«з благословення» відомої на весь світ російської блудниці та імператриці Катерини ІІ.
За історією, яку часто люблять передавати з уст в уста семінаристи та ієреї, в один прекрасний день, вона захотіла взяти благословення в якогось симпатичного їй священнослужителя. А оскільки, до того часу жодних візуальних ознак, для розрізнення дияконів від священиків не було, то її чекав великий духовний «облом». Прекрасний служитель виявився дияконом, і при всьому своєму бажанні благословення дати цариці не зміг. Як далі розповідає нам народ, з того часу розлючена цариця наказала ввести в практику використання священиками наперсних (нагрудних) Хрестів.
Ця романтична історія, насправді, викликає досить багато запитань у істориків. І на наш погляд, швидше за все, вона придумана не для того, щоб розповісти про історію ієрейського хреста, як про блудний характер самої Катерини, що навіть і в такій побожній справі могла бачити якийсь неблагочестивий підтекст. Насправді ж церковна історія говорить нам дещо інше.
 |
| Нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом... |
На початку ХIX століття у виняткових випадках священикам вже почали давати хрести з прикрасами. Указом «Святійшого Синоду» від 24 лютого 1820 року священикам руської Церкви, що відбували за кордон з особливими дорученнями, благословлялось носити там особливі хрести, що «виписувались» в кабінетах імператора. Згодом такі Хрести почали називати «кабінетними». Іноді ж, вони видавались і тим священикам, що не полишали меж імперії. Царським указом від 14 травня 1896 було введено церковне використання Хреста, який згодом стане знаком кожного священика та ієромонаха, і з того часу обов’язково одягається на кліриків ще на самій ієрейській хіротонії. Хрести з 1896 року стали обов’язковим атрибутом всякого священика під час звершення богослужінь, тоді він носиться поверх риз. У повсякденній обстановці такі Хрести одягаються на рясу або підрясник. Згадані нами Хрести 1797 року («протоієрейські») так і залишились «наградними», і за традицією часто одягаються архиєреями на випускників духовних академій в священицькому сані.
Таким чином, на сьогодні ми маємо три різновиди священицьких хрестів:
- Ієрейський («білий») Хрест – дається ієрею при хіротонії;
- Наперсний («жовтий») – дається випускнику духовної академії, або як чергова нагорода ієрею, перед возведенням у протоієрея;
- Хрест з прикрасами – Хрест, що дається священнослужителю за тривалу і сумлінну працю на користь Церкви;
- Існує ще т.зв. «Патріарший хрест» - унікальна нагорода особливої форми, яка могла даватись Предстоятелем Церкви окремому священнослужителю. На цей час в українських церквах практики нагородження третім хрестом немає.
Аналізуючи сучасну практику носіння наперсних Хрестів священнослужителями, слід акцентувати увагу на кількох помічених зловживаннях, які нині вимагають нашої уваги, та виправлення.
Окрім усього іншого одразу зазначу, що неприпустимо православному священнослужителю здійснювати богослужіння, чи з’являтись на офіційні зустрічі без наперсного Хреста. Сьогодні навіть лютерани служать свої меси з православними ієрейськими хрестами, а уніатські «патріархи» нагороджують римо-католицьких ксьондзів суто православними протоієрейськими відзнаками. Так коли вже православні священики не будуть себе вести як належить православним, то вже невідомо на кого нам тоді взагалі рівнятися. Пригадую, багато років тому я знав одного священика, який свій ієрейський Хрест десь загубив чи поламав, а протоієрейського як нагороду йому ще не дали. От він так кілька років і прослужив з голим животом міркуючи, що ієрейський Хрест купляти знову сенсу зовсім немає, а протоієрейського Хреста сам собі одягнути він так і не наважувався.
1) Існуюча форма, та сучасна якість виготовлення нагрудних Хрестів для ієреїв та протоієреї достатньо добра і практична, так, що вона дозволяє використовувати саме Хрести заводського виготовлення упродовж багатьох років поспіль. Благоговійне та уважне ставлення священика до свого Хреста з першого дня з моменту придбання дозволить використовувати цю досить недешеву річ щодня багато років в достойному стані. І згодом, якщо буде така потреба, його можна буде передати своїм спадкоємцям – духовним або фізичним дітям, на вічну молитовну згадку про вас, як першого свідка вашого молитовного життя, та багаторічного стояння перед Богом.
