Про гріхи, котрі кличуть про помсту з неба

Основною темою данного нарису стане короткий порівняльний аналіз погляду на людську гріховність між Православною та Католицькою Церквами, а також, у способах боротьби з гріхом, на основі католицьких катихизмових правд віри, зокрема, положення про гріхи, які кличуть про посту до неба.

Одразу слід зауважити, що католицьке сприйняття гріха з'явилось як наслідок осмислення давнього римського юридизму, при якому кожен людський гріх — це в першу чергу злочин, порушення чітких законів Божих, за які потрібно буде у свій час дати відповідь Богу, Який, мовою того ж Катехизму, є “Справедливим Суддею, що за добро нагороджує, а за зло — карає” (“Шість правд віри”). Православна Церква не приймає цього твердження у буквальному тлумаченні. Ще святий Ісаак Сирін попереджував: “Не називай Бога справедливим, бо коли Він таким є — я загинув”. Так, Бог безперечно Справедливий, а Його Справедливість вседосконала та реалізована у найвищій формі. Для того, щоб навчитися її розуміти, людині потрібно мати “чисте серце”, тобто бути здатним не лише розумово, але й духовно бездоганним. ( Див. Мф. 5:8)

Однак Господня справедливість — це лише одна з рис, притаманна Божеству. Святі Отці Церкви неодноразово зауважують, що Бог Нового Завіту — Бог-Любов. (1 Ін. 4:16)  Власне, саме Любов, при чому жертовна Любов -  Агапе є найбільш прикметною характеристикою нашої християнської віри від усіх інших людських вірувань, що існували та будуть колись існувати в світі. В цьому — унікальність християнства та унікальність Православ'я. І безперечно, в низці характеристик Бога маємо саме любов поставити на перше місце, та разом зі святими Отцями сказати, що: “Наш Бог є Любов і лише Любов”. Господня справедливість, де “око за око, а зуб за зуб” залишилась далеко в часах Старого Завіту.

Православ'я сприймає людину, що грішить не як злочинця, на котрого вже від сотворення світу очікує справедливе Господнє правосуддя, а як уражену хворобою істоту, для котрої стан гріха, як і стан її хвороби — ненормальний, нетиповий, такий, що суперечить її звичному буттю. Кожен гріх — це нанесення людиною собі нових ран на душі та тілі.

Саме для того, щоб вилікувати, врятувати від страждань та погибелі грішника, і прийшов у цей світ Богочоловік Ісус Христос: “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся”. (Ін.3: 16-17)

Отже, католицьке уявлення про Божу справедливість, вищу від Любові, суперечить духу Християнства та букві Священного Писання Нового Завіту. Відтак, з точки зору Православної антропології — вчення про людину, немає та бути не може гріхів, за котрі Бог би мав мсититися людям, тобто, віддати Своїм злом на зло людей. Бог є любов, а всі дані Ним Заповіді — це не небесний карний кодекс, у якому записано що робити людям не можна, з уваги на конкретне покарання, яке вони отримують за це. Божі Заповіді — це компас, здатний окреслити людям територію своєї власної безпеки. Якщо вони покинуть цю територію, то мусять нести відповідальність за всі свої вчинки, але ця відповідальність не є покаранням Бога, а покаранням людей самим собі за порушення Волі Божої. В жодному разі не можна говорити про те, що Бог якось карає людину. Людина сама себе карає, відходячи від Бога — джерела Благодаті та всякого блага.

Про гріхи, котрі кличуть про помсту з неба

Католицьке розуміння природи гріха - неймовірно примітивне, грубе та язичницьке. На протилежність йому Православна Церква навчає щось зовсім інше. Так зокрема, слід згадати про святоотецьке вчення про страсті (пристрасті) та їх дію в людині. Страсті — це гріховні нахили та сприятливість людини до творення гріха. Це корінь усякого гріха, від якого уже в наслідку народжуються всі інші наші реальні гріховні вчинки. Саме вони є причиною наших гріхів, які побороти не можна, перед цим не переборовши самі страсті.

Святі Отці Церкви за багато сотень років практикуючи науку спасіння зауважили певні принципи, згідно яких розвивається правильне духовне життя християнина, а також, і навпаки — як може занепасти людина, вчасно не подолавши свої пристрасті та пороки. З часом ці принципи склались в певну систему православної аскетики. Не дивлячись на всю зовнішню складність цієї системи, вона залишається в першу чергу не теоретичним, а прикладним та практичним дороговказом у духовному житті християнина, і зовсім не має нічого спільного з пустопорожньою католицькою схоластикою.

