відродженої чи то відтвореної за книгами віри наших предків-українців.
І хоча зазвичай їхні повідомлення й коментарі носять явно провокативний характер, а відповідати на провокації в мережі було б доволі нелогічно й непослідовно, все ж сьогодні я вирішив хоча б коротко, в основних тезах поговорити про цих людей і хоч якось окреслити їх реальний духовно-психологічний стан. Але не лякайтесь. Для того щоб не навантажувати своїх улюблених читачів надзвичайно складною науковою чи спеціалізованою фаховою термінологією, а також надмірними посиланнями на джерела та літературу з даної теми, я вирішив запропонувати свій матеріал у доволі простій формі – формі запитань та відповідей.
Отож, одразу й почнемо : Хто такі українські язичники, і в що вони вірять?
1) Чи є віровчення сучасних язичників автентичним вченням тих язичників, які проживали на території сучасної України в дохристиянські часи?
Ні. Діяльність сучасних язичницьких громад та окремих їхніх активістів є всього лиш черговою й доволі карикатурною спробою створення «з нуля» принципово нової віри, причому віри підкреслено антихристиянського характеру і, не в останню чергу, з помітним політичним підтекстом. Це є синтетичне релігійне новоутворення, що лише прикривається давніми язичницькими міфами та нашим традиційним національним колоритом. За переконаннями сучасних релігієзнавців та богословів, у даному разі буде більш справедливо вживати щодо цих релігійних культів термін «новоязичники» (чи неоязичники), який більш точно відображає їхню доктринальну суть. Сучасні т.зв. «рідновіри» – це дешеві спекулянти на національних почуттях людини, які насправді не мають жодного стосунку до автентичної віри наших предків, хоча всіляко намагаються наголошувати саме на протилежному. І навіть більше. Як мінімум, аж шість різних відомих нам версій відродженого язичництва не менш красномовно, краще за будь-які мої слова, демонструють факт проблеми з їхньою власною самоідентифікацією. Вони самі ще добре не розібрались, ким вони є. Єдине, що вони знають напевне, – усім їм заважає жити Церква Христова, на яку їм хочеться плювати при всякій доречній і недоречній нагоді. І про це, сподіваюсь, ми згадаємо трохи нижче.
2) Чи не можна припустити, що іронічне та упереджене ставлення вчених до неоязичників викликане саме їх власними релігійними віруваннями?
Ні. Справа в тому, що, вивчаючи різноманітні вірування та релігії, аналізуючи їх детальний зміст, наша наука оперує та базується ще й на історії, з її тверезими та безпристрасними свідченнями : писемними, літературними джерелами, записаними переказами та артефактами, пам’ятками живопису, архітектури тощо. А вони від поглядів дослідника аж ніяк не залежать. Швидше буває навпаки : під враженнями від власних відкриттів вчений сам стає на бік тієї чи іншої наукової гіпотези, а згодом ще й часто виступає на її захист. На даний момент серед прибічників новоязичництва майже немає людей, які були б професійними знавцями даної теми – богослів’я, історії та релігієзнавства. І навпаки - професійні історики та релігієзнавці ставляться до такого обговорюваного нами явища, як культ неоязичництва, скептично, зі значною долею іронії.
3) І все-таки, чи є щось спільне між древнім язичництвом та цим новим релігійним рухом, відродженим у наші дні?
Як не дивно, дещо спільне в них все-таки є. Якщо характеризувати віровчення вітчизняних поган з точки зору православного світогляду, то об’єктивною характеристикою обох його версій – і старої, й нової, є їхнє вперте неприйняття наших християнських цінностей. Причому навіть якщо зараз абсолютно абстрагуватися від досвіду князя Володимира, з його кардинальним способом боротьби з поганством, треба зазначити, що й незалежно від нього християнство і поганство – це два протилежні способи мислення. Відповідно й саме язичництво й новоязичництво мають своєю метою мінімізувати вплив на людей християнства. Врешті – як і навпаки. Однак якщо християнство в свою чергу таки може запропонувати людям об’єктивну Істину й можливість для кожного живого спілкування з Живим Богом, то язичництво лише відволікає людей від цієї Істини, заміняючи Бога своїми бездушними та мертвими ідолами та стилізованими під «старовину» псевдонаціональними обрядами. «Найкраще», до чого спромоглися сучасні язичники, – створити власну систему цінностей, яка ґрунтується на критиці буквально всього: політики, усіх без винятку релігій, традиційних норм поведінки, досягнень сучасної науки і т.д. Найбільш «професійний» сучасний язичник – це зовсім не безпристрасний вчений, а фантазер та інфантильний мрійник. І, здається, не без явних психічних відхилень.