2) Практика використовування священнослужителями дерев’яних Хрестів на час Великого посту сама по собі нейтральна. Її не варто заводити там де її не було до вас, але й не треба силою викорінювати на тих парафіях, де така традиція існувала впродовж багатьох років. Єдине, на що варто тут звертати увагу в такому випадку, то це на те, щоб усі священики в такому разі дотримувалися однакової практики. Якщо дерев’яні Хрести використовуються на певній парафії на час посту, то їх повинні мати усі клірики храму. Якщо більшість не має, то немає потреби виділятися комусь одному. І навпаки. Якщо мають усі, а один не має – нехай молиться один у вівтарі, не виходячи на амвон і до народу. Храм Божий - це не цирк, і не показ мод. У ньому все має бути «по чину». А вигляд священнослужителів не має відволікати уваги богомольців від служби, а навпаки – він повинен більше допомагати спільній молитві.
3) Одна з найбільших спокус сучасних пастирів – Хрест з прикрасами. Будучи доволі високою відзнакою наполегливої та, головне, плідної і якісної священицької праці, такі Хрести вже самі по собі є цінністю, ще без уваги на його матеріал та наявні на ньому коштовності. В той же час, існує неймовірна кількість варіантів виготовлення подібних Хрестів, і, в залежності від матеріалу та роботи, ціна на такі хрести може становити від трьохсот, до кількох тисяч доларів. Священику, який своїм життям повинен уподібнитись Христу-Богу у його простоті та смиренні, не варто особливим чином захоплюватись такими пустими речами, купляючи за неймовірні гроші черговий Хрест з прикрасами до чергового свята.
У нашій розмові про колір богослужбових риз, ми з вами ще також будемо говорити і про те, що існує певний символізм у тому, що священики міняють колір облачення, в залежності від згаданої того дня події. Але це зовсім не означає того, що отці-протоієреї та архімандрити мають мати стільки Хрестів, скільки у них існує кольорових гам богослужбових одеж. В протилежному випадку, паства побачить у своєму настоятелеві не духовного трударя, який царство Боже ставить для себе на перше місце, а самозакоханого нарциса, для котрого новий Хрест об’єктивно цінніший за благоустрій храму, чи розмір парафіяльної бібліотеки. А останнє, на наш погляд, настільки важлива справа, що ми її виведемо як окремий пункт.
4) Ціна якісного Хреста з прикрасами дорівнює нині ціні невеликої, але якісної, або ж великої, але менш цінної богословської бібліотеки. Все, що не помістилось в нашій голові є у книжках. Причому, в нашій голові, зазвичай, поміщається дуже і дуже мало. Тож з усвідомленням цієї істини, у кожного достойного священнослужителя ще з семінарських років має збиратися колекція найкращих та добірних церковних книжок: в першу чергу – Богослів’я та Святе Письмо, Агіографія, Історія Церкви, богослужбові книги, твори Святих Отців, проповіді, світська, класична, світова та вітчизняна література. Гріш ціна такому пастирю, який має цілу колекцію Хрестів з прикрасами, а не має хоча б елементарної власної книгозбірні. Особливо хочеться підкреслити і те, що Інтернет не може замінити нам друкованої книжки. Це неодноразово доведено практикою. Хіба у випадку, коли роздруковувати найкращі тексти з мережі, і все одно – підшивати їх у книги. Тож нам, дорогі отці, яка б не була спокуса купити для себе чергову прикрасу, варто дуже добре подумати, чи саме це є найбільш правильним капіталовкладенням.