Так, святі та духоносні старці зауважують про те, що гріхи не можна ділити на більші та менші. Оскільки гріх це в першу чергу хвороба душі, то його, як і кожну хворобу яку не лікують, в один день може стати смертельною. Так само вірне й твердження про те, що сила людського Покаяння — неймовірна. Першим до раю увійшов не Іоан Предтеча, не Пресвята Богородиця чи, навіть, не апостол Петро. Першим до раю увійшов злочинець-розбійник. Тому, намагатися судити людину на основі лише кількох відомих нам вчинків — зухвало, нерозумно, а головне — гріховно. В такому випадку ми, безперечно, приписуємо собі право судити, що може лише Сам Бог.

Але, чи можна хоч якось поділити гріхи? Можна, але зовсім не за критеріями важкості провини чи величини людського злочину. В християнській антропології описано вісім основних “смертних” страстей, котрі, в свою чергу, можна розділити на тілесні, душевні та духовні. Окрім цього, в Православ'ї існує відомий принцип, про безумовну залежність одних пристрастей від інших. Оскільки людина по природі цілісна, то всі її страсті між собою тісно пов'язані. Пам'ятати про них не тільки варто, але й життєво необхідно!

Так, маловір'я породжує самолюбство. Самолюбство породжує немилосердя та сріблолюбство. Сріблолюбство породжує гордість. Гордість родить славолюбство. Славолюбство родить сластолюбство. Сластолюбство породжує обжерливість та блуд. Блуд породжує гнів. Гнів породжує злопам'ятність та охолодження духовної теплоти. Злопам'ятність породжує злобну хулу на ближнього. Хула породжує передчасну печаль. Печаль породжує нахабство. Нахабство породжує марнославство. Марнославство породжує нестримання та багатослів'я. Багатослів'я породжує пустослів'я. Зневіра ж породжує злі та похмурі сни.

Святий Паїсій Величковський говорив, що тому, хто переможе ці вісім страстей, і всі інші пристрасті упокоряться.

А тепер, повертаючись до заявленої на початку розмови теми, спробуємо поміркувати над нею в руслі православного світобачення. Сама ідея Божої справедливої відплати за зло грішникам лежить у корені християнського бачення цього світу. Християни вірять у те, що сотворивши цей світ, Господь не перестає ним опікуватись, а своїм промислом премудро перебуває в долі кожної без винятку людини, шукаючи їй спасіння. Апостол Павло повчаючи християн з Риму говорив так “ Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь”. (Рим.12:19) Як розуміти цей вірш? Виключно в одному сенсі. Християнин не може перемогти зло — новим злом, а тому для вирішення будь-якої ситуації належить залишити місце для Божої благодаті. У Нагорній проповіді — найбільш знаковій промові Нового Завіту, Спаситель навчав: “Блаженні миротворці, бо вони Синами Божими назовуться”. (Мф.5:9) Згодом, Апостол Павло продовжує цю думку: “ А як син, то й спадкоємець Божий через Христа”. (Гал. 4:7)

Злочинець, котрий наважився на гріх, безперечно хворий душею. Він і без Божої помсти страждає від своєї власної духовної слабкості та піддатливості страстям. Тож мета Бога не покарати грішника, а очистивши та освятивши спасти його для вічності.

Чотири гріха, котрі пропонує нам католицький Катихизм, безумовно, поєднані єдиною червоною ниткою — у кожному з цих випадків мається на увазі, що Бог неминуче має втрутитись у ситуацію, що склалася, і для задоволення правосуддя, повинен самостійно покарати злочинця-грішника. Особливо тоді, коли сама людина на це сил немає. Складений таким чином список має подвійну мету. З одного боку він підбадьорює усіх скривджених, а з іншого — застерігає потенційних злочинців від необдума них кроків нагадуючи, що навіть коли належної відповіді, в силу різних обставин, не зможе дати ображена людина це замість неї зробить Бог. Очевидно, що в усіх чотирьох випадках йде мова про насильство над людиною: фізичне та духовне.

