“Черговим кроком нової влади до знищення авторитету Церкви” вважає протоієрей УАПЦ Євгеній Заплетнюк спроби новго Податкового кодексу проконтролювати фінансовий стан священнослужителів. “І вся справа виключно у моральному боці питання, а не фінансовому” – пише отець Євгеній сьогодні у своєму блозі на порталі risu.org.ua.
“Будь-який християнський священнослужитель – проповідує віддавати належну пошану органам влади, і сумлінно виконувати власний громадянський обов’язок : він навчає вшановувати закони та дотримуватись записаного в Конституції порядку життя в країні. Одначе, спроба нового Податкового кодексу втрутитись у нормальну діяльність священнослужителів – це нонсенс, і тиранія подвійних стандартів. З одного боку священосложителі не мають навіть тих прав, що мають інші громадяни. З іншого – від них тепер вимагається те ж саме, що і з усіх.
Ми не проти сплачувати податки. Однак ці податки мусять бути адекватними турботі держави щодо долі їхніх платників – а це десятки і сотні тисяч священнослужителів України, незалежно від конфесіної приналежності. Подумайте лише про наступне : оскільки держава у нас нібито відділена від Церкви (насправді вона відділена від усіх, окрім однієї відомої конфесії), ще навіть не священики, а студенти – семінаристи уже не мають права на пільги, приписані усім іншим категоріям “світських” студентів. І якщо, скажімо, студентський квиток для студента світського ВУЗу – це певного роду “дисконтна картка” на проїзд у транспорті, відвідання певних установ та наукових закладів, бібліотек тощо, то для семінаристів студенський квиток – це чисто символічний документ, реальна дія якого фактиктично зводиться лише до посвідчення його особи.
Ну, й далі. Маніпуляція Міністерством освіти та науки України самим богослів’ям остаточно звела нанавець можливість легалізації теології як повноцінної наукової дисципліни, незалежної від філософії. А відповідно до цього – було у корені обрубано ймовірність визання чинними, і “легальними” уже існуючих дипломів духовних спеціалізованих навчальних закладів вищої та середньої школи. І от скажімо, якщо для Церкви я є кваліфікований працівник, фахівець, богослов, і маю вчену ступінь, то для держави моя освіта дорівнює нулю, а сам я фактично безграмотний. Ця кричуща несправедливість щодо духовенства та богословів нині помножується ще однією – нашу професійну грамотність та всю діяльність у служінні Христу ніяк чомусь адеватно не визнають, зводячи її виключно до рівня якогось крамарства і надання ритуальних послуг. Це, звичайно, образливо, і безглуздо по суті.
Держава повинна згадувати про священнослужителів не лише тоді, коли дірявому бюджету країни терміново стали потрібні гроші. Про нас потрібно згадувати і тоді, коли прийшов час впроваджувати християнську етику в школи і ВУЗи, коли наші студенти є в певній дискримінації в порівнянні з іншими студентами, коли наші дипломи не визнаються, а діяльність парафій в багатьох випадках залежить не від настоятеля, а від державного чиновника.
В багатьох європейський країнах фінансовий бік життя священнослужителя цілком контролюється державою. Однак це є настільки грамотний і правильний контроль, що він позбавляє ієрея чи місіонера служачи Богу, в принципі надто турбуватись про “хліб насущний”. Держава збирає з усіх громадян податки відповідно до того, якого віровизнання, і вже певним чином розподіляє їх між самими служителями. Священики отримують зарплатню від держави, осткільки це і є обов’язок будь-якого демократичного устрою – котролювати справедливий розподіл коштів, уберігати від шахрайства, обігу нечесних грошей і тд.. Справа священика в іншому – він не заробляє гроші. Він служить Богу. Однак як член держави він мусить мати усі умови для проведення свого служіння. З цього боку співпраця священика та податкової інспекції повинна бути чітко розділена і мотивована : священик не мусить бути жертвою, а податківець не є рекетиром. Поки у нас, планується саме такий сценарій.
Хотілося б сподіватись, що Віктор Федорович, який колись обіцяв почути кожного, нині почує і кожного з десятків і сотень священно-церковнослужителів, і піде нам на зустріч. Для початку, хоча б своїм православним одновірцям. Нам звісно, приємно, що про наше існування нарешті згадали. Все ж, повірте, набагато приємніше людині, коли її згадують не лише тоді, коли у неї в ультимативній формі вимагають грошей. Особливо ж тоді, коли вона їх немає.
