ми боїмося її і відчуваємо жах від того, що чуємо, що навіть незнайомі люди помирають.
І от, сьогодні Церква Христова зібрала всіх нас тут для того, щоб ще раз нагадати про те, що смерть є неминучою для людського роду. Якими б ми не були – добрими чи поганими, і як би ми не поводились, але ми все одно вимушені будемо дати Богові в жертву оцю частку свого життя. Тому що життя на землі має свої межі. Нам, людям, що живуть у ХХІ столітті, напевно, не час думати про смерть. В нас є стільки справ і турбот, що думка про смерть – це останнє, що може прийти нам; тим більше – про власну смерть. Ми відганяємо її, відчуваючи, що вона неприродня для нас.
Мені пригадується випадок, що був у одній з країн Європи, де був спеціальний автомобіль для того, щоб відвозити померлих; наприклад – з моргу на цвинтар. Цей автомобіль був особливої форми і особливого чорного кольору. Але людям це було неприємно. Це їм ніби нагадувало, що смерть перебуває серед них. Тому вони звернулися до начальників міста, щоб перефарбувати чорний автомобіль у білий колір. І лише чорна смужка нагадувала людям, що це є автомобіль, яким возять померлих. Я читав цю історію декілька років тому, а вже сьогодні можна переконатися, що ми також йдемо до цього.
Смерть нам неприродня і чужа. Але мало того, що смерті можна боятися від зустрічі з Богом… Адже ми об’єктивно не готові зустрітися з Богом лицем до лиця і дати відповідь Йому за всі наші вчинки, які ми зробили. Ми боїмося смерті зовсім не тому, що боїмося Страшного Суду. Ми не хочемо, щоб наше життя зупинялося. Бо тут ми сьогодні шукаємо насолод і розваг; і все наше життя побудоване лише на пошуках способів розваг. Ми не шукаємо, яким чином можна догодити Богові; ми не шукаємо, яким чином догодити ближньому… Ми хочемо лише одного – насолоди вже тепер, і бажано побільше.
Сьогодні й наші діти виховуються на таких самих засадах. Ми виховуємо своїх дітей, відразу прищеплюючи їм думку, що вони – царі і божки, які є в нас тільки для того, щоб ми їм служили. Ми не думаємо про те, що тим самим ми нищимо їх. Ми робимо їх нездатними до нормального тверезого життя. Бо якщо в них враз забрати ці турботи і таке їх обожнення, то вони стають немічними, бідними, і не готовими до цього життя і до зустрічі з його жорстокою реальністю. Тому та людина, котра любить своїх дітей, і буде готувати їх до справжнього життя, і виховувати їх так, щоб батьки на старості відпочивали, а діти їм прислуговували.
Сьогодні ми бачимо, що все навпаки: діти сидять вдома, нічого не роблячи, дивлячись телевізор, і тільки «Мамо, подай!.. Мамо, принеси!.. Мамо, випери!..». «Ти ж, синку, якщо сидиш, то візьми і краще ляж… Може тобі тяжко. А я постою». І так ми живемо всі, а потім дивуємось, чому наше життя страшне, що більшість з нас справді переживають про те, яким буде наше майбутнє фізичне існування на землі; чи буде цей світ знищений раніше Богом, а чи нами – людьми і нашими дітьми, яких ми так обожнюємо, і виховуємо неправильно.
Нинішнє свято ставить нам перед очі об’єктивну реальність – смерть і вічність. Але вчить, що нам не треба розчаровуватися в тому, що вона обов’язково прийде до всіх нас. Ми повинні готуватися до неї, і чути голос Церкви. А голос Церкви сьогодні каже, що той, хто хоче правильно підготуватися до смерті, повинен навчитися правильно жити. І сьогодні ми приходимо в храми Божі для того, щоб попросити в Бога сили і розумі для того, щоб змінити своє життя, і, за можливості, не псувати його тим людям, що є довкола нас.
Сьогодні ми перед собою бачимо плащаницю Пресвятої Богородиці, Яка, відходячи з цього світу, все одно не перестала турбуватися за всіх нас. Я думаю, що багато хто з вас знають Її життєвий шлях, і те, наскільки важко було Їй жити в чистоті, непорочності, та незлобивості навіть до тих людей, які вбили Її Єдиного Сина. Святі Отці пишуть, що Її чистота і цнотливість була не тільки фізичною, але й духовною. Ми сьогодні навіть не можемо собі уявити, що таке насправді може бути в нашому світі – цнотливість духовна. А ми й фізичної ніколи не бачили. То як нам думати про якусь вищу грань нашої духовної досконалості?
Отож сьогодні Православна Церква вчить нас, що для праведників навіть смерть не є покаранням; навіть смерть – це не те, що нас може і повинно лякати. Для праведників смерть завжди радісна. І антонімом, словом протилежним за змістом, до слова «смерть» Церква називає слово «успіння». Богородиця не померла. Вона заснула на недовгий час, щоб бути зустрінутою Своїм Сином у оточенні ангелів і великої хресної ходи херувимів і серафимів, які забрали Її безцінну душу в Святая святих.
