«Якщо в людини є хоча б якісь думки, то вони мають бути записані, систематизовані й переведені в цифровий формат» (с)
При всякій доречній нагоді завжди всім кажу, що священнослужитель повинен мати власний сайт або ж особистий блог. Причому в ідеалі він повинен стати своєрідним інтелектуальним майданчиком чи певного роду лабораторією, у якій відбувається логічне продовження його душпастирської діяльності. Сам я давно переконався в тому, що запис власних думок, слів та й просто найнезначнішої, на перший погляд, полеміки чи коментаря - це надзвичайно важлива справа для власного внутрішнього розумового росту. І справа тут зовсім не в усвідомленні особистої геніальної універсальності, манії величі, відсутності скромності чи в чомусь подібному.
У час нашого ХХІ-го віку, коли кожен школяр може відправляти з телефону в Інтернет власні твіти, при цьому навіть не дочекавшись дзвінка на перерву, немає нічого надзвичайного в тому, що православний священик може мати якийсь власний віртуальний майданчик. Ми ж із вами не гордимося тим, що користуємось холодильником, і не впадаємо в прєлєсть духовну від усвідомлення факту, що в нас є діюча праска. Тут, швидше, все навпаки. Стає дивно, що Україна, яка так любить хвалитися масштабами власної християнізації, кількістю громад, культових споруд та священнослужителів, чомусь вже стільки часу не може похвалитися кількістю тверезомислячих православних, а головне – україномовних блогерів чи публіцистів у священицькому сані. Особисто я таких майже не знаю. А тих, кого знаю, - можна порахувати на пальцях однієї руки старого фрезерувальника.
У цьому плані мені дуже поталанило – не маючи сильної конкуренції, мені не так соромно виставляти свою маячню на загальний огляд. Я радий, що часом мої тексти помічають, а мене самого або хвалять, або голосно сварять. Та й коли не помічають – нічого страшного для мене немає. Все-таки всі моє тексти написані більше для себе самого, аніж для їх масового поширення. І от коли я їх виставляю, то це означає не те, що я вважаю їх ідеальними, а лиш те, що мене на даний момент особливо цікавить та чи інша тема або взагалі якось турбує піднята в тексті проблема. Також тут доцільно особливо підкреслити, що я не вважаю себе ідеальним публіцистом і не знаю, чи взагалі таким коли-небудь стану. Однак сидіти, тупо склавши руки, чекаючи того прекрасного дня, коли я прокинусь і врешті стану писати, як Достоєвський, теж не бачу особливого сенсу. Взагалі, я почав писати не сам по собі, а з благословення спочатку священика, а потім й архиєрея.
У тому й сенс будь-якої людської роботи, що вона дає можливість нам постійно вдосконалюватися, вчить не стояти на місці, а йти далі. В цьому, до речі, полягає й буквальний зміст притчі Христової про таланти. Дав Господь людині два – запитає як за два. Дав десять – запитає як за десять. Не буде лиш питати тому, кому дав два - як з десяти. І вся справа тут вже не тільки в тому, наскільки ми примножили власні таланти. Нам впору роздумувати, чи ми взагалі не закопали все те Боже, що мали, десь глибоко в сиру землю.
За багато років роботи у сфері церковної журналістики я вже добре переконався в тому, що подія, яку не записали й не зберегли на папері, для історії фактично не відбулася. І нехай у нас, простих людей церкви, і немає такої цілі – увійти в історію. Однак все ж таки нам, священнослужителям, треба розуміти, що ми й так у певному сенсі входимо в історію. Історію Церкви, парафії чи єпархії. Тому в такому випадку дуже розумним буде самому пастирю контролювати те, що про нього колись будуть писати як про частину чогось великого. І перше, що допоможе йому в цьому, – це власний інтернет-ресурс, з розповідями про своє служіння.
Добре продуманий інтернет-проект може стати продовженням церковного амвону. Саме на цей факт треба звертати увагу, готуючи своє віртуальне представництво в мережі. Сайт клірика не має бути сайтом його фан-клубу. На жаль, подібні випадки дуже часто трапляються на ресурсах, які себе позиціонують саме як православні й християнські. В міру своїх слабких сил я й сам борюся з цим явищем на чужих сайтах і те ж робитиму на своєму.
А от соціальні мережі є значним інструментом для соціальної діяльності пастиря, однак, на мій погляд, вони зовсім не створені для того, щоб замінити собою персональні сайти. Вони можуть стати суттєвим доповненням для них, будучи чимось на зразок розширеної адресної книги, місцем зберігання священиком власних контактів, проте на даний час поки що об'єктивно не в силі замінити повноцінного веб-сайту.
Які розділи можуть бути на сайті священика? Очевидно, характер веб-сторінки може варіюватись залежно від конкретного служителя. Батюшка Гєрмогєн може писати про власну кухню й про те, як він любить своє пузо, батюшка Іван – про переглянуті фільми, Андрій - як йому з кожним днем все більше подобається Шмеман, Степан – про свій пастирський досвід спілкування з в’язнями, а Євген може там повчати усіх співбратів чистити зуби й носити чисті сорочки.
Власний сайт може допомогти священику реалізувати себе у своєму хобі. Особливо сільському священику, який, за влучним висловом одного мого товариша, має ненормований «двохгодинний робочий тиждень» і від неділі до неділі нудиться та мучиться від власної ліні й очевидної самодеградації. Власний сайт може вчити людину дисципліни, відповідальності, привчати її до аналізу та самоаналізу й, звісно, до грамотного запису своїх думок. Дуже сумне явище, коли священнослужителі інтелектуально не здатні написати елементарну замітку в газету чи навіть просту автобіографію. В час тотальної конкуренції інтелектуально убогі клірики змушені будуть спочатку виконувати паралельно з церковним служінням найпростішу світську роботу, а потім і покидати Церкву, бо спочатку вони не будуть задовольняти паству, а дуже скоро й своїх архиєреїв.
Наш час – це час інформаційного засилля. З усіх боків на нас тисне модерний світ з його надміром інформації, якою буквально ґвалтують наше суспільство. Тож священику залишається тут лише два варіанти : або здатись у цій війні ворогу, або змусити всіх супостатів грати за його власними православними правилами. Найголовніше тут - не думати, що цієї війни не існує. А ще принагідно мені пригадується чудове прислів’я, авторство якого мені невідоме : «Знайдіть собі роботу до душі, і жодного дня працювати вам не доведеться.»
Подумаймо, що б це могло означати саме в наших, священицьких умовах.