4) Але ж погодьтесь, особисте життя багатьох християн і навіть християнських священнослужителів далеке від ідеалу?
На жаль, це правда. Мало того, що християнський ідеал сучасним людям видається майже нереальним, так ще й мало хто із «середньостатистичних» парафіян взагалі прагне втілювати його у власному житті. Однак тут я б хотів підкреслити кілька важливих для нашої розмови деталей. Прошу на них звернути особливу увагу.
По-перше, усі гріхи християн є не гріхами Церкви, а гріхами проти Церкви. (Прочитайте, будь-ласка, це речення ще раз, якщо вам не вдалося з першого разу збагнути його суть.) Тому не варто в черговий раз розводити пустослів’я й плутати ці речі : є правило, закон, і є його виконавець. Закон не винен, що його не всі дотримуються. Церква не винна, що люди бувають злі, жорстокі й невдячні. Однак саме тому в нашому світі існує Церква, щоб змінити кожного злого,жорстокого та невдячного на доброго, милосердного й вдячного. Історія переконливо свідчить, що Церква реально змінює людей на краще. А тисячі з цих змінених і преображенних Церквою людей ми навіть знаємо поіменно, незважаючи на те, що вони жили й померли сотні років тому.
По-друге, і я вже про це опосередковано сказав, Церква - це місце, де духовно, душевно та тілесно хворі люди приходять лікуватися. Тому було б доволі дивно комусь зайти в таку лікарню й побачити там лише здорових, сильних і міцних людей. Погодьтесь, це абсурд. Так от, критикуючи всі реально існуючі вади християн, усі ці атеїсти чи язичники хочуть саме одного – представити абсурдну й нелогічну річ як головний доказ власної правоти. Наша Церква завжди свята не тому, що Її складають виключно святі люди. Церква свята тому, що Вона безперестанно освячується Святим Духом Божим. Люди в Церкву приходять спасатися й лікуватися.
5) А от храми… Чи потрібно ставити буквально на кожній вулиці новий християнський храм? Невже не можна зробити так, щоб цих храмів було менше, а користі від них було більше?
Мені складно уявити, в чому саме полягає об’єктивна користь християнських храмів з погляду язичників. Швидше за все, за будь-яких умов, наші храми, незалежно від розташування та розмірів, будуть їх лише дратувати. А от уже як християнин зауважу, що православний храм – це унікальне місце на землі, де через Святі Таїнства здійснюється наша причасність до світу небесного, духовного. І, коротше кажучи, для того щоб людина спаслася в наш час, їй потрібне спеціальне місце зустрічі з Богом. Звісно, можна молитися Богу і в лісі, і в приватному будинку, і навіть на могилах померлих, як це робили перші християни в сиву давнину. Однак воля Божа полягає в тому, щоб ми присвячували й використовували для богослужінь спеціальні місця, якими є нині для нас звичного вигляду церковні будівлі.
