людей, котрі вже зголодніли, і наситити їх, дати їм те, що їм найбільше потрібно було в цей час.
Сам Господь називав Себе хлібом життя. І справді, ті люди, які сьогодні живуть духовним досвідом Православної Церкви, знають, що серцевиною наших богослужінь і всього нашого духовного життя є Пресвята Євхаристія – той момент, коли Господь Бог посилає Свою благодать, і освячує хліб і вино, які перетворюються в Найчесніше Тіло і Найсвятішу Кров Господа нашого Ісуса Христа. Ті люди, які хочуть не тільки пізнати Бога, але і з’єднатися з Ним, стати з Ним одним цілим, приходять сьогодні до храмів Божих і причащаються. Тим самим вони найтіснішим чином з’єднаються з Богом і стають одним цілим.
Багато було учителів за історію людства. Багато було учителів моральності, котрі вчили людей, якими їм треба бути, як будувати їхнє життя. І в цьому сенсі служіння Ісуса Христа не було ориґінальним. Тому що Господь, по суті, проповідував загальнолюдські цінності: любити ближнього, не чинити зла, намагатися шукати праведності при навіть найменшій нагоді. Але Господь наш Ісус Христос зробив щось інше, щось набагато вище; що навіть нашому розуму непідвладне. Він Своєю кров’ю на хресті очистив і освятив Свою Святу Церкву для того, щоб сьогодні кожен, хто побажає, зміг дійсно пізнати Бога в найтісніший спосіб.
Сьогодні ми з вами чули про випадок, який непідвладний нашому розумінню. Ми ніколи не зустрічали такого в своєму житті та у власному досвіді. Ми не могли подумати, що з п’ятьох невеликих хлібів можуть бути насичені кілька наших теперішніх сіл – п’ять тисяч людей, не рахуючи дітей і жінок. Це означало, що їх було щонайменше вдвічі більше. Десять тисяч людей Господь наситив лише п’ятьма хлібами. В той момент це було безпосереднім свідченням того, що Господь є Бог, того що ця Людина не є сином теслі, але це Правдивий Господь, Який прийшов для того, щоб дати нам основне, чого ми потребуємо – дати нам вічне життя, а наше теперішнє життя наповнити справжнім сенсом.
Сьогодні люди живуть не думаючи про те, якими ми самі є тепер. Ми цікавимось майбутнім тільки тоді, коли хочемо з нього користі. Тому ми звертаємось і до ворожок, відунів, гороскопів, до тих людей, які нібито мають передбачити нам майбутнє. Але невже в цьому полягає турбота християнина про власне майбутнє?! Насправді ж ні. Ті люди, котрі нині звертаються до тих ворожок, цим підтверджують лише одне – що вони в Бога не вірять. Вони хочуть тваринного заспокоєння свого серця, що з ними все буде добре. І вони вірять в те, що їхня доля вже записана наперед на небесах; і змінити її неможливо, але можна лише вдало або невдало прочитати.
Подібним чином мислили і апостоли, які турбувалися про те, що буде з тою юрбою людей, котрі йшли за Христом; бо вже підходив вечір, а вони все ще були голодні, і окрім, звичайно, духовної поживи, яку давав Христос, вони знали, що їх треба буде нагодувати і тілесно. Вони піклувалися, метушилися перед Христом, не знаючи, що їм далі робити. Господь заспокоїв їх. Він показав їм, що турбуватися даремно про власне майбутнє, бо всі люди (чи ті, які жили в часи Спасителя, чи тепер) все одно залежні від Христа. І наші всі турботи про майбутнє є виправдані лише якоюсь мірою.
Хто читав «Божественну комедію» Данте Аліґ’єрі, то знає, що там в одному з кіл пекла, які описує автор, йдеться про видіння, де були люди зі скорченими тілами. Іхні голови були повернені задом наперед, і вони нібито так і ходили своїми дорогами – дивлячись у протилежну сторону від тої, куди вони рухаються. Там пояснюється, що це ті люди, які за життя свого намагалися занадто далеко дивитися наперед; дивилися наперед, але не дивилися собі під ноги. От ми з вами повинні пам’ятати, що хоч це і алегорія, що хоч це і літературний твір, так би мовити, людське передання, але в ньому є значна частка правди. Тому що ті люди, які сьогодні не дивляться під ноги і не аналізують своє власне життя, а лише хочуть знати, що буде з нами завтра, грішать; вони роблять помилку в своєму житті. Тому що Господь наш Ісус Христос дав нам все необхідне для того, щоб ми жили, і жили безпечно, не турбуючись занадто про що буде далі. Бо ніхто з нас не керує вповні своїм життям. Все в руках Господа. Як вмирають люди? Невже вмирають лише старі, хворі і немічні? Ні, ми бачимо, що вмирають і молоді. Вмирають і найкращі з нас. Цей світ покидають ті люди, про яких ми ніколи не сказали б, що їм варто тепер, в цей час, помирати. Але лише одна судинка в голові лопне – і нас нема. І відійдуть в небуття всі наші турботи, всі проблеми, клопоти переживання про те, як ми живемо, в що і як одягаємось, чим харчуємось, в який телевізор дивимось чи тридцять два дюйми, чи сорок два. Люди сьогодні справді за це переживають. Це для них справді має якесь значення.
