Багато людей вважають, що ми живемо на землі лише для того, щоб добрими справами заслужити собі життя в раю після смерті. У дійсності , - це помилкова думка. У чому ж головна помилка такого твердження? Перш за все в тому, що в реченні порушено причинно-наслідковий зв'язок, а це, очевидно, повністю змінює план та пріоритети нашого духовного життя. Насправді, людина не живе заради раю. Вона живе заради спасіння душі, а, Царство Небесне – це вже наслідок нашого правильного християнського життя. Тому, всі свої сили християн повинен спрямовувати на основне : за посередництвом святої Церкви, шукати спасіння своєї душі від рабства гріха та смерті.
Ідеал християнського життя просто неймовірний. Апостол Петро у своєму посланні пише так: "...але за прикладом Святого, Який покликав вас, і самі будьте святі в усіх ваших вчинках, бо написано: "Будьте святі, бо Я Святий!" (1 Пет.1:15-16). В інших місцях Святого Писання багато разів повторюється ця думка.
Насправді, це дуже важливі слова, бо вони мають не лише сухе теоретичне значення, але й цілком прикладне, практичне. Християни в своєму щоденному житті повинні чинити так, щоб через їхню поведінку для світу був явлений Христос. Це значить, що ми повинні бути не кращі своїх судів чи колег по роботі, але маємо стати максимально схожими на самого Спасителя у Його любові до людей, маємо стати кращі самих себе.
Святі Отці навчають, що ми були створені на образ Божий, але подобою Божою нам належить ще стати. Як розуміти цей вислів? Образ Божий – це чудові Божі якості в нас, та разом з цим і можливість їх далі вдосконалювати. Завдяки наполегливій праці людина повинна звершити своє власне обожнення, тобто досягнути стану максимальної боговподібності. Цей шлях складний і тернистий, мало хто ходить ним. (Мф 7:13-14) Сам Господь, як той люблячий та терплячий Батько з притчі про блудного сина, хоче допомогти нам у нашій дорозі до спасіння, і чекає нашого волевиявлення.
 |
| То скільки в Церкві є святих? |
Очевидно, за дві тисячі років життя Церкви Христової, в світі з’явилась неймовірна кількість святих – тобто тих людей, які вибрали для себе згаданий тернистий шлях самовдосконалення, що приводить до Бога. Таких людей Церква називає святими. Сьогодні їх уже так багато, що кількість та імена всіх може знати лише сам Господь. Людям це сьогодні дізнатись уже неможливо. Тим не менше, багатьох таких людей ми знаємо і добре пам’ятаємо про їхній життєвий подвиг.
Особливо урочистий момент у справі вшанування святого складає канонізація – офіційне рішення Церкви про святість людини, своєрідне земне зарахування до лику небожителів, шляхом всенародного, всецерковного прославлення. Згаданій канонізації передує особливий процес, котрий полягає в детальному дослідженні особи святого, його життя та віросповідання. Однак, слід пам’ятати, що в Церкві існують багато святих, яких вона ще не прославила і ніколи не прославить – бо навіть не знає про них. Справжня святість ретельно ховає себе від світу, не шукаючи слави від людей. Зате їх знає Господь і обов’язково поблагословить їх за благочестиве життя у найбільш потрібну мить.
Допоки існувала єдина, нероз’єднана Церква, усі відомі святі однаково шанувались по всіх храмах Римської імперії та за її межами. Однак, після того, як Церква розділилась на Західну та Східну, історія теж розділилася. Спільні святі, які визнавались обома до розділу, нині визнаються нині однаково і католицькою і православною Церквами. У той час нові канонізовані праведники тепер, зазвичай, взаємно не визнаються, з уваги на різницю у віровченні та ідеалах духовного досвіду.
Життя кожної людини - унікальне. Тим більше, унікальним, «живим» та творчим є життя людини, що прямує до Бога. Безперечно, святі люди – це не безгрішні чи ідеальні від народження люди. Святі – це ті, хто навіть після падіння знаходить у собі сили піднятись з бруду гріха, покаятись перед Спасителем та йти далі. Це ті – хто безперервно прямує за Христом. Основним критерієм святості, найперше, є тверде бажання людини послужити Богу всім життям, усіма силами душі, духу та тіла. Ціль життя подвижника не так сама святість, як спасіння душі. Оскільки спасіння - це не мета, а постійний процес, рух до найбільшої досконалості.
Також, існують й інші чинники, що беруться до уваги перед загальноцерковним прославленням. Окрім праведного життя, як ми вже згадали, надзвичайно важливим є сповідання бездоганної православної віри. Якщо людина вірить не так, і не в те саме, у що вірить правдива Церква Христова, навіть її смерть за власні переконання, не вважається подвигом. Помруть всі, в різний час та за різних обставин, тож факт смерті людини не може бути для неї надзвичайною заслугою. Головне – правдива (церковна) віра, надія та любов до Бога.
Дуже часто ініціаторами зараховування подвижника до лику святих є церковний народ. Віруючі люди, добре знайомі з подвигом того чи іншого праведника, віддають йому особливу честь та повагу ще за життя, а коли він помре – то й по смерті. Звідси з’явилась традиція перед канонізацією досліджувати те, як сприймалась в народі діяльність тієї чи іншої людини, в той час, коли вона жила. Дивно було б називати святим того, хто не користувався любов’ю та довірою народу в час свого земного життя.
Очевидним наслідком святого життя людини, зазвичай, є дар чудотворінь. Тісно співпрацюючи з Богом у справі спасіння, кожен з нас у відповідь може отримати від Творця різні унікальні дарування, серед яких найбільший дар – любов до ближнього, співчуття, всепрощення та милосердя. Святі люди без вагань допомагали ближніх в їх потребах, не лише за свого життя, але й по смерті тіла, вислуховуючи молитви віруючого люду. Святі чують наші прохання, та як друзі Христові, мають від Бога благодать допомагати нам.
Процес обожнення своєї природи у християнина неймовірний. Він може впливати не лише на душу та дух людини, але й на її тіло. Так відомо, що багато подвижників благочестя прожили більше ста років, мали добре здоров’я та рідко хворіли. Дуже часто обожене тіло святих, навіть мертве, не підкоряється земним законам тління. Знаємо, що тіла багатьох праведників після смерті не розкладалися, що звично всім людям, але зберігались у нетлінному стані багато сотень років. Нетлінність мощей – одна з ознак, хоч і необов’язкових, яка може свідчити про обожнення людини та її святість. Цікаво, що в деяких православних країнах, зокрема в Греції, на Афоні, нетлінність мощів тлумачать навпаки. Якщо тіло якогось ченця не піддається тлінню, за нього всі святогорці особливо моляться. Допоки Господь не прийме його, та не простить його таємний чи нерозкаяний гріх.
У дні всіх святих Церква Христова згадує всіх відомих та невідомих подвижників віри, які своїм життям та вірою досягнули максимально єдності з Богом. Будемо наслідувати їх так, як вони наслідували Бога, та звертатись до як до своїх найближчих друзів за посередництвом та підтримкою на життєвому шляху.