“Будь-який християнський священнослужитель – проповідує віддавати належну пошану органам влади, і сумлінно виконувати власний громадянський обов’язок : він навчає вшановувати закони та дотримуватись записаного в Конституції порядку життя в країні. Одначе, спроба нового Податкового кодексу втрутитись у нормальну діяльність священнослужителів – це нонсенс, і тиранія подвійних стандартів. З одного боку священосложителі не мають навіть тих прав, що мають інші громадяни. З іншого – від них тепер вимагається те ж саме, що і з усіх.
Ми не проти сплачувати податки. Однак ці податки мусять бути адекватними турботі держави щодо долі їхніх платників – а це десятки і сотні тисяч священнослужителів України, незалежно від конфесіної приналежності. Подумайте лише про наступне : оскільки держава у нас нібито відділена від Церкви (насправді вона відділена від усіх, окрім однієї відомої конфесії), ще навіть не священики, а студенти – семінаристи уже не мають права на пільги, приписані усім іншим категоріям “світських” студентів. І якщо, скажімо, студентський квиток для студента світського ВУЗу – це певного роду “дисконтна картка” на проїзд у транспорті, відвідання певних установ та наукових закладів, бібліотек тощо, то для семінаристів студенський квиток – це чисто символічний документ, реальна дія якого фактиктично зводиться лише до посвідчення його особи.
Ну, й далі. Маніпуляція Міністерством освіти та науки України самим богослів’ям остаточно звела нанавець можливість легалізації теології як повноцінної наукової дисципліни, незалежної від філософії. А відповідно до цього – було у корені обрубано ймовірність визання чинними, і “легальними” уже існуючих дипломів духовних спеціалізованих навчальних закладів вищої та середньої школи. І от скажімо, якщо для Церкви я є кваліфікований працівник, фахівець, богослов, і маю вчену ступінь, то для держави моя освіта дорівнює нулю, а сам я фактично безграмотний. Ця кричуща несправедливість щодо духовенства та богословів нині помножується ще однією – нашу професійну грамотність та всю діяльність у служінні Христу ніяк чомусь адеватно не визнають, зводячи її виключно до рівня якогось крамарства і надання ритуальних послуг. Це, звичайно, образливо, і безглуздо по суті.
Держава повинна згадувати про священнослужителів не лише тоді, коли дірявому бюджету країни терміново стали потрібні гроші. Про нас потрібно згадувати і тоді, коли прийшов час впроваджувати християнську етику в школи і ВУЗи, коли наші студенти є в певній дискримінації в порівнянні з іншими студентами, коли наші дипломи не визнаються, а діяльність парафій в багатьох випадках залежить не від настоятеля, а від державного чиновника.
В багатьох європейський країнах фінансовий бік життя священнослужителя цілком контролюється державою. Однак це є настільки грамотний і правильний контроль, що він позбавляє ієрея чи місіонера служачи Богу, в принципі надто турбуватись про “хліб насущний”. Держава збирає з усіх громадян податки відповідно до того, якого віровизнання, і вже певним чином розподіляє їх між самими служителями. Священики отримують зарплатню від держави, осткільки це і є обов’язок будь-якого демократичного устрою – котролювати справедливий розподіл коштів, уберігати від шахрайства, обігу нечесних грошей і тд.. Справа священика в іншому – він не заробляє гроші. Він служить Богу. Однак як член держави він мусить мати усі умови для проведення свого служіння. З цього боку співпраця священика та податкової інспекції повинна бути чітко розділена і мотивована : священик не мусить бути жертвою, а податківець не є рекетиром. Поки у нас, планується саме такий сценарій.
Хотілося б сподіватись, що Віктор Федорович, який колись обіцяв почути кожного, нині почує і кожного з десятків і сотень священно-церковнослужителів, і піде нам на зустріч. Для початку, хоча б своїм православним одновірцям. Нам звісно, приємно, що про наше існування нарешті згадали. Все ж, повірте, набагато приємніше людині, коли її згадують не лише тоді, коли у неї в ультимативній формі вимагають грошей. Особливо ж тоді, коли вона їх немає.