будувати новий «гарант». Можливо, оте «нове» бачення будівничих нашого з вами «світлого» майбутнього багатьох не вдовольнило б. І не лише тих, хто в ці дні зриває собі голос під стінами Верховної ради та на майданах різних міст України.
Очевидно, пояснення тут єдине: тоді усім чогось розуму забракло. Бо, судячи з усього, нова держава, що постає на наших очах – це явно не вільна і не суверенна Україна, рівна серед інших демократичних держав світу. Це навіть не рівноправний партнер свого північно-східного сусіда. Це справді щось нове в нашій історії. Так, ніби щось середнє між рабом, батраком та ідіотом. Звісно, мовою класика це звучить ще ефектніше: «Раби, підніжки, грязь Москви».
І як би не величали себе десятки і сотні міністрів, депутатів різного ґатунку, можновладців, прикриваючись вченими ступенями, державними відзнаками та нагородами – раб є раб. Навіть з відновленою закордонним стоматологом посмішкою, чи в ексклюзивному костюмі від французького модельєра, і власним парком джипів та «дрібними» аксесуарами ціною в кілька тисяч доларів. Всі ці речі – лише завіса, за якою ховається совість.
От мені в житті дуже пощастило. Вже близько півтори десятка років я є священиком. Православним священиком саме української Церкви. І я з величезним духовним спокоєм одночасно можу молитися Богу, і бути переконаний у тому що при цьому мені не потрібно роздвоюватись чи то розтроюватись у своїх переконаннях – поєднуючи свою віру та факт своєї української національності. Я не мушу, скажімо, як мої брати з Московського Патріархату, лукавити, або відверто брехати людям про історію Церкви, та нашої Держави. Бо кожний пастир повинен жити правдою, жити заради правди, та ділитися нею з кожним потребуючим. І якщо цього немає, то гріш ціна такому «служителеві культу». Незалежно від «патріархатів».
Якщо пастир починає лукавити та перекручувати – він вже перестає бути Божим служителем. І найстрашніше тут в іншому: лукавий пастир все життя може молитися своїми устами Христу, але служити і виконувати діла диявола. Тому, монополісти «канонічності та благодатності» повинні дуже ретельно зважати на свої кроки, слова, вчинки, та навіть і думки.
Бог не любить людину автоматично лише за те, що вона є парафіянином Московського Патріархату, і тим більш не ненавидить когось тільки за те, що він молиться українською мовою та щирим серцем вірить у майбутнє Української Церкви. Наше спасіння – насправді це плід нашої співпраці з Живим Богом. І при такій співпраці – немає місця будь-якій неправді та «нібито корисним» хитрощам.
Політичні та церковні новини останнього часу вже нікого не дивують. Після приходу нової влади вони стали якимись прісними та сірими. У них немає самого «вогнику» новин. Немає інтриги та творчості. Напевне саме тому, що у диявола відсутня творчість, відсутня вона і в усіх диявольських апостолів та прислужників. Ми чітко можемо прослідкувати як впевнено і переконливо нині попираються будь-які людські права і свободи. А чи помічали ви, як нова «канонічна» влада хоче позбавити людей найголовнішого – права на свободу та вільний вибір. Вибір будь-чого: від мерського крісла десь там в Одесі чи Харкові, до вектора розвитку держави, або навіть те, що нам нині вказують «ідеологічно правильну» Церкву.
А оскільки я священик, то маю своїм прямим обов’язком – звернути на це увагу. Навіть Бог не позбавляє людину можливості вільно обирати. В той же час, сатана цілком реально і причому щосекунди бореться з людиною, щоб зробити її своїм рабом, і накрити ковпаком власних цінностей, звісно, представляючи це виключно як «захист її прав та свобод». Точно так само, як нині роблять наші політики з тими, хто їх обирав. Подумайте лише, як це насправді підло і низько!
Ми – українці, та й взагалі, усі жителі України, незалежно від національності, мусимо нарешті скинути свої «рожеві» окуляри, і тверезо подивитися на цей світ, на нашу державу та наш народ. Коли ми обирали Януковича, то робили це цілком свідомо і тверезо. Ми знали який він є, і навіть знали яким він був. І все ж – ми хотіли вірити у добру казку, казку зі щасливим кінцем, причому, що для нас особливо важливо – щасливим кінцем абсолютно для всіх персонажів. Стривайте, друзі, але і в самих казках дуже рідко таке трапляється, не кажучи про справжню історію України, дивним чином переповнену і героями, і зрадниками, і юдами, і дивакуватими альтруїстами. Принаймні, поки-що, у цьому світі аж ніяк не зможуть жити дружньо вовк із ягням, а лев не може мирно на галявині пасти траву. Святе Письмо, звісно, обіцяє нам таке дуже скоро. Одначе, здоровий глузд каже особисто нам трохи з цим зачекати.