Ну, й далі. Я чомусь вперто не вірю, що коли язичники виступають проти будівництва великої кількості християнських храмів, то вони це роблять зі щирою душею, справді турбуючись про дитячі майданчики й про якусь практичну зручність для пересічних громадян. З одного боку, вони просто заздрять тому, чого не можуть мати самі. З іншого, – вони просто бояться наших християнських молитов. Давно відомо, що більшість людей, які не моляться до Ісуса Христа, – моляться самому дияволу. А от йому вже точно наші церкви муляють очі більше, аніж всі разом взяті тернопільські бари, ресторани чи сауни. Тому язичники проти церкви ще можуть щось писати, а от проти засилля розважальних закладів з сумнівною репутацією щось мало з хто з таким азартом виступає. Або, наприклад, проти мечетей. Чому б їм не виступити проти мусульманства? Чи все-таки страшно? :)
Ну, а ще… Коли б у нас було достатньо освічених та ініціативних священиків, які були би здатні не тільки грубою фізичною силою, але й словом та любов'ю "боротися" з язичниками, тоді все було би трохи по-іншому. Зміна життєвих пріоритетів - доволі потрібна річ. Бо ми багато вже читали на тернопільських сайтах і про те, як один отець вкрав у дітей майданчик, і про те, як у Тернополі побудують церкву на нечистотах, і про те, який отець-доктор їздив на відкриття Арени-Львів, чи як номінували місцевого уніатського єпископа на митрополита, а також, що і хто про це думав. Шкода, що всі ці християнські діячі, про яких шла мова, вперто мовчали, коли їхні релігійні почуття були так ображені.
В цьому сенсі я, як християн, відчуваю брак якості нашого церковного життя. Можна робити якісні рекламні й політичні акції під час відпочинку від богослужінь та місіонерської діяльності. Але вся ця діяльність не має бути заміною нашої молитви та місіонерства. Якщо в нас в області сотні християнських служителів і мирян, то де вони усі, коли це так потрібно Христу? Чому ми маємо дозволяти ганьбити наші святині? Невже й справді у нас немає людей, які хотіли б публічно висловитись проти подібного хамства? Я в це не вірю!
З таким ставленням до проблем наше місто може бути «Церквополем» лише у хворобливих фобіях язичників та сектантів…
Ключова характеристика нашої християнської віри – у її універсальності, а ще більше – у її понадземності. Своїм корінням вона не може базуватись ні на чому земному, в тому числі й на жодних національних чинниках. Її зміст – фундаментальні стосунки між людьми та Богом. А те, що Новий Завіт і справді був здійснений з приходом у світ Богочоловіка Ісуса Христа на території сучасної держави Ізраїль, зовсім не дає нам підстав говорити про те, що наша православна, чи то взагалі християнська духовність, побудована на духовності єврейського (юдейського) народу. Та й навіть більше. Неупереджене вивчення юдаїзму та християнства переконує нас у їх повній протилежності. Кому цікаво – відсилаю до мого улюбленого святого Іоана Золотоуста та його праць.
І далі. Якщо вас цікавить саме національний елемент у християнському богошануванні, то тут можу зазначити, що оскільки для нас він не є принциповим, то різні християнські спільноти й вирішують його по-різному. Протестанти і католики відмовились від цього, максимально уніфікувавши свої богослужіння, незалежно від умов, місця і часу. Згадайте лиш латинську мову католицької служби по всьому світі буквально до кінця сімдесятих років минулого століття. Православна Церква, до якої я належу, тут зуміла виробити для себе оптимальний варіант, вміло балансуючи в «золотій» середині.
З одного боку, ми мислимо в рамках, якщо хочете, тверезого уранополітизму – відчуваємо себе приналежними до світу духовного і надземного, а з іншого, – наше догматичне вчення яскраво виявляється у зовнішньому вигляді богослужінь : стилістика одягу, спів, архітектура, іконопис – усе це вдягнене в наші традиційні вікові шати. Це те, що митрополит УАПЦ Іларіон Огієнко називав «нашими національними церковними окремішностями». Вони й вирізняють нашу Церкву в сім’ї інших помісних Православних Церков, з якими ми єдині у вірі, але трохи різнимося в обрядах. Віримо ми в одне, але по-різному одягаємо цю свою віру – надаємо їй власний, український і неповторний національний обряд. Це те, що зберігає й об’єднує наш народ.