1) Умисне людиновбивство. Не дивлячись на те, що убивство людей страшний гріх, і засуджуються вченням більшості світових релігій, Католицька Церква нагадує, що за цей гріх людина нестиме особливо відповідальність. В сучасних умовах під переступом цього гріха слід розуміти також аборти, евтаназію та навіть запліднення в пробірці, при якому в середньому гине сорок ембріонів, заради подальшого життя лише одного. Окрім цього, на нашу думку, тут слід говорити не лише про фізичне, але й духовне та душевне вбивство людської особистості. Так, гомосексуалізм пропонує людині відмовитись від своєї статі, приглушити, тобто фактично — вбити її. Наруга та вбивства людської особистості люди також часто зазнають у тоталітарних чи авторитарних формах організації суспільства: від цілих держав, до державних закладів (в'язниця, армія), тоталітарних сектах та псевдо-релігійних організаціях. 

Християнин не боїться смерті тіла, бо після смерті його очікує багато краще життя, позбавлене безлічі земних незручностей. І немає нічого кращого за смерть за віру чи за правду. Про прийняття вінця мученика молили Бога багато святих. Окрема, про це пише у своєму посланні до Римлян Апостол Павло. (Див.Рим.7:24) Тому, в цьому сенсі, боятися смерті більше всього іншого на світі з позиції православного світобачення по меншій мірі — дивно. (Див. Мф.10:28) Наша справа не молитися про покарання Боже наших убивць чи кривдників, в благати Його про прощення так само, як це робив на Хресті Спаситель наш Ісус Христос кажучи: “Прости їм Отче, бо не знають що роблять”. (Лк.23:34)

2) Содомський гріх, другий в списку католицьких гріхів, за котрі кривднику повинен відімстити Бог. За логікою усіх інших гріхів, мова тут йде, очевидно, саме про сексуальну наругу над людиною, в першу чергу - гомосексуальну. Безперечно, Православна Церква, яка закликає боротися з гріхом ще в його зародку, вважає духовним злочином не лише нетипові протиприродні гріхи, але й ті, котрі не пов'язані з насиллям, але пов'язані з блудом та пошуком насолод заради самих насолод. Безперечно, життя збоченців та блудників вже саме по собі є покаранням. Тож, з позицій Православ'я, перш ніж карати людину, її потрібно вилікувати. А християнська любов, навіть до найбільшого грішника, ознака правдивої Церкви. “Бо не здорові потребують лікаря, а хворі”. (Мф.9:12-13)

3) Кривда вдовам та сиротам — це “традиційний” біблійний гріх (Господь обороняє приходьків, сироту та вдовицю підтримує, а дорогу безбожних викривлює!  Пс.145:9 ). З давніх-давен, особливо на Сході, існував такий принцип грошових стосунків між людьми, згідно якого бідний ще більше біднів, а багач — багатів. Врешті, щось схоже відбувається і у наш час. Тим не менше, в наших умовах завдяки державним гарантіям та певним економічним крокам (соціальна допомога, пенсія, адресна допомога), більшість населення може забезпечити собі адекватне проживання, відповідно до своїх потреб. Навіть у нашій державі , що уже багато років поспіль переживає економічну, фінансову, а передусім моральну та духовну кризу, бідність поки-що поняття цілком добровільне. Того становища, що мали колись біблійні сироти та вдови у нас немає, і слава Богу, в Європі ще не скоро будуть знати що це таке. У той час жінка після втрати годувальника не лише позбавлялась основного джерела свого прибутку, але й не могла знайти собі роботу для того, щоб прогодувати себе та своїх дітей — з одного боку вона мало що вміла робити, бо найчастіше була безграмотна, а з іншого -ніхто їй такої роботи не давав. Чудовою ілюстрацією того становища є історія з біблійної книги Юдиф. З позиції православного світогляду ми теж погоджуємось, що користуватись слабкостями інших заради власної вигоди гріх. Тим не менше, у ставленні до цього гріха має кілька принципових зауважень. Даний гріх є наслідком пошкодження духовної природи людини, а саме побудований на її егоїзмі та грошолюбстві. Для його викорінення потрібно звернутися до основ християнської антропології. Церква навчає, що людина прийшла в цей світ для того, щоб своїм життям забути про себе, а жити повністю для Бога та ближніх. Однак, внаслідок гріхопадіння, а також, внаслідок власного відпадіння від Бога думками, серцем та волею, людина перестала шукати Бога, і тим більше — перестала шукати користі для свого ближнього. В такому стані людина не мала більше кого любити, окрім самої себе. Однак це була зовсім не та любов до себе, що була запланована Господом. Це була спотворена гріхом егоїстична любов, яка здатна принести лише шкоду. Справжня християнська любов до себе народжується в людини по мірі реалізації нею любові до Бога та людей. Мало сказати — не ображай сироту та вдову. Потрібне глибоке внутрішнє переродження, для того, щоб самолюбство в людині було подолано на повну міру, і вона не лише розумом знала як їй правильно поступити в тому чи іншому випадку, але й мала достатньо внутрішньої сили це зробити.