Сьогодні ми прийшли до храму Божого бо знаємо, що свято Успіння для нас всіх – це радісне свято. Це не є сумний похорон, це не страх і жах незрозумілої для нас вічності. Ми знаємо, що Пресвята Богородиця добре прожила на землі, добре приготувалася до зустрічі з Богом, і сьогодні Їй нема чого боятися зустрічі з Тим, Кому Вона й так служила все життя; Вона й так Його прагнула, коли жила на землі з найменших Своїх років. Тому що Вона вже в дванадцять років була обручена, а в три роки приведена до храму. Щодня і щохвилини Вона боролася за те, щоб догодити Богові. Отак і ми з вами повинні пам’ятати, що смерть і до нас прийде. І ми муситимемо дати відповідь. І чи буде для нас наша смерть успінням, а чи просто очікуванням пекла – залежить сьогодні від нас.
Хто уважно слухав євангельське читання, яке було щойно зачитане отцем-протодияконом, той чув про те, як різні люди судять один про одного, і як про людей судить Бог. Ми багато прощаємо собі, але дуже мало прощаємо своїм ближнім. Можна сказати по іншому: ми завжди собі все прощаємо, і ніколи не прощаємо своїм ближнім. І от, євангельське читання, яке дано нам невипадково саме в цей день, хоче наблизити нас до святості Пресвятої Богородиці, і навчити, що потрібно прощати всіх, хто б яким страшним нам не виглядав. Тому що Бог любить нас незалежно від того, чи ми погані, чи добрі. Він любить нас тому, що ми Його. Ми – Його діти, а Він – наш Батько.
Тому сьогоднішнє свято нехай стане для нас всіх часом нашого духовного воскресіння, духовного преображення. Нехай ця плащаниця, якій ми поклонялися, і Пресвята Богородиця, Якої вже немає в тій гробниці, свідчать про те, що вічне життя – це вічне життя з Богом. Хто пригадує, коли Пресвята Богородиця була похована, Промислом Божим один з апостолів – апостол Фома не був на той час присутній разом з іншими апостолами. І коли він прийшов, і попросив, щоб йому показали могилу Пресвятої Богородиці, вони, проводячи його до Гетсиманського саду до місця поховання, були здивовані тим, що тіла Пресвятої Богородиці в гробі не було; залишилися тільки погребальні пелени, які проводжали Її в останню дорогу.
Отак і ми з вами повинні пам’ятати, що вічне життя існує; що прийде час, коли кожному з нас треба буде дати відповідь за все, і зустрітися з Богом. І наша чистота душевна і духовна якраз направлена на те, щоб визначити нашу долю у вічності. Тому що не Бог нас судить на суді. Запам’ятаймо, ніколи Бог нас не буде судити. Це нас судитимуть наші з вами вчинки. Ми самі себе засуджуємо, коли грішимо. Самі себе засуджуємо, коли виступаємо проти Бога. А хочемо тільки свого; хочемо вкорінитися в своєму егоїзмі.
Пресвята Богородиця показала нам приклад ідеалу справжнього людського життя. І це не жарт, коли ми співаємо, що Пресвята Богородиця чесніша від херувимів, і незрівнянно славніша від серафимів. Хто такі серафими? Це ті ангели, які найближче сидять біля Божого Престолу. А Церква вірить і навчає нас вірити в те, що Пресвята Богородиця стала вищою, ніж серафими. Це при тому, що серафими тіла фізичного не мають. А люди мають. Вона нічого не зробила такого поганого за своє життя. Вона прожила досить багато. Як написано, Вона прожила біля семи десяти років. За сімдесят років Вона не зробила нічого поганого. Кожний день, маючи вибір, Вона завжди обирала добро.
Ми, коли маємо вибір, завжди обираємо зло, егоїзм, відхід від Бога. І тому дуже часто наші відвідини храму, по суті, нам нічого не дають. Тому що ми приходимо туди просто побути, подивитися, поставити свічку. Це добре, що ми приходимо до храмів, ставимо свічки, навіть добре що ми гроші кидаємо. Але ж основне не це. Основне – пам’ятати, що наше життя двадцять чотири години на добу повинно бути присвячено Богу. Ви скажете, що це неможливо? Можливо. Дивлячись сьогодні на образ Пресвятої Богородиці, ми все більше і більше переконуємось в тому, що це цілком реально нам – грішним людям.
В кожного є своя міра; не кожен з нас буде здатен ходити по воді; але кожен з нас буде здатен тими ногами піти до свого сусіда, і запитати, чи, можливо, йому потрібна якась допомога. Та й навіть просто – сказати «Доброго дня» людині, яку ми навіть не знаємо, або на яку гніваємось. Для нас це буде чудо. Для декого з нас це буде вершиною нашої досконалості. Якщо хтось може зробити більше – хай зробить більше; хтось може менше – хай зробить менше. Господь не це цінує. Йому від нас зовсім нічого не потрібно. Тому що Він Сам створив цей світ, Сам дав йому закони, і, врешті нас створив. Без нас.
