викинула свою дитину помирати. Ці події викликали значний резонанс не лише у нашому місті, але й у багатьох містах України. Про це багато говорили і писали. Люди багато думали про те, що ж насправді спричинило такий вчинок. Бо й справді, це ж наскільки потрібно бути жорстоким, щоб віддати на таку люту смерть найближче, що в тебе було – свою рідну дитину?
Це ж наскільки повинно бути знищене все людське, все добре і все Боже, щоб тобі не було шкода найближчої своєї кровинки, і ти змогла спокійно викинути на смітник, як будь-яку використану річ, свою дитину? Не лише християни, але й усі нормальні люди мали б розуміти, що людей потрібно любити, а речами користуватися. Ми ж з вами живемо у такому світі, коли у нас все навпаки: ми використовуємо людей, а любимо – речі. І сьогодні, коли ми слухаємо Євангеліє про любов - про те, що справді є цінним у нашому житті, ми неминуче згадуємо і про те, який же насправді є страшний світ довкола нас. Люди сьогодні настільки озвіріли і відійшли від Бога, що перестали визначати для себе, чим же таки насправді є ця любов, що таке повага та співчуття один до одного.
Як християни ми з вами знаємо, що чим далі людина відривається від Бога, тим важче їй любити свого ближнього. Та людина, яка відривається від Бога, часом і взагалі, перестає бути здатною розуміти, що є любов. Ось ми з вами слухали про те, як Христос навчав юдеїв про любов, і якою вона повинна бути. Раніше вони були привчені за око віддавати око, а за зуб – віддавати зуб. Ми, на щастя, живемо за іншими принципами: ми повинні благословляти тих, хто нас проклинає, і чинити добро тим, хто нам чинить зло. В цьому і є ключова цінність Християнства. Коли Христос прийшов у цей світ, Він подарував нам принципово нову віру, новий світогляд. Людство за всю свою історію не знало про те, що можна любити ворогів. Вони знали, що можна любити своїх родичів, що можна любити своїх сусідів, і то не всіх, і знали про те, що треба любити свій народ, та ненавидіти чужинців. Але коли прийшов Христос, він уклав Новий Завіт з людьми. Було встановлено принципово новий характер стосунків між Богом та людством. З того часу ми більше не повинні, під тягарем кари гріха, любити тільки «своїх», але маємо також «любити ближнього свого як самого себе». А свята Церква відповідає нам, хто цей ближній. Наш ближній – це та людина, яка потребує нашої допомоги та нашої участі у її житті.
Коли ми з вами роздумуємо над рядками з шостого розділу Євангелія від Луки, щойно прочитаного для нас дияконом, то помічаємо, наскільки очевидні речі говорив Христос людям, але й, все одно, вони Його не розуміли. Ми з вами нині так само, подібно до тогочасних євреїв, любимо лише «своїх». Ми, як і вони, не розуміємо тих слів, і любимо лише своїх родичів чи друзів, а ворогів – ненавидимо, і навіть шукаємо способів для того, щоб це довести. Коли б нам чесно і тверезо проаналізувати власні вчинки, то ми б легко переконались у тому, що багато з них не лише не відповідають високим критеріям християнського життя, але й не є просто людяними і моральними. Тому сьогодні Христос, зовсім не випадково, дарує нам цей урок.
Ми вкотре повинні подумати над своїм життям, проаналізувати свої вчинки, та ще й подумати, як і кого ми любимо. Чи й справді, ми можемо любити тих, хто не любить нас? А може в тому, що нас з вами не люблять є наша провина? Можливо це ми самі не даємо себе любити? Можливо, ми з вами робимо щось таке, що людям не подобається, і всі це бачать і розуміють, окрім нас самих? Чи може, нам з вами, бракує сил визнати те, що ми й справді, дуже часто буваємо не праві? А ще частіше ми усім людям, які незгодні з нами, хочемо зла і шукаємо способів помститися за те, що вони думають не так, як ми. Замість того, щоб молитися за ворогів, а в першу чергу - за себе самих, ми шукаємо нагоди затаврувати інакомислячих. Церква століттями навчає, що та людина, яка не може чесно заглянути у власну душу, і не може проаналізувати власні вчинки, ніколи не зможе навчити іншого, як йому правильно чинити. То ж, дана Господом ця свята неділя повинна бути особисто важливою для кожного з нас.
Якби ми ніколи не читали Святого Письма, (а я впевнений, що кожен з присутніх тут хоча б один раз тримав його у своїх руках, і читав його), то нинішнє євангельське зачало є символом та суттю всієї Христової науки, яка навчає нас любити усіх: і своїх ближніх, і своїх дальніх, і навіть ворогів. Якби не Бог, то люди ніколи не могли б самостійно дійти до такого високого духовного і райського ідеалу. Цікаво, що святий євангелист Лука записав нам про те, що ці Богонатхненні слова були промовлені в особливий момент. Христос тільки розповів людям, в чому полягає справжнє щастя, подарувавши дев’ять новозавітних Заповідей блаженств. І от далі, усього кілька рядків нижче, Спаситель наш Ісус Христос продовжує Свою головну думку, розповідаючи якою насправді має бути християнська любов. У тих словах Господь немов би скасовує старі заповіді Мойсеєві, ставлячи перед очима перших християн, а з ними і усіх нас, нові духовні обрії і глибини. Словами нової заповіді про любов Христос немов би закріплює і утверджує ці отримані щойно нові заповіді Божі. Це Боже пророцтво людям про те, що ніколи добро не можна перемогти злом. Тож нехай наша молитва, яка лунає в цьому храмі, буде для нас не тільки плодом наших уст, але й горінням нашого серця.
