Протоієрей Євген Заплетнюк, Голова місіонерського відділу Патріархії Української Автокефальної Православної Церкви, у ексклюзивному коментарі для нашого порталу розповів про те, на якому етапі перебуває процес поєднання УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ, і які взагалі у нього перспективи.
Як зазначив отець-протоієрей, процес об’єднання згаданих Церков триває вже, щонайменше, одинадцять років, і за цей час окрім «збільшення кількості люб’язних слів під час останньої зустрічі комісій з діалогу, нічого реально не змінилося». На превеликий жаль, каже священик, ми стоїмо не так перед фактом об’єднанням наших Церков, скільки перед випробуваннями віри окремих архиєреїв. З їх поведінки виглядає так, що парафіянам від них потрібні всього лиш солодкі обіцянки, приємні слова, але коли доходить до конкретних вчинків – їх немає: ці солодкі слова обіцянок ні на чому не ґрунтуються. Я давно хотів би скористатись усіма наявними у мене можливостями доступу до ЗМІ, щоб першим сповістити світу радісну звістку про те, що ми, браття-українці, нарешті, об’єдналися. Однак, можливість звернутись до народу у мене є, але зовсім немає підстав до подібного оптимізму».
На думку священика УАПЦ, усі віруючі України є нині і свідками і жертвами особистої духовної трагедії певних церковних керманичів, які замість того, щоб зробити гідні висновки з власного досвіду попередніх років, знову йдуть по звичній для себе колії: в найважливіший момент ними починається «задній хід», і хитромудрі маніпуляції зі збереження власного трону і шапки. А по цьому – обов’язкове офіційне і багаторазове проголошення ворогів об’єднання, їхнє публічне таврування. Подібний сценарій розігрувався вже не раз. Звичайно, загальні апостатичні настрої давно були пророковані Христом, який ще дві тисячі років тому запитував «чи знайде віру на землі» коли повернеться на неї вдруге (Лк.18:8).
Причому, за переконанням отця Євгена, «коли зрада і користь язичників та іновірців Христу ще буде в певному сенсі зрозуміла, то повторені з року в рік зради інтересів Церкви одними і тими ж її кліриками, причому, найбільшими посадовцями – це особливо сумна картина. Вона вже змушує чесних людей критично дивитись на Тіло Христове – Святу Церкву. Хіба ж тут Христос винен? Ні! Винні самолюбиві архиєреї!»
Нещодавні збори отців-благочинних Тернопільської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, у своєму висновку дуже добре підкреслили саме цей момент. Досвідчені священики, маститі протоієреї з багатолітнім досвідом жертовного служіння Церкві у найгірших умовах вже просто не вірять у те, що після оцих двадцяти років суперечок, та справжніх релігійних «війн на виживання», хтось їх в одну мить щиро полюбить, і дасть змогу працювати так, як раніше. Наша Тернопільська область в цьому сенсі доволі показова. Нині, серед іншого, у ній несуть своє служіння одразу троє архиєреїв Київського Патріархату. Не загадуючи про усі плюси і мінуси кожного з них, треба чітко визнати, що й між ними досі існують значні протиріччя, конкуренція та нездорове суперництво, вже давно очевидне для всіх . Кожен з них, якби лише міг, залюбки позбувся б двох своїх «суперників». Ну й, і у міру сил старанно для цього працює. Що вже говорити про випадки, коли такі «зайві» єпископи чи священики з’являться в кожній єпархії, на тисячах парафій?
Проголошений нещодавно з подачі Віктора Андрійовича сценарій поглинання УАПЦ значно більшим кількісно Київським Патріархатом – це чергова акція супроти нашої Церкви, на яку більшість єпископату та вірних, очевидно, піти аж ніяк не можуть. Хоч її представили нам чудово і благородно, однак за бутафорними картинами такого рожевого і солодкого майбутнього треба бачити суворі реалії усього попереднього досвіду таких об’єднань. Коли нам вперто брешуть упродовж десяти років, то невже ж розумна людина наважиться повірити новим дешевим обіцянками на одинадцятий рік? Пригадуєте старий афоризм про те, що коли ти мене обманиш вперше – це буде твоя провина. А коли обманиш удруге – буде вже моя? Ми його і не забували.
