І ще про відпусти, спасіння і чиєсь лукавство

Надалі, для суттєвого полегшення праці пану Ігорю, я не буду змушувати його вгадувати чим я займався перед тим, як сів писати йому відповідь. Я одразу буду його про це повідомляти. Наприклад, зараз доводжу до його відома про те, що я щойно випив кави, і з'їв дві канапки з помідорами, та ковбасою. Сподіваюсь, він оцінить мою шляхетність та
відкритість, як і миролюбні наміри щодо нього. Ніяких ножів я не гострив, і вила не шукав. Хоча, ось наприклад, "апостол Полісся" і патрон усіх поляків "святий" Анджей Боболя, був убитий (на жаль, звісно) українськими козаками саме за аналогічні Ігорю погляди. Так само, як і званий в українському народі "сокирник", маньяк-головоріз Йосафат Кунцевич, один з найвідоміших святих унії, котрий занадто кардинальним чином проповідував уніатизм, щоб усім довго подобатись, і при цьому довго жити на цьому світі.

Однак, не буду відходити від нашої головної теми. Історія Української Церкви - це окрема і велика тема. Ми ж поки продовжуємо розмови про справжню суть католицизму. І до речі, те, що я на кілька днів не мав доступу до Інтернету зовсім не свідчить про те, що мені нічого сказати. Швидше – навпаки. Без інтернету я мав трохи часу подумати над аргументами пана Луб'янова. Хочу сказати, що в них є два важливі нюанси.

Перше - це те, що, пишучи про католиків, мені чомусь треба посилатись не на Святих Отців Церкви, а на папські документи. З одного боку це правильно: йому треба знайти хоча б якийсь "авторитет", якщо немає справжнього. З іншого боку, це нагадує мені Свідків Єгови, які в суперечках чомусь постійно прагнуть посилатися на "Вартову башту" або "Пробудись", як на авторитетні джерела своїх заблуджень.

Ну, і друге. Перекручення та маніпуляції з конкретними історичними фактами і матеріалами, якими зловживає пан Луб'янов (як і взагалі, більшість уніатів, та уніатських істориків зокрема) говорять тільки про те, що або історик з нього – нікудишній, або та його історія була написана десь в Римі чи то Варшаві, для подальшого згодовування темним українцям, які забули свою справжню історію, та Церкву. Для мене, як і для багатьох інших православних українців ваші маніпуляції фактами і подіями, якщо вже не глибоко образливі, то просто викликають щире співчуття. Особливо, в руслі розмов про великий уніатській "патріотизм", та справжній "український націоналізм" і "дозрілість до Патріархату". Для цього потрібно бути хоча б чесним.

Оскільки, я дуже не хотів б зловживати увагою читачів, роздуваючи свої тексти до неймовірних розмірів, розмовляти надалі ми будемо лише за принципом 1 розмова – 1 тема. Мені дуже не подобається, коли з моїх текстів вириваються зручні слова та фрази, і вже на них будуються нові теорії, та лукаві мудрування. Особливо тоді, коли після цього хтось ще й наважується дорікати мені за власне нерозуміння висловлених думок. Не знаю, але багатьом моїм однодумцям мої тексти цілком зрозумілі, без зайвих пояснень.

А сьогодні, я хочу трохи поговорити про одну з ключових тем християнського віровчення, а саме про сотеріологію - церковне вчення про спасіння. Саме в його ключі варто розглянути фрагмент нашої суперечки про відпусти, чистилища, скарбницю святих та іншу католицьку маячню. Хто пригадує, мені тут і явно і опосередковано дорікали у тому, що я не маю уявлення про те що пишу, і говорю. Слава Богу, що мені, як християнину, й справді бракує розуму і відповідальності не звертати занадто багато уваги на всі згадані і не згадані католицькі доктринальні нововведення. До чого, до речі, закликаю і всіх католиків, запрошуючи до святого, непошкодженого латинським лицемірством Православ'я.

Будь-яке спотворення догматів древньої Церкви неминуче приводить до єресі. Наприклад, перекручення догмату про Церкву привело до постання в католиків єретичного вчення про зверхність римського єпископа на усією Церквою. Згідно з розумінням Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, тобто, всієї церковної повноти, Церква Христова побудована не на апостолі Петрі, а на його сповіданні віри у те, що Христос – Син Божий. Кожен хто вчить, що Церква Божа побудована на Петрі – єретик. Головою Церкви є тільки Сам Господь Ісус Христос, як про це вчить апостол Павло, кажучи, що Бог "все підкорив під ноги Його, і Його дав найвище за все за Голову Церкви, яка є Тіло Його, повнота що все всім наповняє" (Еф. 1, 22-23), "Він є глава тіла Церкви" (Кол. 1, 18). Тому ніякої другої "видимої глави всієї Церкви", що є тілом Христовим, і "намісника Христа на землі" не існує.

