коментарям.
1) Традиційна рубрика «Запитання священика» доречна тільки в тому випадку, коли сам священик є фахівцем у богослів’ї та справді має що відповісти людям, які щось його запитують. Причому справа тут, на мій скромний погляд, виглядає приблизно так. Священик повинен виробити для себе цілісну богословську систему, хоча б на найелементарнішому рівні. В іншому випадку його відповіді рано чи пізно почнуть суперечити одні одним й у свою чергу будуть породжувати ще більше запитань, аніж це було до того. Як ви розумієте, такий «професіоналізм» небагато чого вартий, бо реальної користі він не приносить – тільки ще більше заплутує людей.
Якщо священик начитався брошурок невідомого походження й невідомого авторства, то цілком очевидно, що він набрався конкретних відповідей на конкретні питання без уваги на те, чому саме це все так, а не інакше. Саме з цієї причини в православному середовищі давно існує цілий пласт питань, гіпотези та правильні відповіді на які поділили церковний народ на кілька цілком протилежних таборів. У всій цій паніці з ІННами, жахом невінчаних шлюбів, конкретними мірами посту для людини й тим, чому ж Бог-Любов дозволяє зло давно знайшлись конкретні, чіткі та авторитетні відповіді. Інша справа, що для того, щоб їх зрозуміти, - не одному священику замало буде закінчити семінарію. Нам усім і надалі треба багато працювати над собою та над власним духовним й інтелектуальним зростом.
Якщо тільки людина зупиняється у своєму духовному й інтелектуальному рості, – це все. Сан можна знімати : з того часу все, або майже все, що такий горе-ієрей робитиме, буде йому «в суд і осуд», і саме від цього багато хто з нас «хворіє та помирає». Людина, яка сама не горить любов’ю до Христа і Його Церкви, ніколи не зможе навчити інших їх любити, тому що не вміє. А от для того щоб навчитися любити, треба більше молитися й читати правильних книг. Зверніть увагу, я не випадково тут сказав, що книги мають бути правильними – православними.
Типовий приклад, доречний, щоб його згадати в нашій темі, – всесвітньовідомий православний місіонер, протоієрей Олександр Мень. З погляду біблеїстики, світського релігієзнавства чи історії Церкви він, без сумніву, був геній. Це правда, що його книги стали бестселерами саме в той час, коли був очевидний голод на релігійну літературу. Але подивіться : цей голод минув, а навіть сьогодні справжні богослови звертаються за порадою до наукових праць отця Олександра. Тут , однак, є один цікавий парадокс. Те, як він вибудував собі власну богословську систему, за всіма параметрами свідчить, що він навряд чи був саме православним християнином.
Його, звісно, єретиком не проголошували, сам він помер як мученик, і похований за чином, як це належить православному священику. І все ж я перший порадив би спалити весь тираж його книжки «Відповіді на питання» без жодних докорів сумління. Чому? А тому, що він відповідає на запитання слухачів, головним авторитетом ставлячи не Священне Передання, а власне сприйняття богослів’я та світської науки, перемішаної з язичництвом і магізмом. Все це вилилось у такий дивний вінегрет, перетравити який однаково важко і православним, і світським вченим. Звичайних людей подібні праці просто вводять в когнітивний дисонанс. Тож єдина група палких шанувальників таких книжок – це всякого роду язичники, езотерики та інші мракобіси.
Сповідуючи цілком очевидну онтологічну єдність між усіма релігіями, вони взагалі з задоволенням використовують і цитують будь-які праці, що це підтверджують. Тим більш чудово, якщо про це пише православний протоієрей, всесвітньовідомий вчений і письменник. Тепер подумаймо, наскільки це небезпечно - відкривати на сайті розділ запитань-відповідей :)
Мало того, що ви одного прекрасного дня можете дати людині неправильну відповідь на якесь життєво важливе питання, так це питання будуть бачити всі жителі земної кулі, у яких є Інтернет. Причому 24 години на добу й 365 днів у році. Як про це влучно писав апостол Яків, «Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо. Бо багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий, спроможний приборкувати й усе тіло». (Як.3:1-2)
2) Дуже бажано, щоб увесь контент сайту або принаймні хоча б більша його частина була саме авторською. Якщо я захочу почитати Антонія Сурожського, я йду на саме його сайт, а не ваш. Якщо я захочу щось з проповідей патріарха Філарета, я йду на церкву.інфо, а не на uaoc.net. Якщо я хочу послухати щось з сайту Прєданіє.Ру, я буду це шукати саме там, а не на вашому сайті.