Я більш ніж упевнений, що ні наш Предстоятель, ні єпископат не закриють очі на досвід власного недалекого минулого. Даруйте на слові, але лише дурень не буде вчитись із власних помилок. Переді мною лежить цілий стос церковних документів починаючи ще 2000-м роком, де одні й ті самі люди клялися перед свідками: найвищими державними і церковними посадовцями у любові до Церкви, і навіть власноруч підписувались у цьому. Пройшов час – люди ж то не змінились. Змінились тільки обіцянки. На що ж тут сподіватись? На те, що врешті, наше теля вовка з’їсть? Браття, будьте, хоча б раз у житті, реалістами! Брехуни дуже рідко змінюються. Просто, з часом, їхня брехня стає більш витонченою, і не такою очевидною.
Треба розуміти і ще один, доволі пікантний і показовий момент. Багато хто вже знає, та й, власне, ніякою таємницею це ніколи не було, що кілька єпископів УАПЦ вже були колись у Київському Патріархаті ще священиками, та провели там не один рік, ревно служачи Церкві, Україні, і навіть, особисто патріарху Філарету. Так от, нині слід особливо наголосити, що останніми часами ніхто їх там не потребував, не любив і не жалував. Як влучно і достатньо сміливо зазначав свого часу спікер УПЦ КП про цих єпископів: «Дехто за своїми моральними якостями недостойний навіть і священства» (див. статтю «Вони вийшли від нас, але не були наші»). Троє з них – вже нині члени комісії з діалогу. Цікаво, яке таке переродження сталось у душах керівників Київського Патріархату, і головне – коли саме, якщо так швидко на скромне прохання колишнього Президента України вони відповіли такою неземною любов’ю до усіх без винятку членів «Безбалансової філії Московської патріархії» (дивіться статтю з таким заголовком архім. Євстратія.). Що ж справді сталось в поглядах церковних діячів Київського Патріархату, що вони наскільки кардинально змінили хід власних думок. Чи може, ці думки, взагалі, їм не належать – це, всього лиш, чужа команда? Хоча, здається, саме це мовою аскетики називається «метаноя» - покаяння?
В нас було кілька умов перед об’єднанням, озвучених набагато раніше (ще кілька років тому), і знову повторених у вересні цього року у розмові, яка велась на рівні Предстоятелів. Ми офіційно передали наші побажання патріарху Філарету, і навіть відкрито згадували про них на сайті. Жодних відповідей щодо їх суті ми не отримали. Натомість, нам показали зовсім інший підсумковий документ, який не мав нічого спільного з тими пріоритетами, які конкретно ми визначили перед початком засідання.
Більше того. Наскільки стало помітним, під час роботи засідання комісії з діалогу було абсолютно проігноровано рішення останнього Архиєрейського Собору УАПЦ у Тернополі, який доволі чітко визначив пріоритети нашої Церкви на шляху до Помісності. І безумовно, більшість принципових документів і фундаментальних богословських документів УАПЦ. Тож особисто мені надзвичайно складно зрозуміти, чому представники УАПЦ все ж погодились підписати т. зв. «Підсумковий документ», якщо його зміст суперечить усім попереднім нашим внутрішньоцерковним домовленостям. Очевидно, процес об’єднання є болючим і тривалим. Однак, для Бога немає нічого неможливого. Ми віримо, що обов’язково переможуть не людські амбіції, і навіть не людська мудрість, а Божий Промисел щодо Української Церкви.
Десь упродовж наступного тижня, ймовірно у Івано-Франківську, відбудеться чергове засідання Архиєрейського Собору УАПЦ, на якому буде заслухано звіт комісії щодо діалогу з УПЦ КП, і головне, владики будуть мати нагоду поділитись думками і обговорити існуючий статус та результати останнього раунду переговорів. Очевидно, що дана комісія має виконувати лише представницькі функції, і будучи уповноваженою Предстоятелем та Архиєрейським Собором, є безпосередньо підзвітною їм. Ключові рішення, в цьому випадку я б не побоявся слова, доленосні для УАПЦ, повинна приймати вся Церковна повнота. Очевидно, що багато хто проти такого єднання, у якому ігноруються принципи і побажання УАПЦ, і навіть не запитуються думки більшості єпископату УПЦ КП. Я знаю, що є багато єпископів в самому середовищі Київського Патріархату, які проти будь-якого об’єднання.