Як ви вже й напевне самі добре знаєте, кожна країна варта своїх правителів. І вже, як фаховий богослов, можу запевнити вас у тому, що ніхто нам з неба не кидав ні Кравчука, ні Кучму, ні Ющенка, ні навіть того ж Януковича. Це ми самі, українці, їх і обирали. І бачили очі кого. Скажімо, мене особисто аж ніяк не бентежить той факт, що тепер вже «мій» Президент колись був засуджений. Життя є життя, і у всякому житті варто залишати місце для благодаті Божої, яка завжди преображає, очищує і освячує людину. І життя святих – наповнене такими прикладами. Навіть розбійник з Голгофи – і той сподобився раю, маючи тверезе бачення своїх гріхів, та сердечний жаль за вчинене.
Вся справа зовсім у іншому. Україна давно, і вже майже безнадійно, чекає на чесних професіоналів, здатних подумати не лише про власну кишеню, але й про ближнього. Вся країна з 2004 року знала, що голосує за «проффесора», і все ж обрала його. То чому тепер дивуватися? Кого звинувачувати? Тільки себе і свій розум, якого чомусь завжди бракує, особливо тоді, коли це так необхідно. Обираючи Президента держава завжди обирає майбутнє не стільки своє власне, скільки своїх дітей та онуків. І коли ми знали про «Ахмєтову» до того, то мали б передбачити і «відомого українського поета Чехова» потім. Це ж все так очевидно і банально…
Ну, й далі. Я просто переконаний, що Глава держави повинен мати ґрунтовну освіту та добрий інтелект. Економіст, юрист, політолог, лінгвіст. Все те, що йому, власне, й необхідно для нормального керування країною, і адекватного виконання своїх безпосередніх обов’язків. Без цього – нема добра. І справа не лише в тім, що коли цього не буде, з нас будуть сміятися і чужі люди. Дивакуваті правителі нині чомусь аж занадто часто є улюбленцями публіки. Люди ж бо завжди полюбляли сміятися з начальників, і часто хотіли мати короля та блазня в одній особі. Справа в іншому. Нерозумний правитель не буде знати кого саме з міністрів слухати. Він заплутається у власних повноваженнях швидше, аніж це зможуть помітити придворні. А ще гірше буде тоді, коли вони все одно це помітять. Бо таке не можна не помітити: розум ще можна якось приховати. Дурість – ніяк.
Сьогодні ще до кінця не відомо, як так сталось, що виходець з давньої католицької родини Віктор Федорович став православним . Причому, не просто православним, але найбільш канонічним з усіх канонічних, і найбільш благодатний, з усіх благодатних, та ще й з «московським відтінком». Швидше за все, це йому підказав якийсь ворог. Іншого пояснення, чому президентський жереб фаворитизму випав саме на Російську церкву придумати складно. Однак, дуже важливо та необхідно. І це тому, що чим далі буде просуватися Московський патріарх в Україну, тим меншим президентом буде залишатися сам Янукович.
І нехай вже мені пробачить Віктор Федорович, але зараз таки напишу, що ніяким гарантом державного суверенітету він не є. Та й що там писати – він все це й сам добре знає… От нещодавно релігійна громадськість навіть публічно звернулась до свого обранця з конкретними зауваженнями : віруючі християнських церков України (окрім Московського Патріархату, звісно) не відчувають підтримки (читайте – свободи) з боку найвищого державного посадовця. Всі попередники Януковича все ж намагались хоча б якось звертати увагу на існування в державі людей з іншими поглядам та віруваннями. Бо не помічати їх (читайте – усіх нас, українців) – це не лише не зовсім демократично для «демократичної» влади, але й досить небезпечно для політика будь-якого рівня. Людська довіра – справа дуже й дуже хитка. Не варто забувати про це.
Однак, найсмішнішим в цій історії є не вона сама, але її продовження. 04.11.10 «Комерсантъ» розповів про заяву УАРС, а вже через тиждень, 11.11.10 Предстоятель УПЦ Московського Патріархату пише листа пану Азарову, в якому просить певної допомоги «у вирішенні деяких організаційних питань», пов’язаних з черговим візитом Московського патріарха в Україні, і звісно, «на благодійній основі», тобто безкоштовно, пропонуючи владі України оплатити прийом високого гостя. (оригінал тут http://uaoc.net/2010/11/money/)Тобто, тут на офіційному рівні вирішуються внутрішні питання церкви, яка давним-давно відділена від держави, причому, підкреслю, російська церква повинна була бути ще більше відділена від української держави, аніж церква українська. Цікаво, як Микола Янович вправно за наш з вами рахунок, в. т. ч. і за рахунок зовсім невіруючих, однак законослухняних платників усіх мислимих і немислимих податків, одним розчерком свого пера враз вирішив усі фінансові проблеми бідних московських і лаврських духовних політиків. Тут залишається сказати лише одне: якщо такі візити будуть регулярними, то ніяких податків не вистачить.
