роблять про них сюжети в ЗМІ, показали своє "нове" лице. За минулий місяць все наше прогресивне суспільство дізналося про декілька справді показових і гучних справ, пов'язаних у першу чергу з нашою владою, а основне - з її надзвичайно інтимними стосунками з поки-що домінуючою в Україні конфесією - українським відділом Російської Православної Церкви - УПЦ Московського Патріархату.
Дивним чином виявилося, що попри деклароване рівноправ'я релігійних конфесій і наш президент, і його численне "регіональне" оточення, все-таки вже цілком відкрито і навіть не боячись критики, публічно виявляють свою слабкість - неприховану і безмежну любов до Московського Патріархату. Тут вже якось із сумом пригадуєш "старі і добрі часи", коли попередник Віктора Федоровича - Віктор Андрійович встигав за час Пасхальної ночі об'їхати усі храми основних християнських конфесій. Думаєте, це він так робив від власної слабодухості? От особисто я вважаю, що навпаки - від сили духу, і усвідомлення власної президентської гідності. Він і справді мріяв об'єднувати і захід і схід, і північ і південь України.
І от заради цього він і жертвував своїми почуттями і авторитетом. Будучи фанатичним вірним Київського Патріархату, і певною мірою навіть його "співтворцем", пан Ющенко все ж міг, хоча б і "через силу", вітатись і з "автокефалами", і з греко-католиками, і навіть з "лаврськими угодниками", які завжди чомусь його сприймали виключно як абсолютне втілення зла, причому його зовнішня потворність часів помаранчевої революції вперто пов'язувалась із аналогічною потворністю внутрішньою і духовною. Погодьтесь, так думати християнами не лише низько, але й справді гріховно та не православно.
Але у Віктора Федоровича такої сили духу і шляхетності немає, і навряд чи вона невідомо звідки миттєво з'явиться. Нехай не гнівається на мене і цього разу "гарант", але факт є фактом. Йому не вистачає сили і гідності поважати чужі погляди, чужу віру, чужі цінності і пріоритети. З кожним днем все ясніше виявляється, що анонсована "нова країна" Януковича - це клонування російського політичного досвіду в умовах української пост-демократії. Наша держава, на жаль, так і не змогла за усі двадцять років відмовитись від совкових пріоритетів. Звісно, що навіть розхвалені "європейські принципи" демократії за своєю природою не є бездоганними. Однак з нашою владою навіть і вони вже для нас нездійсненні. Пригадується відомий афоризм - "не бійтесь досконалості, вона вам не загрожує". Так і ми: не біймося демократії, вона тепер і справді нам не загрожує.
Влада та всі її законогарантуючі структури і відповідні легітимні важелі керівництва замість того, щоб захищати і "чути кожного", вперто роблять щось дуже протилежне: і не захищають нас, і не слухають нікого. Лише сам перелік того, що зробили політики на користь МП, переступаючи закони України і здорового глузду, зміг би зайняти не один том. Ну, а в фінансовому еквіваленті такі оборудки вимірюються просто фантастичними цифрами, які тут я навіть не маю сміливості озвучити, навіть якби і знав їх. В будь-якому випадку, ці суми нічого християнського у своїй природі не мають, і не можуть мати. Звісно, я не рахую чужих грошей, і не заглядаю до кишені клірикам московського патріархату. Це їхнє життя, це їхній вибір. Питання в іншому: де межа порядності таких людей? Де закінчується віра, і розпочинається тваринна, цинічна користь і вигода? Невже люди які стільки років говорять про свою унікальність, духовну довершеність, канонічність і благодатність, не можуть відчути того, що тут "щось не так"? Невже, хоча б хтось із тих "довгобородих" пастирів ніколи не чув про жорстокі закони бізнесу, і що безкоштовний сир може бути тільки самі знаєте де...
І сумний досвід "сергіанства" - цинічного прислуговування РПЦ безбожній владі, мав би навчити чомусь і духовенство УПЦ МП. Однак, він не лише не відлякав, але навпаки - спокусив наших сучасників. Вони побачили, наскільки зручно можна співпрацювати навіть з безбожниками (а колись ми з вами вже говорили, що політики - це, майже завжди, безбожники) заради матеріальної користі - гроші ж не пахнуть. Особливо тоді, коли їх добре обкадити софринським ладаном.