Невже хтось не знає, що серед тамтешнього єпископату є кілька дезертирів і аферистів, які одного разу зрадивши УАПЦ, вже ніколи не зможуть зі спокійною душею чути цю абревіатуру, хіба - бачити у страшних снах історію біблійного юдиного зрадництва з собою у головній ролі? Не хочу називати зараз жодних імен. Вони усім добре відомі. Очевидно, що для багатьох з них буде простіше в черговий раз поміняти юрисдикцію, аніж знову опинитись у безпосередньому підпорядкуванні Блаженнійшого митрополита Мефодія, якого вони зараз обходять десятою дорогою з опущеними додолу очима. Сподіваюсь, що це не від страху, але від залишків сорому. Тож, необережність і поспішність у рішеннях може дуже просто привести ще до одного розколу. А може й – декількох. Про це нам не варто забувати.
А далі - більше. Існуючі розколи, з перших років утвердження УАПЦ, не оминуть можливості згадати, що саме вони зароджувались біля витоків Автокефалії, і навіть при умові, що вся УАПЦ зійде з глузду, і побажає «влитись» в Київський Патріархат, такі персонажі як Юрій Андрійович Ісіченко, чи йому подібні диваки, в жодному разі не оминуть скористатись нагодою знову голосно заквакати і заявити всім про своє існування. І, як наслідок, обов’язково, просто-таки неминуче, з’явиться черговий розкол. Тепер нього увійдуть всі ті маргінальні угруповання, що в силу обставин покинули УАПЦ, але ніде не були затребувані. Тож, очевидно що організація з назвою УАПЦ не зникне, а отримає найбільш жахливу форму з тих, що вона будь-коли мала. На жаль, це ще один аргумент проти поспішного об’єднання.
В базових умовах нашої Церкви до об’єднання лежить надзвичайно важливий принцип – принцип канонічності, тобто, церковної законності. Ми не намагаємось видавати себе за тих, ким ми насправді не є. Ми чітко розуміємо невизначеність нашого статусу в очах Вселенського Патріархату, і для вирішення цієї проблеми будемо робити все від нас можливе. В першу чергу, для цього ми просимо посередництва та допомоги Всесвятійшого Патріарха Варфоломія, предстоятеля Великої Константинопольської Церкви – нашої Церкви-Матері. Початок діалогу між УАПЦ та УПЦ КП, який був покладений на Фанарі у листопаді 2000-го року, серед іншого, передбачав наші постійні консультації з Константинополем з усіх важливих питань. Більше того. З відома і благословення Вселенського Патріарха для канонічного залагодження справ Патріархією був призначений спеціальний ієрарх, який був своєрідним містком поміж Україною та Стамбулом, Українською та Вселенською Церквами. Таким владикою був, вже нині покійний, архиєпископ Всеволод (Майданський). Оскільки тепер наш діалог продовжився, то нам варто звернутись до Константинополя знову. Цього поки зроблено не було, хоча думка УАПЦ з цього приводу лунала неодноразово.
Так само, в жодному разі не можна ігнорувати єдину канонічну структуру яка діє в межах України – УПЦ Московського Патріархату, єпископат і духовенство якої теж зацікавлене у єдиній Українській Православній Автокефальній (Помісній) Церкві. Якщо не залучити УПЦ до діалогу на самих початках, навряд чи вона захоче бути повноправним партнером і по цьому, справедливо бачачи в існуванні оновленої Церкви лише конкурента. Врешті, хто хоче, той шукає можливостей, а хто не хоче – виправдань. Тому, будемо молитись, і ще більше працювати, щоб Господь нарешті відвідав Своєю Благодаттю всій виноградник, і поблагословив його добрим майбутнім не лише нашим дітям, але ще й нам самим. Наша Церква цього прагне досягнути, але щоб це було лише правильними і тверезими методами. Інакше, як я часто повторюю, ми станемо не рівноправною Церквою у православній сім’ї, а найбільш чисельною псевдо-православною сектою у світі…
Якщо сьогодні нашим Церквам не об’єднатися, то завтра може бути пізно. Подумайте лише про те, що поки православні між собою з’ясовують стосунки, то з цього користають і католики, і протестанти, і різного роду сектанти, і навіть мракобіси-язичники з атеїстами. Словом, усі, окрім нас самих. На цей час робота у справі об’єднання триває, однак за моїм переконанням, про єдину Помісну Церкву поки варто писати лиш фантастам, а не новинарям. Все залежить від того, чи наші брати з КП почують наш голос, і чи звернуть увагу на наші пропозиції та принципи. Якщо так – то буде так. Якщо ж ні – Суд Божий швидше, професійніше, і, головне - більш спасительно розставить все на свої місця. На що ми усі і чекаємо. Так, гряди, Господи! (Об.22:20)
