Смертні гріхи. Вісім кроків до пекла

Смертний гріх – це той гріх, який веде людину до вічної погибелі. Без постійної боротьби проти нього ми преречені на вічність без Христа. Більше про церковне розуміння людської гріховності ми розмовляємо з протоієреєм Української Автокефальної Православної Церкви Євгеном Заплетнюком, головою Місіонерського відділу Патріархії. -- Коли саме був сформований перелiк смертних грiхiв (чи правильнiше грiховних пристрастей)? Чому у Православнiй i Католицькiй Церквi є розбiжностi?

Очевидно, що уявлення про певну градацію гріхів, поділ на більші та менші злі вчинки існували у людській свідомості постійно, відколи лише люди взагалі почали усвідомлювати гріх, як певний феномен християнського буття. Тому категорично стверджувати, що колись був період, в якому розмежування гріхів на більші та менші не було, зараз навряд чи було б вірно. Інша справа коли ведемо мову про більш ґрунтовне богословське осмислення людської гріховності та тих причин і факторів, які безпосередньо впливають на духовний стан людини. Ось тут кожному християнину життєво необхідно знати не лише поверхневу інформацію, гіпотези та здогадки щодо цього, але й конкретну церковну науку.

Одразу слід наголосити, що варто вести мову одразу про два принципово різних погляди на проблему гріха в людині. Один з них став надбанням та цінністю Західної Церкви, інший – Східної. Західна Церква (католицька) віддавна навчала розглядати гріх як злочин та особисту провину перед Богом, а людина неминуче поставала у роль обвинуваченого на судовому процесі. На ньому Бог – Суддя, якому належить віддати «справедливістю» за всі її прогріхи. Коротше кажучи за всі ваші провини Бог мусить вам відімститись та «провчити». В цьому випадку церковне право католицької Церкви стало прямим спадкоємцем давнього римського юридизму та його розуміння про справедливість.

На противагу такому погляду, святоотецька аскетика Східної Церкви завжди сприймала гріх саме як хворобу людської душі. Православна Церква бачить грішника не як злочинця, а як хвору людину, варту усілякого співчуття, лікування та допомоги. Таким чином погляд на згаданий список гріхів у католиків і православних суттєво різниться. Для одних він є своєрідним табелем для покарань, а для інших – списком людських діагнозів і болячок. Для католиків він потрібен тому, щоб мати змогу адекватно карати людей покутами. Православним він потрібен для того, щоб шукати правильні ліки від тих гріхів. 

-- Скiльки їх первинно нараховується (має бути сiм чи вiсiм)? Якi це грiхи? Можливо їх перелiк якось видозмiнювався? 
Будь-який розподіл гріхів від є досить умовний, і не так вже й важливо, ведемо ми тут мову про католиків чи про православних. Багато святих отців мали власні погляди на ієрархію гріха і ніяким способом не нав’язували її іншим. Все ж, однією з найбільш поширених схем вважається та, що належить Євагрію Понтійському чи Іоану Кассіану Римлянину (ІV ст.). Окрім них про це також навчали святі Ніл Сінайський, Єфрем Сиріанин, Іоан Ліствичник, Максим Сповідник і Григорій Палама. Згідно наукою цих отців, всі гріховні стани людської душі можна звести до вісьмох основних страстей : 1) Обжерливість 2) Хтивість (блуд) 3) Жадібність (срібролюбство) 4) гнів 5) печаль 6) зневіра 7) марнославство 8) гординя. Дехто плутає печаль та зневіру, або об’єднують їх в одне. Це неправильно, бо понятійно це різні речі.  

Смертний гріх це той, що веде людину до пекла.
А ще важливо не плутати пристрасть та сам гріх. Пристрасть - це людський потенціал грішити, воля та бажання до всякого гріха, його корінь. А от гріх, – це вже практична реалізація у житті наших злих страстей та пристрасних бажань. Отці постійно наголошували, що нема сенсу боротися з наслідками, наперед не подолавши причини. Ми не переможемо гріх, допоки не навчимося володіти власними пристрастями. Отже, за розумінням Церкви святою треба називати не ту людину, у котрої немає пристрастей. Святий - це той, хто навчився з Божою допомогою ними керувати.