І я просто переконаний, що кожен справжній священик має багато що доброго розповісти своїм читачам. Якщо не має – то впору засумніватись у відповідності такої людини такому високому сану. Нема про що розповідати ? Тоді ні сан, ні сайт вам не потрібен! Служіть Богу в інший спосіб. Не займайте людського часу й не забруднюйте Інтернет нікому не потрібним копіпастом.
Справжнє християнське покликання проповідувати не здобудеш лише богословською освітою. Якщо душа не горить проповідувати, то закінчуйте хоч три міжцерковні аспірантури, – гріш вам ціна як духівнику. Ви просто середньостатистичний вчитель, якому абсолютно все одно, про що саме й кому розповідати : про муки Христа чи про валентність хрому на уроках хімії. Головне - бути там, де більше платять, і вчасно підвищують по кар'єрній драбині.
Тож повернемось і підсумуємо. Чужі (а фактично, крадені) тексти на вашому інтернет-сайті допустимі лише як виняток і лише у тому випадку, коли цього вимагають об’єктивні обставини. Припустимо, роблячи огляд інтернет-видань, можна цитувати найкраще з найденого вами в мережі або формувати тематичні підбірки матеріалів відповідно до основної теми сайту.
3) Проповіді священика – це чи не основне творчо-інтелектуальне та духовне поле його діяльності. У них видно все. Як він мислить, про що переживає, якого він взагалі духу та розумового рівня. А ще - елементарне : як він ставиться до власної зустрічі з Богом і ввіреним йому народом Божим. Якщо священик за місяць жодного разу не сказав пристойної проповіді, яка торкнулася б самого серця людини, – це говорить лише про те, що йому байдужий цей бік діяльності. З власної практики можу засвідчити, що кожного разу, коли я ретельно готувався до проповіді, – наступного дня це було помітно, навіть мені самому. Коли ж я не готувався проповідувати, а проповідував, – це також було помітно, і, на жаль, не тільки мені. Тож і висновок тут може бути лише один, причому доволі простий.
Чим ретельніше ви будете готуватися до своїх проповідей, тим якіснішими вони будуть у кінцевому результаті. І чим більше у вас буде таких «сильних» проповідей, тим більше буде у вас текстів для подальшої публікації. Більше про гомілетику поговорю ще в окремому розділі. Тут лише зверну вашу увагу на очевидний факт, пов'язаний з цим. Кожна ваша якісна проповідь не має загубитися, відійшовши в забуття. У міру можливостей священик має зберігати всі свої проповіді, а кращі з них – публікувати у ЗМІ для подальшого поширення Слова Божого. Ними можна ділитися з молодшими за саном священнослужителями та мирянами, до них можна повертатись через рік чи два або ж, врешті, - надрукувати раз на рік власну збірку проповідей.
Насправді, подумайте, наскільки це просто. Рахуйте за мною : 52 неділі множимо на 2,5 сторінки проповіді, - це вже 130 сторінок. Додайте проповіді на двонадесяті свята (а це ще + 30 стор.) і ще з десяток проповідей та виступів упродовж року (і це за умови, що ви не проповідуєте на Всенічних і Вечірніх богослужіннях ). У результаті маємо не менше як двісті сторінок чудового авторського тексту. Це, звичайно, можна робити й без сайту, але, погодьтесь, сайт дає можливість вашому тексту пройти свого роду апробацію. А коментатори на ваших сайтах не забудуть - до речі, цілком безкоштовно - вказати вам на ваші недоліки й помилки.