І тут, звісно, справа зовсім не у грошах. Принаймні, не лише в них самих. Азаров на те і Азаров, щоб при потребі не тільки дозволив собі оплатити усі найбільш витончені забаганки московських ченців, та патріаршої свити. Не сумнівайтесь. В його владі навіть є реальна можливість додрукувати чергову партію гривень для повного фінансового покриття як саме цієї події, так і всіх наступних першосвятительських візитів. Питання тут в іншому : доки нас будуть вважати за бидло? Скільки ще треба часу, щоб незалежна європейська держава таки звелася на власні ноги, не заглядаючи нікому в кишеню? Не шукаючи кому прислуговувати, і при кому себе якнайефектніше принизити?
І ще, знаєте, я чим раз тим більше розумію українців з діаспори. Колись я ,й справді, трохи недолюблював людей, які люблять Україну «на відстані». Ще й усім про оцю свою любов маніакально-хворобливо розповідають. Вони завжди мені нагадували персонажа бородатого анекдоту про тещу, чия любов до неї зростає так само – пропорційно відстані. Але приходить час, – наш найкращий лікар та учитель. Приходить час, і ти починаєш розуміти, вже десь на рівні підсвідомості, що любити Україну і її людей можна лише всупереч усім та всьому. Президенту, який не любить України, владі, яка вічно бореться з тими, хто її ж обирав, з людьми, які щиро можуть лиш одне – ненавидіти сусіда…
І лише десь там, далеко за кордонами і океанами, можна побудувати чи влитись уже в багатовікову, зручну і прийнятну власну культурну оазу, яка б влаштовувала абсолютно всіх : і модерністів, і націоналістів : певну «штучну Україну», в якій так само світ весь буде жовто-блакитним, з українськими піснями, шароварами та варениками, вишиванками і українською церквою по неділях. Одначе з таким законом і порядком, який нам з вами і в страшних снах і не снився. При чому, наголошу : справа ще й не тільки в комусь сторонньому.
Справа у нас самих. У кожному з нас. Ми ще ніяк не готові бути нормальними і законослухняними українцями. Максимум на що ми здатні – так це вимагати оцього ідеалу від тих, хто нас оточує. Переступаючи закони будь-якого рівня гріховності (чи то переходячи дорогу на червоне світло світлофору, чи то крадучи на свій комп’ютер Фотошоп за тисячу доларів), ми однаково по-дитячому радіємо, коли змогли при цьому когось обманути (чи «державу», чи людей), і при цьому зробили це вправно, непомітно, і до всього ж – безкарно. А це означає лише одне : ми погані християни і погані громадяни.
Врешті, ми цілком заслуговуємо нинішню владу. Вона є нашим прямим віддзеркаленням. Вона не лише плід наших прагнень, але й наслідок наших конкретних вчинків. Кожен чиновник вийшов від нас, а перед цим народився серед нас, і в нас же виховувався. Тому, принаймні на мою скромну думку, поки не вилікується суспільство, доти і не вилікується апарат чиновників. А вже як священик скажу, що без Христа це зробити неможливо. Не може людина витягнути себе з багнюки, смикаючи себе за перуку.
… Одного разу, Спаситель наш Ісус Христос, завів зі своїми учнями дуже важливу розмову. Кілька разів перед цим вчинивши чуда, як то помноження хлібів, воскресіння померлих, чи зцілення сліпого, оцим Він намагався пояснити їм свою власну Боголюдську природу. Очевидно, річ абсолютну незрозумілу не лише неграмотним рибалкам, але й «інтелектуальним елітам» всіх без винятку часів та народів.
І от ключове питання яке поставив Христос апостолам звучало так: «За кого Мене люди вважають?». Вони ж відповіли Йому, кажучи: За Івана Христителя, другі за Іллю, а інші за одного з пророків. І Він запитав їх: А ви за кого Мене маєте? Петро Йому в відповідь каже: Ти Христос! (Мк.8:27, 28, 29).
В залежності від нашої персональної відповіді на питання : «Ким для нас є Господь сьогодні?», і буде визначатися наше з вами майбутнє. Як і колись – ми можемо дивитись на образ Спасителя вважаючи його чи то «одним із багатьох вчителів моральності», чи то «чудовою людиною» , чи то «одним з пророків Божих». Але є ще один погляд – погляд на Христа як на Істинного Бога, який колись приходив в наш світ, «прийнявши вигляд раба», щоб спасти наші почерствілі та огрубілі серця від влади гріха та темряви.
Жодна людина, що визнала Христа своїм Господом і Богом, не може більше жити без уваги на це. Вона може і повинна змінитись та переродитись. І кожен хто нині хоче стати кращим та принципово іншим, повинен якнайчастіше запитувати себе : Ким для мене є Ісус Христос? Чим для мене є моє життя? Ким для мене є мій ближній?
Ну, й звісно, не варто забувати про власноруч обрану владу, і вчасно ставити їй конкретні, важливі запитання. Можна навіть використати слова Спасителя : вельмишановні президенти, високоповажні міністри, чиновники та депутати, ми все-таки хочемо знати : За кого ви нас маєте?
