Митра — це богослужбовий головний убір єпископів та священиків у вигляді царської корони, багато прикрашеної іконками, коштовними або штучним камінням та позолотою. В духовному тлумаченні митра символізує собою терновий вінець Спасителя, а також, важкий, сповнений спокус та страждань життєвий хрест священнослужителів. Окрім цього, митра є ознакою царської гідності священнослужителів, котрі під час звершення богослужіння духовно символізують собою самого Христа-Спасителя.
В історії використання цього богослужбового аксесуару, слід звернути увагу на кілька важливих аспектів. Існує, по меншій мірі, п'ятнадцять автокефальних, незалежних Церков, що мають свої власні традиції використання цього елементу облачення священнослужителів. При чому, ці традиції можуть між собою суттєво відрізнятися. Тому, ми будемо говорити в першу чергу, про наші власні, українські реалії.
За свідоцтвом відомого каноніста, патріарха Антіохійського Федора (Вальсамона) (1193-1199), перші митри стали носити з 4-го століття. Хоча до нас митри-корони потрапили доволі пізно. Вселенський Патріархат почав використання у богослужбовому вжитку як митри, так і імператорський саккос не раніше 1453 року - часу падіння Константинополя. Раніше вони використовувалася тільки в окремих Церквах, зокрема Римській та в Олександрії. Згідно історичних свідчень, Святитель Кирило Олександрійський на ІІ Вселенському Соборі вже був у митрі. Окрім римських єпископів, на Сході лише вони мали традицію використання цього головного убору. Всі інші Помісні Церкви мали у своєму арсеналі виключно прості, скромні головні убори, а облачення єпископів своїм кроєм на той час мало чим відрізнялися від облачення звичайних священиків або ченців. Найбільш поширені головні убори духовенства нагадували звичні нам камилавки та чернечі клобуки. Лише в другій половині XVII cтоліття практика використання митри з Предстоятелів Церкви поширилася на всіх без винятку єпископів. До реформи патріарха Никона, російська версія митри по обідку була щедро прикрашена хутром. Саме такі митри й до сьогодні використовуються старообрядцями.
Звичайно цією відзнакою священика нагороджують під час Божественної літургії, на Малому вході. У той час, коли єпископ стоїть на амвоні по середині храму, два іподиякони, чи старші священики, разом з тим, кого будуть нагороджувати, роблять тричі поклін до Престолу, а кандидат — земний поклін, і далі спускаються через Царські Двері на солію, там ще раз роблять поклін архієрею та підходять до нього. В свою чергу, єпископ благословляє священика, потім благословляє саму митру на підносі, бере її в руки, і при виголосі “Аксіос” - гідний, достойний одягає її на голову протоієрея чи архімандрита. Далі служба продовжується звичним чином, а нагороджений священик або архімандрит займає своє, уже нове, місце серед церковного кліру. Протоієрей нагороджений митрою називається митрофорним протоієреєм, що в чернецтві дорівнює сану архімандрита. Під час богослужіння вони не мають переваги один перед одним, за винятком архімандритів — настоятелів монастирів, котрі окрім митри, мають ще одну відзнаку статусу - жезл настоятеля.
 |
| Дорогоцінна митра-корона з Синаю протосинкела монастиря св.Катерини Никифора Критського (1678) |
В сучасній літургічній практиці митру за богослужіннями одягають усі патріархи, митрополити, архієпископи, єпископи та архімандрити. Згідно наявних у нас відомостей, це російська імператриця Катерина наважились свого часу на безпрецедентний крок. 1786 року вона вперше, своїм Указом, нагородила митрою протоієрея Іоана Панфілова, представника білого, тобто, одруженого духовенства. Трохи згодом, а саме 18 грудня 1797 року, згідно Указу імператора Павла, за особливі заслуги митрами стали нагороджувати також інших протоієреїв. Тим не менше, до часу Жовтневої революції 1917 року нагороджених митрами священиків було надзвичайно мало. Існувала хіба що практика нагородження митрами ігуменів великих монастирів. При чому, слід підкреслити, що ігуменство не завжди слід розуміти, як ознаку сану. Ігумен — це намісник монастиря, старший з чернечої братії. Отже, з цього погляду сан ігумена — вище архімандрита.