Треба чітко розуміти, що плани та амбіції кремлівської верхівки досить цілком - єдиний "російський мір". Ні, навіть не руський... Поки-що, єдина справжня сила, яка реально об'єднує українців та росіян - Російська Православна Церква. А оскільки "мєдвєпутіни" не можуть отак взяти під свій контроль і владу Україну впевнено, авторитетно і остаточно, то на разі найбільші надії вони покладають на свого третього співробітника - патріарха Кирила. От він і справді, зумів втертись в довір'я окремій категорії наших чиновників і бізнесменів. Але, оскільки патріарх московський і всія Русі Кирил - справжній політик всесвітнього масштабу, а наші так звані політики, по суті - лише дрібні шахраї порівняно з ним, то сподіваюсь, що вже дуже скоро вони відчують весь тягар свого непрофесіоналізму. Патріарх Кирил в білосніжному куколі гордо пройдеться їхніми головами, щоб виконати поставлене кремлем завдання - водрузити російський триколор на верхівці будівлі адміністрації Президента, ну і Верховної ради України. Повірте, заради цієї мети він зробить все, що завгодно. Можливо, це буде і не так буквально, але обов'язково буде, і вже точно це буде у прийнятний саме для нього, а не для нас з вами, спосіб.
Якщо поміркувати тверезо, то існуючий "status quo" - досить добра справа для християн. Будь-які випробовування завжди даються нам для духовного вдосконалення. Завжди. Навіть і тоді, коли своїм духовним зором ми очевидно з цього ніякої користі не бачимо. Ми не бачимо, але бачить Бог. Ті кілька резонансних випадків дуже добре показують, хто є хто. Хто благодатний, а хто ні. Хто порядний, а хто таким ніколи і не був.
Те, що Президент України перестав любити інших християн окрім своїх одновірців, це, звісно, не дуже добре. Врешті, ніхто від нього й не вимагає щонедільного причастя у Володимирському соборі, сповіді у Андріївській церкві, а єлеопомазання в Зарваниці. Його особисте життя - справа його, і більше нікого. Однак, вже сама посада зобов'язує хоча б помічати віруючих інших традицій. Сподіваюсь, серед них знайшлося декілька таких, хто обирав на президентських перегонах саме його - Віктора Федоровича Януковича. Він мусить розуміти, що існують українці, за яких він також несе відповідальність як гарант дотримання усіх їх прав та свобод. З точки зору такого собі "цілком пересічного" громадянина ніяк не зрозуміло, чому настільки ігноруються переконанння, все ж, більшої частини українців? Невже це не ризиковано, хоча б з точки зору власного політичного майбутнього? Навіть мій улюблений літературний герой-аферист Остап Бендер свого часу повчав незнайомого провідника у вагоні: "Что же это вы, папаша! Пассажиров не надо линчевать без особой необходимости. Зачем так точно придерживаться буквы закона? Надо быть гостеприимным. Знаете, как на Востоке!..." Золоті слова, скажу я вам! Їх би передати в адміністрацію Президента!
Інше питання, яке нині постало - відсутність сприяння влади українським церквам на місцях. І знову, що б там не говорили, але такого мецената і благодійника як Ющенко, у нас давно не було, і невідомо як швидко такий з'явиться в майбутньому. І чи буде такий взагалі?.. Скажу більше: Віктор Андрійович навіть міг ввійти в історію, як ліквідатор найбільшого православного розколу в світі. Воістину рівноапостольське діяння. Одначе, за всім відомою іронією долі, йому не дали це зробити, і, здається, зовсім не вороги. В церковному питанні його так само цинічно зрадили, як і "любі друзі" в політичному, виставивши шановного державного мужа на посміховисько всьому світу.
Свого часу Віктор Ющенко настільки пройнявся проблемами "Помісної Церкви", що деякі журналісти навіть президентського брата - Петра Андрійовича заочно постригли в монахи, і рукоположили одразу в сумського архиєпископа! І це при живій дружині та живому правлячому архиєреєї сумської єпархії УПЦ КП! Але, що б там не казали і не писали супостати, робота щодо українізації України таки велася. Щоправда, й не все було ідеально. Одначе, той же Київський Патріархат міг мати реальну підтримку хоча б особі кожного другого чи третього чиновника. Тепер, коли влада полярно помінялась, ті часи можна згадувати лише як солодкий сон.
Мені пригадується випадок, коли в одному місті (навмисно не називатиму) була церква МП, а віруючі хотіли належати до української Церкви. Президент тоді зробив так, що в "москалів" храм відібрали, і дали українцям. Ну, а потім було побудовано ще один, вже новий православний храм за кошти президента. І знову його передали Київському Патрархату! Коли наші ієрархи (з УАПЦ) попросили "поділитись" з нами фактично "непотрібним" храмом - нам було категорично відмовлено. Так, здається, й досі в тому містечку стоять два храми Київсього Патіріархату. Що не кажіть, а патріарх Філарет був колись сильно в президентському "фаворі"...
Так само і греко-католики за каденції Ющенка ні дня не могли вважати себе чимось обділеними. До них навідувався і сам перший посадовець держави, і його "леді". І дуже часто не з порожніми руками. Пригадується, як пані Катерина на знак особливої особистої уваги трохи допомогла стати на ноги Українському Католицькому Університету, зібравши ні мало ні багато - сто тисяч доларів для підтримки своїх одновірців. Широкий жест, скажу вам. Царський. Думаю, що пані Янукович сьогодні не наважилася б, на такий сміливий і побожний вчинок.