Ось приклад. Той, хто хоче перестати красти, мусить боротися з пристрастю жадібності. У таких випадках крадіжка – це вже наслідок реалізації та дії гріховного і хворобливого стану душі. Звісно, можна, а часом і потрібно, карати людину за крадіжку. Але до того часу, поки не цю проблему не вирішити на духовному рівні, людина все одно залишиться злодієм. Навіть у випадку, коли тимчасово перестане красти. Так само буває з усім а іншими нашими пристрастями і гріхами. Без духовної боротьби ми свої хвороби можемо приглушити на певний час, але вони від нас нікуди не подінуться.

-- Чому вони вважаються смертними? I чи кожен з цих грiхiв прирiвнюється один до одного, чи все-таки iснує вiдповiдна iєрархiя?
Розповідаючи нам про вісім основних людських пристрастей святі отці наголошували, що вони існують у людей від самого народження в зародковому стані, наче зернята. І тільки людська воля і вчинки дозволяють їм або проростати, або навпаки - умертвлятися, засихати. Людина яка свідомо обирає гріх, губить свій дух, душу та тіло. Отже розглядаючи гріх, як наслідок хвороби душі маємо прийти до висновку, що для духовної здорової людини будь-який гріх є смертельним. Ми часто себе тішимо, що, мовляв, нічого не вкрали і нікого не убили. Однак, згідно правильного розуміння гріха у нашій давній християнській традиції, однаково грішить і той хто краде, і той хто заздрить. Чому? Тому, що все це наслідки реалізації бажань однієї пристрасті – грошолюбства! Серед безлічі гріхів немає жодного корисного! 

--А от, наприклад, чи блуд є бiльшим грiхом, нiж срiбнолюбство?
А хіба людині на смертному одрі, не все одно від якої хвороби їй помирати? А хіба ви зможете не задумуючись відповісти, з яким своїм органом ви залюбки можете просто зараз розпрощатися під скальпелем хірурга? Якщо ми сприймаємо гріх формально та юридично, то й, справді, в певному сенсі можемо окреслити тягар гріха, чи спробувати порівняти його з іншим : паління менший гріх, аніж убивство, а крадіжка більша від простої заздрості. І тільки коли ми сприйматимемо гріх як хворобу, то лякатимемось найменшого прояву зла у собі. Бо ж гріх, - це завжди зло, неправда та відсутність любові до Бога чи ближнього.  

-- Чи людина, яка вчинила смертний грiх отримає прощення, покаявшись? Яку покуту треба вiдбути?
Ми вже згадували, що вісім головних людських пристрастей - це ті корінці, які можуть прорости у реальні гріхи і дати свої плоди. Погані плоди. Якщо людина не буде чесно шкодувати за вчинене, виправляти свої помилки реальними справами, то будь-який гріх залишиться з нею і по смерті. З ним вона піде й на Суд Божий – чесний і справедливий. То ж справа не у тому, як ми будемо називати його – великим чи малим. Для того, щоб отруїтись, не обов’язково випити ціле відро отрути. Для цього буде достатньо й кількох краплинок.

Вислів «смертних гріх» цілком справедливо може бути використано до будь-якого гріха, в якому людина не кається. В пекло ми можемо піти не тільки за вбивство, але й за заздрість, злобу чи будь-який гріх, про який ніхто не знає, окрім нас самих. Не забуваймо про це. Мені пригадуються слова одного святого отця, який писав «немає гріха непростимого, окрім нерозкаяного». Люблячий Христос чекає нас у свої Батьківські обійми! Він готовий нас простити, лише б ми самі зробили перший крок до храму.

А щодо покути… Дійсно, після того, як ми сповідаємось Богу перед священиком, він дає нам епитимію – певну покуту, духовні вправи, що здатні вилікувати нас від конкретних духовних болячок. Епітимія не є актом задоволенням Бога за наші гріхи. Це - ліки, здатні повернути нам втрачену гріхами чистоту душі. Як священик можу порадити тут лише одне : для того, щоб Бог простив нам наші провинні зцілив душу від пристрастей, ми не тільки повинні розповідати про них на сповіді, але й виправляти їх у реальному житті : украв? Поверни! Образив? Попроси прощення! Без реальних справ ніякі молитви і пости нам не допоможуть. Не обманюймось самі і не принижуймо Бога своїм зухвальством. «Віра без діл мертва!» (Ап.Яків 2.26) Дякую за увагу.

--Хай щастить, дорогий отче Євгене!
Спаси Господи! Дякую за розмову і вам )

Текст не вичитаний. Увага!!! 

 
Євген Заплетнюк © 2010-13 | Матеріали сайту можна використовувати з посиланням на джерело.