на очевидні кроки ієрархії Київського Патріархату у справі зближення та поєднання наших Церков в єдину Помісну (Автокефальну) Православну Українську Церкву.
Ми свято віримо в те, що Божа воля для українського народу завжди була направлена на добро. А це значить, що й нам усім – і духовенству, і мирянам — потрібно надалі докладати свідомих зусиль для того, щоб врешті втілити в житті усі Господні наміри стосовно нас. Першим та найважливішим з них є незалежна Церква в незалежній державі. Очевидно, що автокефалія рідної Церкви для нас не є самоціллю, а найкращим способом для Української Церкви так облаштувати власне життя, щоб якомога ефективніше вести спасительну місію серед свого народу, заради його обожнення та духовного відновлення.
 |
| Ікона святих апостолів Петра і Павла |
Ми переконані, що значну частину цих проблем можна вирішити — ліквідувати, мінімізувати або ж не допустити у майбутньому, якщо усі християни власним життям повернуть авторитет Церкві. Доки, колись монолітне та цілісне, Православ’я залишається у нас пошматованим та розділеним людськими амбіціями, до того часу й український розкол є найбільшою антипроповіддю християнства. Бо й справді, якщо люди не можуть домовитись в елементарних речах, заради Бога і Церкви, то це свідчить лише про одне — Дух Божий там направду не діє, бо роками не змінює людей, а лише з більшою силою утверджує їх в гордині й самолюбстві.
Не можна нібито «заради добра» Церкви, ненавидіти свого ближнього. Немає таких умов, за яких би Христос почав вважати зло добром. Новітня історія українських Церков – це не лише історія святості, але красномовна хронологія підступів, лукавства, зрад і цинізму. Серед людей почасти таке трапляється. Навіть серед християн. Проблема виникає тоді, коли людина не бажає знову піднятись з колін, це коли люди устами говорять одне, а власними вчинками – протилежне. І чим більший у людини сан – тим більша через це у Церкви проблема.
Всезагальна відсутність любові поміж людьми – це особлива ознака нашого часу. Нам завжди більше помітні недоліки ближнього. У нас завжди недостатньо любові, щоб покрити нею усі помічені нами провини ближнього. У нас завжди і в усьому винен хтось інший, тільки не ми. Ми завжди більше егоїсти, аніж християни. Тож не порожні декларації про єдність, а впевнені та конкретні кроки для такого поєднання – ось що може врятувати наше майбутнє. Майбутнє як нації і як невід’ємної частки Вселенського Православ’я перед викликами політичних негараздів, глобалізації та часу постмодерну. Біда не в тому, що між нами є протиріччя та суперечки. А в тому, що ми часто, перебуваючи у полоні гордості та марнославства, не можемо відмовитись від свого містечкового патріотизму.
Нерідко, коли мова йде про власну участь у житті Церкви, ми справді щиро вважаємо, що своїми вчинками можемо або занапастити її, або врятувати. Такий погляд є докорінно неправильним чи єретичним. Не слабкі та пристрасні люди рятують Церкву, а тільки Дух Божий та Господній Промисел керують людськими долями, або ж навіть тимчасовим станом видимої Церкви. За тлумаченнями багатьох Отців Церкви, слова Христа з Євангелії Марка про те, що про кінець світу не знають «ні Ангели небесні, ні Син» (Мк.13:32), означають ніщо інше, як те, що в певному сенсі Господь віддав у людські руки земну історію. Якщо люди будуть каятись та уникати гріха, то й Бог ще дозволить цій історії тривати. Будуть люди вперто і свідомо грішити – Суд Божий буде незадовго.
Ми розуміємо, що серед багатьох людей існує багато думок. А чим більший вибір пропозицій і бачень нашого спільного церковного майбутнього, тим більша спокуса згодом пожалкувати про свій конкретний вибір. Відомий філософський парадокс про Буриданового осла, в пізнішій традиції, яку приписували послідовникам німецького вченого Лейбніца, закінчувався тим, що, маючи усього два варіанти, нещасний осел помирав з голоду поміж двома однаковими оберемками сіна, не знаючи, з якого розпочати власну трапезу. У православних українців нині є удвічі більше варіантів. Одні звертають свій погляд на Москву, інші — на Константинополь. Дехто переконаний, що лише Золотоверхий Київ – наш другий Єрусалим. Ну, а ще хтось із вогником в очах поглядає на древній Рим.
І як це дивно, що попри всю очевидність правильного рішення, уже довгих двадцять років наша Українська Церква переживає свій час духовної кризи. Насправді, це надзвичайно великий строк. Подумаймо тільки про те, що за цей час виросло уже ціле покоління українців, яким невідома єдина Православна Церква. Люди і духовенство в тому числі постійно в метушні і русі, вони постійно шукають собі комфортнішого місця, час від часу міняючи юрисдикції, архиєреїв у границях однієї Церкви чи там, де це реально зробити, навіть в межах однієї області. Передусім, це є конкретним свідченням нашої духовної кризи. А нею не можуть не скористатися іновірці, різноманітні «традиційні» чи «нетрадиційні» релігійні культи. Поки двоє між собою чубляться, користає з цього завжди хтось третій…
Наша Українська Автокефальна Православна Церква завжди шукала для себе оптимальний варіант. Той, який би був найбільш перспективним з позицій майбутнього. Нам важливо не лише голосно заявити про себе, використувуючи революційні і дешеві гасла, які так подобаються народові. Найперше для нас важливе духовне здоров’я дорученої від Христа пастви та нашої нації загалом. Нам важливо вийти з канонічної ізоляції. Важливо стати повноправним партнером у Всеправославному діалозі. А поки ми розділені, ні перше, ні друге для нас у повній мірі неможливе.
Тому сьогодні, вітаючи ініціативу Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату та Блаженнійшого Кир Мефодія, митрополита Київського і всієї України, Першоієраха Української Автокефальної Православної Церкви, будемо ревно молитися Богу, щоб Він своєю Благодаттю поблагословив працю рук наших Першосвятителів, послав нам мир сердечний, добру волю та християнське смирення. Бо як зі смирення народжується любов і покаяння, так від любові народжується блаженство та вічне життя з Богом.
Написано спеціально для сайту cerkva.info
