в тому що ми щодня вчимось каятись, та виправлятись. Навіть будучи священиком, я дуже добре визнаю свою слабкість. Але можу вас запевнити, що я це розумію, і працюю щоб хоч якось перемогти це. Завжди з задоволенням хочу ділитись Словом Божим з усіма хто цього потребує, і відчуваю як найменша моя любов до людей сторицею знову повертається до мене. Це дає мені сили, і зміцнює далі у моєму служінні. А значить, хочеться вірити, що у цьому світі я живу недаремно. З радістю допоможу іншим знайти шлях до Христа, навіть якщо і сам туди не дійду. То ж, звертайтесь, кому це важливо. Завжди буду радий новим знайомствам.
Ну, і ще, на прощання, нагадаю адресу свого сайту : www.bogoslov.org. Там знайдете і мої координати, і дещо з того, над чим я працюю. Дякую усім за увагу, і нехай Господь та Пресвята Богородиця, щедро благословлять усіх нас розумом, вірою та терпінням!
Джерело : Інтернет-видання "Погляд"