Господь же сьогоднішнім Євангелієм показує, що прийде час, коли турбуватися про це нам вже не буде потрібно. Він хоче, щоб ми зрозуміли цінність цих євангельських слів, і те, що лише в Божих руках є як наше теперішнє, так і майбутнє. Не турбуймося даремно про те, що буде завтра, шукаючи гороскопи. Бо всі ці речі дані нам для спокуси, щоб відволікти нас від найголовнішого – від Бога і Христа, Який казав: «Я є Хліб з Неба». А що таке Хліб з Неба? Це причастя Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа, Якого ми сьогодні можемо вже споживати, як підстава того, що ми споживатимемо Його після нашої тілесної смерті в Раю, в Царстві Небесному. Та людина, котра нині причащається, яка вже сьогодні здружилася з Богом, стала з Ним одним єством, обов’язково буде з Ним і там – на Небі. А той, хто сьогодні не знає Бога, хто не шукає Його, і навіть не хоче подумати про те, що рано чи пізно така зустріч відбудеться, не знатиме Його і там. Людей буде мучити власне сумління. Людей будуть мучити власні пристрасті. І вже не можна буде сказати, що Бог нас мучить за наше погане життя. Адже наше життя ми самі собі обираємо вже тут і зараз.
Якщо ми відмовляємось від Бога тепер, то і в вічності будемо відмовлятися від Нього. Тому що Він нам непотрібен. А якщо ми любимо Бога сьогодні, якщо ми кожний недільний день приходимо до храмів, і кожний день розпочинаємо з молитви, і молитвою його закінчуємо, то ми показуємо віру в те, що Бог у нашому житті має якусь частку. Ми віримо в те, що Бог впливає на наше життя, і допомагає змінити його в кращий бік. Бо Святі Отці казали, що Бог є Любов і тільки Любов. І коли ми роздумуємо про Бога, то повинні якось виходити лише з цього міркування – що Бог є Любов і лише Любов; і всі Його дії щодо людства спричинені лише одним – почуттям любові до кожного з нас персонально. Якщо ми будемо забувати про це, якщо для нас Бог буде лише суддею, який шукає будь-якої нагоди покарати нас, то це наш гріх; це означає, що ми спіткнулися, що ми не знаємо, Яким є Бог. Адже коли ми спіткнулися – це Його болить, це Йому неприємно. Бо Він, як люблячий Батько, шукає, щоб нам було краще навіть тоді, коли ми самі про це не думаємо. А ми не думаємо про це дуже часто.
Тому сьогодні, коли ми слухаємо це Євангеліє, намагаймося зрозуміти одне: що Господь Бог не наситив людей просто як живих істот, давщи їм хліба. Цей хліб для слухачів став хлібом Життя вічного. Він став прообразом Євхаристії, причасниками якої ми з вами зараз будемо. Тому шукаймо способів наслідувати тих людей, які пішли за Христом. Шукаймо способів і самим стати причасниками цих Тіла і Крові Господніх, щоразу намагаючись готуватися до зустрічі з Богом.
Святі церковні канони пишуть, що від Церкви відлучається та людина, яка протягом трьох тижнів не приступала до святого Причастя. Сьогодні, звісно, цей закон не можна виконати повною мірою. Але для нас він все одно лишається ідеалом того, як ми повинні поводитись. Ми повинні завжди бути готовими до зустрічі з Богом; готуватися молитвою, постом, милостинею, і, взагалі, милосердям і любов’ю до ближніх. Це все для того, щоб хоча б якоюсь мірою бути гідними того, що Господь з’єднається з нами в святих таїнствах.
Не думаймо, що під час посту Бог є, а після посту, коли немає певних церковних вказівок як нам жити, Бога немає, і можна жити як завгодно. Ні, ми завжди повинні прагнути вдосконалюватися – ставати такими людьми, якими нас хоче бачити Бог. Тому що ми знаємо, що є люди, які догодили Богові. Вони послужили своїм життям і смертю тому, щоб самим пізнати Бога, і навіть більше: відкрити цього Бога для співвітчизників, своїх друзів і близьких.
Сьогодні ми маємо одне з великих церковних свят, при якому згадуємо успіння праведної Анни – матері пресвятої Богородиці. Це свято, яке повертає нас до справжньої духовної реальності. Ми намагаємось наколи не думати про власну смерть; та й чужа смерть нас часто гнітить або лякає. Але Церква каже, що успіння праведників завжди є святом і радістю – радістю народження нової людини для Бога повною мірою. Поки що наші тіла заважають нам бути праведниками, та й наша душа не є досконалою, щоб цілком догодити Богові. Але ми пам’ятаємо, що були люди, які свій обов’язок перед Богом виконали. Були люди, які робили все, що можуть. Бог не вимагає від нас того, чого ми не можемо. Він не дає нам таких заповідей, які ми не змогли б виконати. Бог не хоче зробити з нас таких людей, які були б цілком ідеальними і святими. Людська святість – не означає безгрішність. Святість – це обраність. Якщо ми хочемо бути такими, то ми повинні робити хоча б щось по власних силах, щоб Господь Бог прийшов у нашу душу, серце, і побачив, що ми стараємось, і прагнемо того, щоб Він був у нас. І Він обов’язково прийде, оселиться в нас, наситить нас, даючи нам те головне, що потрібно кожному для щасливого життя на цій землі без страху за майбутнє, але з доброю надією, що Господь приготував кожному з нас Свої оселі, яких є багато.
Тому в сьогоднішній день хай Бог благословить кожного з нас; хай подає нам задаток тих хлібів, які Він помножив. І нехай приклад святої праведної Анни – матері Пресвятої Богородиці буде для кожного з нас реальним дороговказом, картою і компасом, за якими ми маємо вирішувати про напрям руху свого власного життя.
Слава Ісусу Христу!