Святитель Іоан Золотоустий в тлумаченні на святого євангеліста Матвія (53 бесіда) говорить: "На скелі оцій побудую Я Церкву Свою, тобто на вірі сповідання. А в чому полягає сповідання апостола? Ось воно: Ти - Христос, Син Бога Живого". Блажений Августин у другому трактаті на перше послання апостола Іоана пише: "Що означають слова: створи Церкву Мою на скелі оцій? Вони означають: на цій вірі, - на словах: Ти - Христос, Син Бога Живого". Блаженний Феофілакт Болгарський в тлумаченні на Євангеліє від Матвія каже: "Так як Петро сповідав Христа Сином Божим, то Він каже: це сповідання, яке ти сповідав, буде підставою віруючим, так що кожен, хто має намір будувати будинок віри, покладе в основу це сповідання".

Про це писало багато святих, та не святих філософів з богословами. "Класичні" в цьому випадку цитати не буду навіть наводити. Цікавою є думка про те, що апостол Петро не міг бути єпископом Риму ще хоча б тому, що апостольське служіння є вище служіння єпископа, і не може за жодних обставин бути обмежене рамками однієї області, чи навіть, країни. "Італійці, з Учителя Вселенної роблять єпископа одного міста" пише давній історик Миколай Месарит.

З філософів і богословів можна згадати, наприклад, Варлаама Калабрійця. Він цікавий тим, що був опонентом великого отця Церкви св. Григорія Палами, і навіть був засуджений на кількох церковних соборах (1441,1451,1452,1468 рр.) Причому, весь його неправильний світогляд базувався на тому, що він тяжів саме до західного (тобто, католицького) розуміння духовного життя. "Кожен православний єпископ, пише Варлаам, - є вікарієм Христа та приємник Апостолів. Так, що навіть якщо всі єпископи вселенної відпадуть від правдивої віри, і тільки один залишиться хранителем істинних догматів, у ньому спасеться віра божественного Петра" (Цит. по Протоиерей Иоанн Мейендорф. Православие в современном мире. Клин 2002., стор.141).

Для того, щоб роз'яснити суть індульгенцій та відпустів, як окремого і унікального церковного явища, конче необхідно говорити про те, що католицизм сприймає духовне життя людини суто в юридичному вимірі, в той час, як Православна Церква справедливо вважає гріх не злочином, а хворобою душі та волі. Кожен грішник, за вченням католицької церкви, мусить принести жертву Богу за свій вчинок, і навіть будучи прощений від Бога на Сповіді, повинен тим не менш, принести Богу особливу жертву Його правосуддю - понести кару на землі, або в чистилищі. Ігор тут пробував це якось пояснити на прикладах свічок і вікон. Чесно скажу – не дуже вдало.

Католицька Церква, а точніше Папа, може відпустити ці кари завдяки заслугам Христа, та своїх святих. Про це навчає Ансельм Кентерберійський у своїй праці "Cur Deus homo". Ось що він пише: "Відпущення гріхів без покарання було б рівнозначно відсутності порядку та законності". (І, 12) В розвиток цієї думки навчає і один найавторитетніших в КЦ Тридентський Собор (1545-1563): "Якщо хтось би сказав, що кращим покаянням вважається лише нове життя, нехай буде анафема" (Сесія XІV, канон 13). Більше того. З такого цілком юридичного підходу до питань духовного життя людини неминуче випливають і інші цілком єретичні та безпідставні наслідки, а саме: вчення про надмірні добрі справи, скарбницю заслуг, індульгенції та чистилище. По великому рахунку, всі ці речі одного порядку, оскільки є плодом спотворення папами ключових істин духовного життя, та типового правового підходу до стосунків між Богом і людьми.

А оскільки, як ми вже сказали, згідно католицького вчення, стосунки між Богом та людьми набувають цілком формальних, юридичних стосунків, то гріх в католицькому розумінні більше не є особистою хворобою людини, як це чітко вчить Святе Писання, та Святе Передання. Якщо дотримуватись такої логіки, то і гріхи, і добрі справи, як щось цілком відокремлене від людини, можна накопичувати та витрачати, як певні матеріальні цінності.

