Но шеф сказал: «Сашок держись!»

Ще кілька днів тому я якось передчасно пообіцяв друзям щось написати про останні події в УПЦ Московського Патріархату, але поки мої руки дійшли до пера клавіатури то виявилось, що кількість статей та коментарів з цього приводу зібралось вже стільки, що щось принципово нове написати мені, звичайно, вже не вдасться. Про все уже давно сказали і написали представники усіх основних церков, і
навіть невіруючі експерти та фахівці з релігієзнавства і політології. Єдине, що я можу ставити собі за мету, так це коротко підсумувати все, що нещодавно відбулося в найбільшій православній конфесії України і, очевидно, висловити власні міркування щодо згаданих подій.

Як відомо, погане здоров’я Першоієрарха Української Православної Церкви Московського Патріархату уже давненько не дає спокою усім ідеологічним і тактичним опонентам самого митрополита Володимира. То його чудове самопочуття заважало українським націоналістам (він, все-таки, «п’ята колона Москви»), то конкуруючій конфесії - Київському Патріархату. А ось тепер прийшов час отримати «вдячність» і від власних братів та одновірців. Звісно, це не дуже велика дивина. Навіть Спасителя зрадили не чужі, а один з його найближчих учнів. І все ж, найбільш дивно, що найбільшим церковним посадовцям УПЦ нині хватає клепки розхитувати Церковний корабель саме тоді, коли це найбільш небезпечно, і в першу чергу – небезпечно для них же самих.

Митрополит Володимир Сабодан, - без сумніву, один з найяскравіших церковних ієрархів, яких знала українська земля. За його правління Українська Православна Церква зуміла не лише не постраждати від чужоземного «братського» зазіхання, але й очевидно збільшити свою кількісну та якісну складову. Предстоятель УПЦ цілком заслужено користується безумовним авторитетом та повагою навіть у представників інших, "конкуруючих" Церков. Його церковне лідерство нині – це не випадкова посмішка фортуни, а закономірний наслідок багаторічної мудрої та збалансованої внутрішньої та зовнішньої церковної політики. Митрополит Володимир достатньо гнучкий, щоб будучи членом Синоду Російської Православної Церкви не забути своє українське коріння, але й водночас не є настільки нерозважливим, щоб політикою очолюваної ним Церкви зайвий раз дратувати національно налаштоване українство. Постійне служіння митрополита серед оцих двох вогнів, за останні двадцять років, зробило з нього майстерного духовного воїна. І що цікаво – часто навіть всупереч нав’язливим політиками як України, так і Росії. Здається, вони ніколи не були проти того, щоб використати добре ім’я предстоятеля УПЦ у своїх власних, доволі меркантильних та корисних інтересах. Звісно, в УПЦ завжди були і будуть крутитися брудні гроші. Однак, найчастіше, сам владика Володимир до них немає жодного стосунку. У випадках коли у ЗМІ час від часу і з’являлись «сенсаційні» викриття махінацій верхівки УПЦ, це були афери людей, які мали вплив на смиренного митрополита. Сам владика Володимир окрім сорому та безпідставних звинувачень, зазвичай, більше нічого на свою адресу за це не отримував.

А от нещодавно стан здоров’я старенького митрополита різко погіршився. Його терміново поклали в лікарню, де лікарі зробили владиці кілька (?) операцій. І з того часу паства бачила свого владику лише на фотографіях, з яких на нас сумним поглядом дивився білобородий старець в інвалідному візку. Разюча зміна зовнішнього вигляду владики говорила лише про одне : швидше за все, до свого звичного розпорядку дня він більше вже ніколи не повернеться. Цю реальність можна було сприйняти по-різному. Можна було по-синівськи розділити біль та страждання свого духовного наставника, а можна було почати ділити батьківські маєтки ще при живому митрополиті. Як відомо, наші люди більш схильні до останнього, а відвертий цинізм властивий нині навіть й монахам.

Хворий митрополит нікому з братії більше не потрібен

Тож поки владика проходив реабілітаційний період, в Києві спішно зібрали засідання Синоду, на якому дуже швидко нова церковна верхівка розподілила собі нові повноваження. Тут, звісно, ключовим пунктом дійства була не тільки духовна, скільки етична складова. Бо заживо хоронити митрополитів у православних християн якось раніше не було прийнято. Навіть тоді, коли усім стало б ясно, що хворий митрополит нікому з братії більше не потрібен. А оскільки незамінних людей в природі не існує, то навіть сам митрополит Володимир тут не став винятком із правил. Святе місце, як відомо, пустим не буває. І про це, здається, давно здогадувались навіть члени Священного Синоду. Найбільш комічним в цій сумній історії стало озвучення імен, які начебто здатні замінити собою (уже мертвого?) митрополита Володимира. 

Найактивнішим персонажем у всій цій історії став митрополит Одеський Агафангел. Людина зі стабільно негативною репутацією, з відомим досвідом нетрадиційних статевих схильностей, і не менш рідкісних в Україні політичних симпатій. Це той самий дивак, який освячував пам’ятник Катерині ІІ, та публічно захоплювався російським диктатором Путіним. Не дивлячись на ці, та ще багато інших пікантних деталей з біографії товариша Саввіна (до речі, етнічного росіянина), в нього з церковного боку виявився суттєвий бонус. На даний час саме він є найстарішим представником РПЦ в Україні, з усіма відповідними цьому правами і обов’язками. То ж як тільки в нього виникла можливість поборотися за крісло «директора» УПЦ – він це з величезним ентузіазмом і взявся робити.