Звісно, пишучи ці слова я не заздрю ні Київському Патріархату, ні Українській католицькій Церкві. Як виявилось, така допомога мала занадто дорогу ціну. І УПЦ КП і УГКЦ за ті роки просто звикли, що їм можуть допомагати. І очевидно, що з новою владою вони сподівались, на те, що їх будуть "помічати" й надалі. Але не так сталося, як гадалося! Знижки, систематична оплата патріарших візитів з Москви, дозволи на будівництво храмів у стратегічно важливих місцях столиці, участь у бізнесових оборудках і відмивання грошей - цей бонус нині випав лише Московському Патірархату в Україні.
Те, що діється нині на місці Десятинного храму - готовий матеріал для суду. Якщо не суду Божого і не суду Лінча, то все ж - цивільного суду України. Але ніхто (і на жаль) ніколи судити "канонічних" рейдерів не буде. «Там де гроші - там і правда». Тому, власне, московська "правда" сама й шукає грошовитих місць. Думаєте, Лаври й досі потрібні для молитви? Не смішіть мене... Я лавРу від лавКи ще відрізнити якось зможу.
Ми ще не забули, як митрополит Володимир домагався призначення керівника Ради підприємців при Кабміні. Як тоді писали ЗМІ, "святий отець клопотав за горілчану бізнес-вумен Людмилу Русаліну".
А вже тепер, в кінці грудня 2010 року за інформацією "Української правди", УПЦ виступила лобістом інтересів конкретних комерційних фірм. У листопаді Сабодан звернувся до прем'єр-міністра Азарова щодо... виділення квоти на вивіз зерна для дочірньої російської компанії. Ото вже нема чим зайнятися церковникам, як про російським зерном перейматися! Мало їм, бачте, інших турбот.
Правда, чиновники намагаються російській церкві в Україні особливих клопотів не завдавати. Ось, для будівництва Свято-Воскресенського Кафедрального Собору УПЦ Київрада навіть виділила 11 мільйонів гривень. Як думаєте, подібне щодо Української Автокефальної Православної Церкви можливе? Я переконаний, що ніколи. Так само, як не можливими є якісь додаткові пільги. Про які пільги можна говорити - хоча б жити не заважали! Хто не чув, 9 грудня депутати від Партії регіонів справді внесли законопроект про запровадження податкових пільг у зв'язку зі спорудженням згаданого храму.
А от, скажімо, візьмемо випадок з київськими кладовищами. Він, в принципі, досить відомий, і вже добре "розкручений" журналістами. Архиєпископ УПЦ Московсього Патріархату Митрофан надіслав листа пану Горовому, директору спецкомбінату ритуальних послуг, у котрому застеріг відповідального за поховання у столиці чиновника, щоб той жодним чином не підтримував "неканонічні" поховання на територіях ввірених йому кладовищ.
Весь абсурд ситуації полягає ось у чому. Ніякий Горовий не зможе заборонити мені ховати моїх мерців з тими служителями культу, з якими мені заманеться, або ж зовсім без них. Захочу - запрошу собі навіть равина, захочу - католицького патера, або старійшину Свідків Єгови. Поки що, це моє право за Конституцією. І ніякий архиєпископ Митрофан, і ніякий пан Горовий не має права приймати за мене рішення такого характеру. Більше того, саме обмеження моїх прав та свобод якраз як віруючої людини, дає мені всі підстави звертатись із відповідним позовом у судові органи, вже з цілком конкретними перетензіями щодо згаданих осіб.
Ну й, окрім цього, Церква ще й досі відділена від держави, і ніякий церковний чиновник не має підстав накладати резолюції, вказуючи держслужбовцям, як їм чинити в тому чи іншому випадку. Якщо багато і часто слухати всіляких "митрофанів", то вони скоро нас може й розстріляти захочуть. З точки зору фінансів, це б було дуже зручно: зайвий мільйон у церковну казну лише за один місяць, і лише в Києві!
Щоразу, коли публічно виступаю в образі старого, і невдоволеного усім і вся, критикана, я маю дуже добрий настрій. Бо я справді вірю, що усі ці згадані труднощі та непорозуміння - досить тимчасові. Більше того - це дорогоцінний дарунок нам від Господа. Ми ж з вами хочемо нагород від Нього? Хочемо! А якщо так, то всі ці проблеми даються нам не для того, щоб нас мучити, а щоб спасати. Тільки правильне ставлення то терпінь, спокус та випробовувань зможе привести нас і до добрих стосунків з ближніми, і до співпраці з Самим Богом. Нехай же так і буде. А президенти - це зовсім не проблема. 5 років - це не 50. Та й 50 це не 500. За цей час нам усім ще досить реально вимолити у Бога для себе здорову альтернативу тому гаранту, який нині нам по суті нічого не гарантує, окрім непрогнозованих проблем і чергових конфузів. То ж, не гаймо часу.)