Місцеві язичники, які люблять спекулювати на національних почуттях людей, особливо малограмотних, часто люблять себе подавати як виключних монополістів у питаннях рідної віри. Що на це можна сказати? Окрім того, що багатобожжя саме по собі є логічним абсурдом, а в рамках окремо взятої країни - тим більше, на мій погляд, тут варто сказати ще й про інше. Не будучи живою вірою, язичництво ніколи не приносило людям реальної користі. Так, з роками воно все більше й більше обплутувало їх безліччю філософських систем, формальних обрядів, звичаїв та традицій і все більше втручалося в життя людей, але за ним нічого реально не стояло. Язичницькі обряди були мертвими, такими ж, як і їхні рукотворні ідоли. Тільки з приходом до України християнства наш народ повернув собі справжню людську гідність. Ми перестали бути безправною іграшкою в руках безлічі «богів» та «боженят» (по-нашому, це біси і бісенята) і, врешті, повернули собі Боже синівство. Цитата з сайту язичників: «Образ Чорта в слов’янській міфології докладно описаний переважно з християнської точки зору, тому й досі ще залишається малодослідженим. Але пам’ятаємо, що "не такий Чорт страшний, як його малюють!" – і в цьому є велика мудрість народу і його велика таємниця.» Жах!
7) А чи взяла б ваша Церква участь у якихось доброчинних чи освітніх акціях спільно з рідновірами?
Це доволі провокативне питання :) Насправді заради конкретного добра конкретного ближнього Церква завжди готова до співпраці навіть з людьми невіруючими чи тими, хто вірить у щось інше. Просто треба мати на увазі те, що ми чітко розуміємо межі такої співпраці. Ми ніколи не підемо на компроміси в справах віри і совісті, однак залюбки будемо допомагати всякому ближньому, якщо матимемо для цього відповідні можливості.
Особисто я, вже довгий час займаючись християнською наукою і питаннями духовної освіти, ніколи не наважився б допускати в навчальні заклади язичницьких адептів. Рівень їхнього загального розвитку зазвичай недостатній для того, щоб допомогти учням чи студентам сформувати цілісний позитивний світогляд. Рівень аргументації та науки цих сектантів все ще надто низький, щоб нині сприймати сучасне язичництво як щось серйозне й варте уваги. Нещодавно в одному із записів представник неоязичників писав про те, що бачив, як в християнському храмі (цікаво, що ж він там робив?) жінка пиляла собі нігті, а чоловік просто десь там поруч храму справив свою нужду…
Я не знаю, чи справді згадані ним епізоди мали місце в реальності, однак сам язичницький лідер, пан Аркуша, який про це написав на «Погляді», зробив саме це : не приховуючи задоволення, своїм опусом публічно помочився на Церкву. Насправді мені дуже шкода таких людей. Людина з очевидними духовними і психічними проблемами не тільки претендує на адекватність, але й чомусь свято переконана в тому, що всі читачі мають вірити його маячні й сліпо йти за ним. Кілька днів тому я бачив по телевізору, як цей персонаж «підзаряджався» від якоїсь каменюки «на щастя» у новому році. Тож серйозно я буду його сприймати тільки тоді, коли він таким ось способом зарядить хоча б мою стареньку «Нокію». І я вже навіть не хочу анонсованого ним щастя й успіху.
Отож, чи добре шанувати старовину? Тільки тоді, коли нічого кращого немає. А коли є краще, то й нема жодної потреби колекціонувати старий мотлох. Рекомендую більше не молитися каменюкам і деревам. Якщо ви не можете поки визнати Ісуса Христа за свого особистого Бога і Спасителя моліться хоча б на другий АйПад. Він реально розумніший.
p.s. Досить легко можу передбачити, що ця публікація викличе певну долю обурення чи якихось інших негативних емоцій у сучасних поган місцевого розливу. Це доволі очевидна реакція людини на публічну правду про себе. На превеликий жаль, у мене надто мало часу для відповіді на всі ваші коментарі, особливо переконавшись у вашій маніакальній схильності до інтернет-троллінгу. Тому якщо наважитесь щось писати, то пишіть коротко й по суті. Ваші емоції абсолютно нікого не цікавлять. Так само немає бажання вести дискусії з людьми, які знають про Церкву лише через далекі відбитки в пам’яті шкільних уроків про хрестові походи й каналізацію, яка прорвалась на місці будівництва храму.