Митрополит Агафангел: «Львов – это наша Чечня»

Інший герой нашої історії з когорти «церковного КГЧП» - митрополит Чорнобильський Павло, у народі більш відомий як «Паша Мерседес». Навіть сам патріарх УПЦ КП Філарет нещодавно змушений був публічно визнати, що для високих постів у митрополита Павла «бракує розуму». І справді. Після святих Антонія і Феодосія Печерських, саме Павло Лебідь прославив цю святу обитель. На жаль, не своїм святим життям, а патологічним невмінням порядно вести себе з журналістами, любов’ю до творчості Стаса Міхайлова та дорогих авто бізнес-класу. Погодьтесь, як на начальника українських ченців у нього доволі посередні музичні смаки.

"Не як той Юда, цілую тебе..."

Були там ще й інші особи, але ми не будемо їх згадувати проти ночі. Не дай Бог ще присняться. Сенс історії тут взагалі не у них, а узовсім іншому владиці. Черговий Синод УПЦ, який зібрався 21 лютого, зробив ще один «хід конем». Він фактично усунув з усіх посад, в тому числі і позбавив свого членства, найближчого помічника митрополита Володимира – архиєпископа Олександра Драбинка. Під недолугими поясненнями провин владиці Олександру навіть офіційно приписали хулу на Святого Духа (яка до речі, згідно Святого Писання, не прощається ні на цьому, ні на тому світі ). Так всього лиш одним розчерком пера маститі ієрархи врешті розправились з цим набридливим юнаком – вискочкою, що постійно муляв їм очі, і незаслужено сподобився за два роки зробити таку церковну кар’єру, про яку давно не мріють навіть найсміливіші письменники фантасти. Терпіти його в ролі келійника Предстоятеля ще якось було можливо. Один, без свого покровителя митрополита Володимира він просто ними не сприймався. Ну, як пюпітр без нот та музиканта. Навіщо? Берусь стверджувати, що знаючи внутрішню гнилизну більшості згаданих і не згаданих синодалів можна сміливо говорити про те, що жодних політичних підґрунть у «ліквідації» Драбинка з політичної шахівниці немає. Його успішне та безтурботне життя, яке так дратувало братію, рано чи пізно мусіло закінчитися. І тут не треба було бути пророком. Заздрість – це, взагалі, страшна річ. Страшніше заздрості може бути тільки чернеча заздрість.

Тож всі оці чутки про «автокефальність» Драбинка, Черкаського владики Софронія, чи навіть, самого Сабодана, які так часто озвучуються у ЗМІ – це вигідний багатьом міф, «люб’язно» придуманий хитрими політтехнологами. Звісно, владиці Олександру завжди лестило, коли усі чомусь вперто називали його «лідером автокефального крила УПЦ». Погодьтесь, вам би теж було дуже приємно, коли б вас називали чиїмсь лідером, чи ідеологом якогось інтелектуального руху. Та навіть, лідером товариства філателістів, чи гуртка плетіння у техніці макраме. Байдуже!Правда ж полягає в тому, що ніякого подібного крила в УПЦ просто не існує. І те, що за владику на Синоді так ніхто й не вступився ( причому - одноголосно) ще раз підтверджує мою думку. Якщо людина постійно сидить ВКонтакті, де має більше чотирьох тисяч фотографій (!!), то часу на автокефальне лідерство у неї практично не залишається.

Не подумайте, я зовсім не дорікаю тут владиці за захоплення фотографією. Я лиш констатую, що говорити про схильність до автокефалії владики Драбинка поки що немає жодних реальних підстав. Слова є, та епітети є, а от конкретних справ поки немає. Я сам - автокефаліст, і своїх би признав одразу :) Владиці Олександру більше ідей автокефалії пошкодило його творче зухвальство, при якому цей злий геній наважився публічно осоромити у віршованій формі "Колхоза", "Малину" и "Привоза", з їх вірним товаришем Віталієм "Косом". Чудернацька поезія екс-синодала дуже швидко розійшлась Інтернетом, розділивши усіх читачів на два табори культурознавців. Одних веселила дитяча наївність архиєпископа, а інших дратувала смілива і неприхована хула на антиканонічних путчистів.   

Но шеф сказал: «Сашок держись»

Ну, й на кінець. Саме основне. Невірне тлумачення ролі архиєпископа Олександра у всій цій історії, у наслідку призвело до невірних висновків багатьох експертів. Оскільки більшість членів «Церковного ГКЧП» мають яскраво промосковські переконання, то ймовірним наслідком їхнього приходу могла б стати і тотальна русифікація Української Православної Церкви, і суттєве обмеження її в правах автономії, в тому числі і через правку існуючого Статуту Церкви. На мою думку, подібний сценарій хоча й теоретично ймовірний, на практиці все ж є мало здійсненним. Принаймні, без явної шкоди церковній повноті. Настрої, що нині панують між вірними цієї церкви, досить чітко мене переконують у тому, що згадані ГКЧПісти і їхні вчинки – це загальноцерковний сором, від якого більшість мирян та духовенства одразу ж відмежувались. А при подальшому розвитку подій згаданих церковних бунтарів окрім російських політиків та олігархів ніхто би не підтримав. Слава Богу, що Церквою й досі керують не лише «князі церкви», але й сам Христос Бог. 

Єдиним, на що варто сьогодні по-справжньому звернути увагу громадськості, і те, за що справді варто турбуватись – це питання ймовірної приватизації найбільших Українських святинь – Києво-Печерської та Почаївської Лавр, а також, комплексу споруд Кременецького монастиря. Якщо депутати все-таки приймуть цей злощасний проект 9690, ми свої святині надалі зможемо бачити тільки на Гугл.Картах. А це, погодьтесь, вам вже не смішні митрополичі страсті, і не дешеві війни за трон. Це вже наше реальне життя. І наша нещасна Україна…

митр.прот.Євген Заплетнюк
Спеціально для "Тернополя вечірнього"