4) Затримання заробітної плати — один з найбільш древніх, але водночас, і досить сучасний гріх. Певний прообраз людини, котра неправильно, гріховно чинить щодо своїх ближніх зустрічаємо у притчах Господніх про злих виноградарів (Мк.12:1-12) та про нечесного управителя (Лк.16:1-9). Очевидно, під порушення цієї заповіді потрапляють усі, хто маючи певну відповідальність перед своїми ближніми не спішать виконувати свої обіцянки або умови договору. Не заперечуючи можливості явної шкоди, здатної бути нанесеною цим гріхом, Православна Церква в цілому погоджується в тому, що цей гріх випливає з усіх раніше нами згаданих, оскільки базується на тих самих страстях. В ньому ми бачимо і свідоме людиновбивство, і насилля над особистістю, і використання власної сили для приниження та морального розтрощення більш слабких та беззахисних. На суб'єктивний погляд автора, не було жодної необхідності виділяти цей гріх, як якийсь надзвичайний — принаймні з точки зору цілісного християнського вчення. Окрім однієї — це принесло значну популярність Католицькій Церкві в цілому, котра, очевидно, таким чином стала на захист усіх обездолених та соціально незахищених верств населення.

Побудована на принципах земної та небесної монархії, Римсько-католицька Церква, природньо, не цурається нічого земного, в том числі, намагається прямо або посередковано бути присутньою у найбільш значних економічних та політичних процесах. Врешті, сама Католицька Церква навіть побудована за принципом земної монархії з імператором-папою на чолі. В пошуках інтересів, папська церква дуже часто плутає межі власних повноважень. Господь Спаситель розповів, що “Його Царство не від світу цього”. (Ін.16:36) Натомість, католицька Церква переконує всіх у протилежному — вона зі світу цього і вимагає роботодавців вчасно і в необхідній кількості розраховуватись зі своїми робітниками. При чому, вважає цей пункт настільки суттєвим, що фактично з приватної богословської думки перевела його в догмат, увіковічнивши у своєму Катихизмі. Замість того, щоб шукати спасіння душі, позбавлятися гріхів та пристрастей, Католицька Церква вимагає у бухгалтерів та касирів чесно виконувати свої функції. Немає нічого більш цинічного за наругу над словами Ісуса Спасителя: “Не журіться про життя, що ви будете їсти, і ні про тіло, у що ви зодягнетеся. Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу”. (Лк.12:22) Очевидно, ця нова заповідь вимагає від благочестивих католиків робити все навпаки - “журитися про життя, що їсти, і що одягатися”, а також, вимагати Небес помсти усім кривдникам, що вчасно не видають їм зарплатні.

Отже, на основі всього сказаного можна підсумувати, що немає жодних гріхів, котрі б онтологічно волали про помсту з неба. Помсти з неба вимагає лише грубе та язичницьке вчення Католицької Церкви, у якому Богу Нового Завіту приписується старозавітній антропоморфізм, а Господь наділяється грубими чуттєвими рисами, сам не позбавлений пристрастей і залюбки буде мстити кожному, хто нас незаслужено образив. Вчення Католицької Церкви про існування гріхів, котрі волають про помсту з Неба  - нехристиянське та антихристиянське, але дуже зручне для тих, хто шукає собі такої релігії, де від віруючого не вимагається боротьба зі страстями, де не розрізняються гріхи та пристрасті, а все, що потрібно знати - це те, що у свій час Сам Бог зробить все необхідне. Саме такою зручною та простою для розуміння, і близька навіть язичникам є віра Католицької Церкви.

"Не вводьте, мої любі брати, самих себе в оману".  Якова 1 :16