Відповідно, власне спасіння добрий католик уже сприймає не як благодать Божу (те, що дається людині незаслужено, як дарунок люблячого Бога Отця), а як цілком справедливо заслужена нагорода. Добрі справи для нього не є плодом певної налаштованості душі, і не обов'язково вони є вираженням любові до Христа (Ін., 14: 15), це і не показник духовно-морального зростання людини, а просто - плата тверезому правосуддю Божому. До речі, саме звідси походить і розуміння католицького чернецтва як справи водночас і необов'язкової, і такої, що ставить ченця в особливі умови перед Богом ("Сonsilia evangelica"). За цією логікою, Бог і так вже боржник кожного чесного католика. А коли той став ще й монахом, він вже наперед переконаний у власній винятковості та праведності. Причому, за власне спасіння занадто багато турбуватись і не потрібно. На відміну від православних, святі Таїнства в католиків здійснюються не за силою віри, бажання та духовної готовності, але "в силу лише звершеності" - "Ex opera operato" (Катехизм Католицької Церкви, артикул 2 Пасхальна містерія у святих таїнствах Церкви. V. Таїнства спасіння, п. 1128). В свою чергу, індульгенції, відпусти та чистилища дають достатньо лазівок для того, щоб бути досить спокійним і тут на землі, і після смерті. Ось тому всілякі Терези Авільські та Терезки із Лізьє ключовими планами власного духовного життя ставили завдання молитися не за себе, а за священиків! А навіщо їм молитися за себе, якщо Христос і так перед ними у боргу?

У таких деталях добре виявляється "спадщина" папізму від давнього, язичницького Риму, де всі поняття і взаємовідносини ґрунтувалися на черствому, і бездушному праві. Виключно з правової, зовнішньої, судової точки зору католик дивиться і на свої стосунки з Богом. Вони тепер підлягають точному обліку і виміру: чим більше здійснить людина добрих справ - тим більшу міру блаженства отримає вона в майбутньому житті, і чим менше у неї цих справ - тим менше права на блаженство в майбутньому.

Ну й це ще не все. Очевидно, що в такому разі кількість добрих діл, необхідних для спасіння в окремих людей може бути надмірною. Особливо в Пресвятої Богородиці та святих, католики помічають набагато більше добрих справ та заповідей (praecepta), аніж це потрібно було для божественного правосуддя і їхнього особистого спасіння. Таким чином, у них оці добрі справи (opera supererogationis) не пропадають перед Богом, а складають собою скарбницю заслуг (thresaurus meritorum), яка знаходиться в повному, безумовному розпорядженні Папи. Той, хто не має стільки своїх власних подвигів, скільки потрібно для задоволення правди Божої за гріхи, той може, по милості римського єпископа, "скористатися" "над належними" заслугами святих, з римської церковної скарбниці. Це вчення було затверджено в 1343 р. Папою Климентом VI.

Таке безглузде, і навіть блюзнірське вчення, пояснюється виключно користолюбством Римських Пап і католицького духовенства, та цілком суперечить ясному вченню Святого Письма про спасіння людини. Насправді, ідеал християнської досконалості настільки високий, настільки недосяжний в принципі, що жодна людина ніколи не може не лише зробити що-небудь понад міру, але й досягти цього ідеалу повною мірою. "...Але за Святим, що покликав вас, будьте й самі святі в усім вашім поводженні, бо написано: Будьте святі, Я бо святий!" (1 Петр. 1:16). Господь сказав Своїм учням: "Так і ви, коли зробите все вам наказане, то кажіть: Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!" (Лк. 17: 10). Ап. Павло каже: "Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився. Бо ми Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували." (Еф. 2: 8-10).

Т. зв. індульгенції та відпусти – це прямий наслідок багатьох інших сотеріологічних помилок у католицизмі. Оскільки, як ми вже згадували, стосунки людини та Бога мають зовсім інший вимір, аніж це брехливо приписують католики. Існування індульгенції та відпустів взагалі об'єктивно не має під собою належних підстав. ("Відпуст – це прощення перед Богом дочасної кари за гріхи... Відпуст є частковий, або повний, залежно від того, чи він звільняє від дочасної кари за гріхи частково чи цілком" (ККЦ X /1471). "Кожен вірний може здобути відпусти для себе або для померлих" (ККП кан.994).

Бачачи об'єктивну суперечливість свого вчення про спасіння зі здоровим глуздом, католики нині не так активно використовують і самі індульгенції, і навіть згадки про них, як це було в середньовіччі. Однак, від самого вчення вони не відмовилися, оскільки задля цього треба б було поламати всю католицьку схоластичну богословську систему: від вчення про первородний гріх, до самої Сотеріології, та Христології. Тому, нині вже робиться наголос на тому, що умовами відпустів є добрі справи, пожертви, Сповідь та Євхаристія. В такому випадку, тим більше індульгенцій не потрібно, оскільки святі Таїнства Покаяння та Причастя, безумовно, вищі за значенням та дією, аніж якась грошолюбива папська вигадка.

Хоча, звісно, з позицій суто homo catholicus, оці всі ідеї індульгенцій і всяких торгів з Богом набагато зручніші аніж правильне духовне і аскетичне життя християнина – зі справжнім постом (що триває більше, ніж годину перед Причастям ), та повноцінним добовим колом богослужінь Східної Церкви. Це ніяк не порівнюється "обкусаними" уніатським богослужіннями, які при бажанні пароха тривають всього-на-всього сорок хвилин загальноцерковного вовтузіння на лавках.

 
Євген Заплетнюк © 2010-13 | Матеріали сайту можна використовувати з посиланням на джерело.