Цікаво, що не дивлячись на різноманіття можливих стилів при виготовленні митри-корони, головну увагу, очевидно, слід звернути на її вершечок. Основною відмінністю архієрейської митри від митри архімандритів і протоієреїв є те, що в єпископів митру завжди увінчує хрест. Митра протоієрея завжди без хреста. До 1989 року митру з хрестом носили тільки Патріарх або нагороджені митрополити. Відомий виняток з цього правила - архімандрит, що є начальником російської духовної місії в Єрусалимі. Під час богослужінь в межах своєї канонічної території він теж має право служити у митрі з хрестом “згідно посади”. У деяких Помісних Церквах митру, увінчану хрестом, має право одягати один лише Предстоятель. Кумедно було дізнатись, що в деяких дохалкидонських церквах, зокрема Коптській та Вірменській, митру можуть носити навіть іподиякони.
Римо-католицька Церква знає три типи митр, кожна з яких використовується у відповідний час. Це - проста митра (лат. mitra simplex) з білої шовкової або лляної матерії без жодних прикрас; розкішна митра (лат. mitra pretiosa), прикрашена золотим шиттям і дорогоцінним камінням; золота митра (лат. mitra auriphrygiata) з матерії золотого кольору або з шовкової матерії білого кольору із золотою, срібною або кольоровою вишивкою.
Відома, також, католицька, папська модифікація митри — тіара. Вона являє собою конструкцію, у якій закладено ідею абсолютної папської влади над всесвітом, отже її сконструйовано за зразком трьох митр, одночасно поєднаних між собою. Це все виглядає надзвичайно кумедно. Кумедно настільки, що востаннє її одягав ще, здається, Папа Павло VI 1963 року, а два останніх понтифіки Бенедикт і Франциск взагалі прибрали зображення тіари з традиційного папського герба.
Греко-католики, переважно, використовують православний крій митри, однак разом з цим, вводять в церковний вжиток власний уніатський колоритний крій, запозичений із Заходу, з Європи.
У зв'язку з тим, що суттєво зменшився середній вік священнослужителів, відповідно і виросло значення середньої тривалості часу служіння клірика. Безперечно, цьому всіляко сприяють зовнішні умови, в яких живе сучасна Українська Церква — в тому числі наявність розколу та відсутність гонінь. Відтак, значно зріс і відсоток служителів, котрі отримали чергову нагороду просто за власний церковний стаж — за “вислугу літ”, дуже часто без уваги на якість та реальну користь Церкві від цього стажу. Не побоюсь стверджувати, що цей факт уже породив значну кризу в системі церковних нагород, при котрій найвищими церковними відзнаками можуть нагороджуватися навіть ті особи, які реально їх не заслужили. У наслідку це породило, а точніше продовжило, процес знецінення церковних нагород.
Згідно правил Російської Православної Церкви, митру священик отримує не менше, як за тридцять років бездоганного служіння. (Набедренник — 3 роки, Камилавка + 3, Жовтий хрест +3, Протоієрей + 5 , Палиця + 5, Хрест з прикрасами - + 5 / +7 монахам, митра +5 архімандритство + 7, До херувимської + 5 , До Отченаш + 5 , Протопресвітер - винятковий випадок.) Як показує досвід, в Українських Церквах цей термін може бути нині скорочено навіть до десяти років. Інша небезпека, яка породжується таким станом справ полягає в тому, що знецінення найвищих нагород неминуче викликає нівеляцію і значно нижчих богослужбових та позабогослужбових церковних відзнак. Протилежністю цьому може слугувати нагорода священика, відповідно займаної ним посади.
Феномен існування християнських церковних нагород - досить двозначний. З одного боку він стимулює священнослужителів до подальшої праці та заохочує до нових досягнень. З іншого - це величезна спокуса для тих, хто їх отримує, а ще більше для тих, хто не отримує. Тому, швидше за все, під тиском цілком об'єктивних чинників, ще за яких сто років, ця практика змушена буде відійти у небуття, або піддатись суттєвим реформам. Але це тема вже для зовсім іншої розмови.