4) Ну, й поки що останнє. Пару слів скажу про приватність. Дуже погано, коли священики ведуть себе на публіці за відомим нині принципом «я священик, тільки коли стою біля Престолу». Як би жахливо не звучала ця фраза, в житті вона втілюється ще набагато жахливіше. Я досі пригадую увесь свій жах, коли вперше побачив архиєрея у світському одязі, чи точніше - майже без нього. Це вже тепер, через багато років, я чудово розумію всі ці життєві нюанси, а також те, що навіть святі владики можуть часом робити речі, які роблять і всякі інші «нормальні» люди. Скажімо, вони можуть так само, як і всі ми, розчісувати собі коси і бороду, зав'язувати собі шнурки на взутті чи навіть (о, чудо!) ходити в туалет.
Але свого часу вони мене настільки вразили, що вже минуло років п'ятнадцять, а я все одно про це пам’ятаю. І навіть ось вам розповів. Причому особливо підкреслю, що за ці п'ятнадцять років у мене було стільки усяких різних драматичних епізодів і життєвих перипетій, що розв’язаний шнурок архиєрея був далеко не найгірш шокуючою справою, що мені зустрічалася. Однак, як то кажуть, «ложечки знайшлись, а осад залишився».
Тож усім нам треба шукати такого компромісу в поводженні на публіці, щоб наш цілісний образ пастиря і людини був водночас максимально відкритий для всіх, але й достатньо закритий для тих, кого надто багато інформації може спокусити, вразити чи навіть відрадити від Церкви. До речі, це також можливо. Так, уже згадані вище соціальні мережі дають можливість розповідати друзям і «френдам» буквально про кожен епізод вашого робочого та й вільного дня. Людям надзвичайно цікаво, як живуть священнослужителі. Для декого з мирян це може навіть стати цілком очевидною маніакальною пристрастю. Є ж різні люди, з різними характерами, темпераментами й зі своєю мірою порочності натури.
Для декого надзвичайно важливо й необхідно підглядати за особистим життям священика, щоб потім це якось використовувати на свій лад. Хоча є й багато добрих і щирих людей, яких насправді набагато більше за попередніх, які й досі дивуються, що ви можете користуватися Інтернетом, при цьому щиро захоплюючись тим, наскільки «Церква стала близькою до народу». Клянусь вам, буквально вчора чув таку цитату саме дослівно. Вся біда лиш в тому, що отак одразу побачити людину й прозорливо дізнатись, що там в неї на умі, – нам не під силу. Навіть незважаючи на рукоположення. Тому краще не давати поживу хворобливій уяві людей, які не готові бачити свого отця-пароха у самих трусах на фотографіях в «Однокласниках».
Ваші парафіяни насправді щиро хочуть, щоб ви жили на небесах, а на землю спускались лише для того, щоб поблагословити їх і здійснити для них кілька чуд. Ну, можна ще помножити хліб і рибу, перетворити воду на вино й розрівняти криву жінку. А от показувати без особливої потреби усім свої фотографії, де ви на полюванні, на застіллі чи відпочиваєте на заморському пляжі в оточенні голих і напівголих дівиць, може бути небезпечно для нашого з вами авторитету.
Завжди думайте про те, кого додаєте «у друзі» , які фотографії виставляєте й кому вони можуть бути цікавими, а також, чи можна буде згодом використати їх проти вас. Ви можете показувати себе навіть під час богослужінь (у наш час це вже допустимо), однак, якщо ви живете стихіями світу цього більше, ніж горінням серця по Бозі, краще буде в профілі взагалі не згадувати про те, що ви священнослужитель. А ще краще, коли ви будете змінюватись і не будете вести подвійне життя, біля св.Престолу будучи одним, а поза межами храму – зовсім іншим. Бог хоче, щоб ви не лише інших вчили, як їм жити, але й самі врешті почали дослухатись до того, що ви щонеділі проповідуєте.
------------------
версія тексту 1.3 // правки від 21.01.12--------------------