Подумаймо над тим, для чого ми живемо, загляньмо у своє серце, і скажімо Христу про те, що сьогодні ми хочемо йти стежками Його заповітів. Нам звичайно, складно одразу полюбити людей, які вважають нас своїми ворогами. Однак, Бог і не вимагає від нас того, щоб ми одразу полюбили своїх недругів тією ж сердечною любов’ю, якою ми любимо своїх найближчих родичів. Для початку нам з вами треба хоча б не віддячувати їм за їхнє зло щодо нас тим, чого вони справді заслуговують. Будемо нині молитися про те, щоб Сам Господь так приготував наші серця, що Сам захотів там спочити. Бо наше, людське серце - це місце де повинен перебувати Бог. І лиш у тій мірі, в якій ми самі пізнаємо Бога, починаємо бути здатним любити ближнього, і любити самого себе. Той, хто не любить Бога, і не знає, як треба любити ближнього. Багато хто з нас думають, що все те, що ми чинимо для власного задоволення, і є свідченням нашої любові до себе. Ні! Лиш тоді, коли ми будемо виховувати у собі любов - прощати своїх кривдників, допомагати усім, хто цього потребуватиме, працювати над власним духовним удосконаленням - ми зможемо сказати що наближуємось до Бога, і знаємо, як себе любити правильно.
У Святому Письмі ми читаємо чудові слова про те, що наш Бог є Любов. Як же нам розуміти ці слова? Справа у тому, що вони описують не якусь випадкову рису Господнього характеру, але саму Божу Природу. Тобто, Церква не говорить лиш про те, що наш Бог люблячий, і в один день може нас любити, а в інший - за наші гріхи більше любити не буде. Бог-Любов любить нас незалежно від жлдних обставин, і навіть, не дивлячись на міру нашої гріховності. Пригадаймо, що першим у рай увійшов саме розбійник з хреста. Не Пресвята Богородиця, ні Іоан Хреститель, ні всі інші святі і праведні мужі. Першим у рай ввійшов розбійник, тому що він визнав своє життя далеким до досконалості, позбавленим любові. І коли ми з вами хочемо потрапити до Христа, до такого Царства, яке Він нам приготував, то нам так само потрібно визнати те саме, що визнав розбійник, і змінюватися, перевищуючи один одного у любові. Пам’ятаймо, що за тим, як ми ставимось до ближнього, можна упевнитись в тому, які ми християни «за якістю». Не обов’язково ходити до храму, хоча й це важливо і необхідно, але треба любити ближнього. Не обов’язково знати багато молитов на пам'ять, хоча й без цього не обійтися, але треба любити ближнього.
Коли помирав Іоан Богослов – улюблений учень і Апостол Христовий, то він вже був настільки старенький, що самостійно записувати свої Євангеліє та послання не міг. Церковне передання зберегло для нас свідчення про те, що на час праведної кончини Іоан Богослов мав не менше ста п’яти років. Так от, часто біля нього збиралися учні та послідовники, щоб послухати його проповідей, а навіть і записати їх. До нас дійшло свідчення, що не маючи уже багато сил говорити багато, Апостол казав, повторюючи це багато разів, лише одне: «Дітки мої, любіть один одного». Він розумів, що ключова цінність і мета нашого з вами життя полягає у одному: щоб ми любили одні одних. І це так тому, що чим більше ми з вами любимо - тим більше наближуємося до Божої Природи.
Бог є Любов’ю за своєю природою. Для кращого розуміння людей, ми можемо навести просту аналогію. Подібно до дерев’яного столу, природою чи суттю цього виробу є дерево, так само і сутність Божої природи полягає у виключній любові, непідвладній нашому розумінню. Отже, чим більше ми прагнемо Бога, чим більше хочемо Його пізнати на власному досвіді, і стати йому другом, тим більше повинні виховувати у собі оце відчуття любові. Звичайно, нам, людям, які живемо у ХХІ столітті, надзвичайно складно, бо на нас тиснуть з усіх сторін сили диявольські. Однак, ми з вами повинні все одно пам’ятати, що Бог не може поставити нас в такі умови, в яких ми б не могли показати свою вірність Йому. А якщо ми знаємо що це можливо, то, отже, і повинні для цього працювати.
Дуже часто коли люди приходять до сповіді, вони каються у гріхах інших людей. Вони кажуть приблизно так: «Так, Отче, я згрішила чи згрішив, але в мене були на це вагомі причини: поганий чоловік, погана дружина, діти, родичі, робота чи ще щось інше, що змушує мене чинити гріх, і не я, але вони є справжніми винуватцями усіх моїх гріхів». Звісно, це все лукаві виправдання, які свідчать в першу чергу лиш про одне: у нас немає любові до тих людей, замість яких «ми каємось» , і отже немає й любові до Самого Бога. Як справедливо казав Апостол: «Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього: «Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого» (І Ін.4:20-21).
Тож нехай цей урок, який нам дав сьогодні Євангелист Лука буде для нас дороговказом у подальшому житті. Щоб ми навчалися з нього не лише живлячи свій розум, але й щоб цей невеликий євангельський фрагмент, його ключова думка, керувала усім нашим життям. Тому що хто не любить, той не пізнав Бога. Нехай Господь Бог у цю святу неділю дасть нам розум та сили, щоб нам любити один одного, благословляти тих, хто нас проклинає, і щоб таким чином ми обов’язково сподобились Царства Небесного з Богом, який є Сама Любов. Амінь.
Собор Різдва Христового, м.Тернопіль.
16 жовтня 2011, Неділя 18 –та по П’ятидесятниці, Свв. Діонісія Ареопагіта, Діонісія Пресвітера Печерського