5) Гіршим від бажання священика одягнути на себе Хреста з прикрасами може бути лише спокуса одягнути на себе їх два. Як не дивно, суто єпископська практика одягати одночасно кілька хрестів та панагій у відносно скорому часі, виявилася занадто сильною спокусою і для представників з чорного духовенства. Отже, нині ми маємо те, що маємо. В окремих регіонах, з милостивої руки архиєреїв, можна зустріти величезну кількість духовенства, що з якоюсь маніакально-хворобливою пристрастю до нагород, пишаються своїм «двохрестієм» на грудях. Нічого не маючи проти самих таких отців, швидше варто звернути увагу самих Преосвященних Владик на всі пов’язані з цим небезпеки. По-перше, такі виняткові нагороди, в принципі, так і мали б залишатися винятковими. «Двохрестових» священиків не може бути більше 1-2-х на єпархію. Інакше - розпочинається процес знецінювання церковних нагород в принципі. А якщо втрачають ціну вже й найвищі нагороди з можливих, то наскільки ж падає цінність об’єктивно нижчих нагород?
Це правильно, що оскільки сьогодні священнослужителі за віком молодші, то тоді мають можливість більше і довше послужити Церкві в своєму сані, а отже – мають більше шансів отримати нагороди «за вислугу літ». Однак, такий підхід до церковних нагород є дуже духовно небезпечний. Окрім того, що черговий хрест діє як дріжджі для гордості цього служителя, він не може не бути причиною тихої ненависті співбратів такого щасливчика. Справедливе питання сусідніх священиків «а чим я гірший за нього?» може принести, а часто таки і реально приносить, багато зла у стосунки між єпископами та священиками. Про тему нагород священика можна говорити окремо, при цьому довго і нудно.
Це правильно, що оскільки сьогодні священнослужителі за віком молодші, то тоді мають можливість більше і довше послужити Церкві в своєму сані, а отже – мають більше шансів отримати нагороди «за вислугу літ». Однак, такий підхід до церковних нагород є дуже духовно небезпечний. Окрім того, що черговий хрест діє як дріжджі для гордості цього служителя, він не може не бути причиною тихої ненависті співбратів такого щасливчика. Справедливе питання сусідніх священиків «а чим я гірший за нього?» може принести, а часто таки і реально приносить, багато зла у стосунки між єпископами та священиками. Про тему нагород священика можна говорити окремо, при цьому довго і нудно.
Якщо ж підсумувати все це, то висновок може уміститися лише в одне речення. Священик який служить і трудиться лише заради земних нагород, і ще тут на землі втрачає від них голову - витрачає сили свої даремно. Бо справжні нагороди нам будуть від Бога. І той, хто з цим не згоден, насправді, просто вірить не в того бога. Тож, немає нічого принизливого у тому, коли священик не бачить різниці між використанням Хреста з прикрасами, та «білого», ієрейського Хреста. Навіть Господь наш Ісус Христос не мав двох Хрестів, але лише один, Голгофський.
6) Чудовою практикою священнослужителів є традиція, все-таки, не використовувати на будень усі свої останні отримані нагороди. Якщо митри і Хрести з оздобами постійно будуть речами, одягненими «на будень», то тоді при всьому бажанні священика, він жодним розумним чином не зможе «створити» свято, коли воно справді прийде. А смирення ще нікому не завадило. Особливо тим, хто постійно навчає цього інших. В окремих випадках, скажімо, на похоронах, чи на час Святої Чотиридесятниці про такі нагороди краще було б зовсім забути. Вони не доречні там в принципі, і суперечать самому духу християнства. В конкретних випадках священику краще порадитись зі своїм духівником, благочинним чи архиєреєм.
7) Ми говорили з вами про те, що Хрестів з оздобами у священика не має бути багато. Міркувати саме так, а не інакше, у нас з вами є достатньо причин. Також варто, закінчуючи цю тему, сказати і про протилежне. Хрестів не має бути багато, але їх і не має бути мало. Кожний священик має мати хоча б два такі Хрести – на великі свята, та на будень або звичайну неділю. Неприпустимо клірикам використовувати «хрести» невідомого походження – зроблені власноруч з першого, що попадається під руки матеріалу: бляшанок, дерев’яних обрізків, ланцюжка від зливного бачка вбиральні, пластикових пляшок, залишків старої брошки чи бабусиних коралів. І наклеювати на це все пластиліном фрагменти вирізаного з журналу кольорове розп’яття також не потрібно. Потрібно просто поважати себе, і тих людей, які хочуть на вас рівнятися, і вас наслідувати. В усьому.