І от сьогодні, коли ми думаємо про своє життя, ми завжди повинні дивитися на образ Пресвятої Богородиці, Яка стала ідеалом для всього. Ми не можемо сказати, що це неможливо людям, оскільки бачимо, що можливо. Ми не можемо всю провину покладати на своїх поганих дітей, мотивуючи це тим, що, мовляв, тепер всі діти погані. Ні. Подивіться на дітей Йоакима і Анни, на Ісуса Христа, Якого виховувала Пресвята Богородиця; або на дітей Йосифа-Обручника. Всі вони досягли найбільшої міри досконалості, не нарікаючи, і не зважаючи на те, в якому суспільстві вони жили. Тому що ті люди, які жили в той час, теж були погані: вони ладні були відпустити розбійника Варраву, а Христа розіп’яти. Лише через те, що їх так підмовили. Яким звіром треба було бути, щоб, коли вас попросили вбити людину, ви захотіли це зробити і вбили. Подумаймо про тих людей і наше з вами життя. Ми так само можемо вбивати людей словом, своєю поведінкою, і зовсім не обов’язково ножем чи іншим кривавим способом. Ми можемо вбити людську душу. Ми можемо настільки принизити і настільки розтоптати людину, що це мало чим відрізнялося б від фізичного вбивства.
Пресвята Богородиця вчить нас любити. Вона вчить нас прощати. Вона вчить нас, як нам потрібно жити. Тому кожну хвилину свого життя пам’ятаймо про Її подвиг. Пам’ятаймо про те, що для праведників смерті нема. Вона є лише для грішників – для тих, хто не кається в гріхах. А для всіх християн смерть – це лише тимчасове явище, яке обов’язково зникне; і ми будемо разом з Богом насолоджуватися вічністю. Не забуваймо про це. Щоразу, коли проходимо цією вулицею, пам’ятаймо, що в нас є чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, через Яку Господь вже явив безліч діл. Ми вже знаємо, що Пресвята Богородиця чує нас в цьому храмі.
Є люди, які хочуть проходити якимись далекими дорогами, відбувати в різні паломницькі поїздки хто-зна куди, на край світу - для того, щоб побачити там чи Святу землю, або якісь інші місця. Це теж добре… але коли ми не будемо бачити того, що маємо бачити біля себе, то гріш-ціна нам. Тому що Бог не в Святій землі. Бог може жити навіть не в храмах. Він живе в людських душах. Якщо людина не захоче впустити Його туди – Бога там не буде. І якщо ми більше часу будемо проводити в храмі Божому, то це не зробить само собою нас більшими християнами.
Ми, по суті, і не можемо бути християнами; ми – язичники, які шукають Бога лише в спеціально побудованих архітектурних комплексах, церквах, чи інших церковних будівлях. Місце, де живе і може жити Бог – це серце людське. Якщо ми Його туди впустимо.
Ми бачимо, що Пресвята Богородиця віддала Своє життя і Своє серце цілком. Тому Вона не померла. Вона лише тимчасово заснула – щоб бути забраною на Небо. Просімо Бога, щоб дав нам розум наслідувати Її життя. Просімо Бога і Пресвяту Богородицю, щоб нам навчитися цієї цнотливості: якщо вже неможливо духовної, то хоча б фізичної, якої нам так бракує в час посту. Сьогодні закінчився піст, і ми знову повернемося за свої столи, часом не думаючи про те, що навіть коли посту немає, Бог хоче від нас певної міри досконалості, нашого стримання, нашої духовної зміни. Тому бережімо себе, свої тіла, які є храмом Духа Святого. Бережімо своїх ближніх. Любімо їх так, як любила Богородиця. Бережімо тих людей, які довкола нас, і Вона покриє нас Своїм святим омофором в той час, коли нам це буде особливо потрібно.
Не забуваймо цього храму і нашої великої святині. Не забуваймо про те, що вона діє в людських життях. Ви бачите невеличкі подоби тих рук і ніг – як свідчення того, що люди зцілювалися реально. Якби ми були вдячні Богові, то там їх було б набагато більше. Але ми повинні знати, що чудо, все одно, є. Бог приходить в життя кожного з нас. Він обов’язково змінює наші закам’янілі і зачерствілі серця. І Пресвята Богородиця Своїми молитвами не покинула нас. Вона допомагає нам, як любляча Мати, спасатися кожному з нас на власній хресній дорозі; адже кожний християнин – це повторювач хресної дороги. Якщо ми не будемо відкидати того шляху, то обов’язково здобудемо і собі блаженну кончину і добру зустріч з Богом. Нехай помагає нам в цьому Сам Господь Бог і Пресвята Владичиця наша Богородиця і Приснодіва Марія.
Слава Ісусу Христу!
