Є давня благочестива (до речі, слово «благочестя» було віддавна синонімом слова «Православіє») традиція православним клірикам носити бороди. В наш час церковна традиція й устрій Церкви жорстоко не регламентують цього питання. Від себе хочеться сказати, що ця традиція чудова, і її варто триматися. Не тільки тому, що так вас швидше відрізнять від усіх тих, хто борід не носить принципово (скажімо, католицьких ксьондзів чи лютеранських патерів). Справа в іншому. Історично так склалося, що борода – це певна фізична ознака служителів Бога.
Не будеш нищити краю бороди своєї (Лев.19:27)
Причому цікаво, що, як би далеко люди не відходили від правдивого розуміння самого Бога, все ж переконлива більшість служителів навіть лжебогів чи ідолопоклонників зберегла за собою "монополію" на бородоносіння (за винятком тих, що я щойно згадав). Якось я навіть чув одне з «богословських» пояснень причини того, що православні священики мусять мати особливу, видиму ознаку власного священства.
Виявляється, в молитві священика при одягненні єпитрахилі є слова про те, що «благодать спливає на бороду Аарона». А оскільки цей факт
 |
| Не будеш нищити краю бороди своєї (Лев.19:27) |
відповідає об’єктивній дійсності, то багато служителів і сприймають його цілком буквально : немає бороди – немає благодаті. Є борода – є благодать. Бачите, як все просто...
Подібні «теологічні» докази дуже близькі до шаманства і язичництва та глибоко вкорінені в ментальності вірних московського патріархату. Борода сама по собі не має ніякого містичного змісту, і від неї по великому рахунку не залежить нічого. Звідси й безпідставність обох кардинальних поглядів : і того, що через неї «спливає благодать», і того, що безбородий чоловік – це «духовний євнух», обрізаний кастрат. До речі, такий погляд і донині є в старообрядців, у яких практикується обов’язкове носіння борід усіма повнолітніми членами общини чоловічої статі.
На мою думку, виважений, правильний і розсудливий погляд на носіння духовенством бороди можна сформулювати таким чином. Оскільки це давня традиція православного духовенства, яка вже міцно вкоренилась у християнській свідомості, нині немає жодних підстав відмовлятися від неї. А тому вже з семінарських років варто звертати увагу на ці речі. Якщо самим семінаристам забороняється відрощувати зайвий волосяних покров, то студентам в дияконському сані це вже має бути дозволено. Єдина умова усім, хто носить бороду: вона повинна бути чиста рівна й охайна.
Вигляд бороди священика покликаний підкреслювати велич священичого служіння й гідність цього сану. Борода повинна без слів говорити, кому саме вона належить. Вона не має стати фетишем для самого носія, але занедбувати її також нікому не варто. Дивлячись на вашу бороду, парафіянам зовсім не обов’язково при цьому дізнаватись, чим ви обідали чи вечеряли учора. Не варто також і фарбувати бороду, передчасно додаючи собі поважної сивини, або ж навпаки – молодецьки підфарбовуючи її в чорний колір. Також доречно згадати й про спокусливі для парафіян експерименти батюшок з фасоном і стилем власної бороди. Не треба обирати щось занадто кардинальне й сучасне.
Якщо хтось вважає, що борода може «занадто старити», «не подобатись матушці» чи «повнити», це значить лише те, що ви або розминулись з покликанням, або обрали собі не ту матушку. Врешті-решт, борода має зайняти своє належне місце в ієрархії цінностей православного священнослужителя, однак вона не має бути ні на першому, ні на останньому щаблі. Вона має просто бути. Сам ношу, і іншим рекомендую.
