вмістити в одну розмову увесь зміст двох доволі поважних наук – риторики та гомілетики. І все-таки ми з вами знайдемо час для такої розмови, яка для більшості служителів Вівтаря є необхідною. Бо, аналізуючи реальний стан церковного проповідництва, можна сказати, що подібні розмови не просто необхідні, але й навіть життєво важливі. Як для Церкви, Тіла Христового, загалом, так і для кожного з нас, проповідників, особисто .
З церковного вчення ми з вами вже знаємо, що священицька діяльність розкривається повною мірою в трьох своїх значних аспектах : служінні учительства, священнослужінні та служінні душпастирства. Тож як вчитель, педагог, кожен священик повинен вдосконалювати своє вміння навчати народ Слову Божому та церковний науці. В цьому сенсі він мусить однаково ревно все життя працювати над поставленими йому Церквою великими завданнями. І, перш ніж навчати когось, він мусить добре сам навчитися всьому. Тому перед кожним з нас з часу рукоположення стоять два конкретні завдання :
Перше. Вивчення правильної Церковної науки згідно зі Священним Переданням. Жодне наше красномовство й словоблуддя не зможе замінити відсутність у наших проповідях і науках чіткого й конкретного викладення догматичного вчення святої Православної Церкви. Якщо людям довгий час не давати хоча б основ догматики, їхнє церковне життя, з подачі самих священиків, дуже швидко перетвориться на язичництво, де основними святами церковного року будуть не Пасха чи Різдво, а благословення яблук та служба, на якій роздається освячена вода. Причому в такому випадку стрітенські свічки будуть мати не менше «сили», ніж Пресвята Євхаристія. Невже в цьому винні миряни? Ні, звісно. В цьому винні неграмотні протоієреї.
Друге. Не для того Господь Бог дав нам цілу науку з назвою «Педагогіка», щоб самовпевнені отці її тепер відкинули. Треба відкрито говорити про те, що сучасна система богословської освіти хоча й не цурається її категорично, але все ж таки включає педагогіку лише в академічний курс. Немовби священики, які закінчують лише семінарію, не потребують педагогічних знань! Навпаки. Це вже «академістам» вона потрібна меншою мірою, оскільки їхній кругозір вже за визначенням і без цього більший, ніж у тих, хто закінчував лише семінарію чи духовне училище. Так от, тільки після усвідомлення цього факту на власному досвіді ми підійдемо до очевидного висновку. Говорячи про вміння добре проповідувати, ми маємо на увазі не лише те, про що сАме проповідувати, але й те, яким способом та стилем. Без елементарних навичок педагогіки тут ніяк не обійтись.
Тому ключовим завданням, яке стоїть перед проповідником, є постійне вдосконалення себе в допоміжних богослів’ю світських науках, які, наголошу, також сотворив і якими опікується Сама Премудрість Божа – Господь наш Ісус Христос. Це правда, що без елементарного розуміння вікової психології чи сучасних досягнень педагогіки можна можна бути цілком законним священиком. Однак залишатись при цьому ще й добрим священником - це навряд чи комусь вдалося.
Справжній священик-професіонал – це вчений-енциклопедист, знання котрого не обмежуються лише рамками навчальних курсів та часом навчання в духовних школах. Для таких людей базова духовна освіта стає тільки початком їхньої праці для майбутнього. Причому ключовою цінністю в такому випадку має стати не зовнішня ознака освіти чи знань, як-от диплом, сертифікат чи навіть наукове звання. Тут головне об'єктивне знання, яке можна й треба буде використовувати у власному житті. Пастирю потрібен не папірець про освіту, а сама освіта.
Доволі багато священнослужителів переконані, що для того, щоб говорити проповіді, треба уважно прочитати місяцеслов чи «житія святих» на конкретний день, і їм все вдасться. Ще більша частина пастирів вважають, що для того, щоб «відстрілятися» на службі, треба просто переповісти чужу проповідь, наспіх вичитану зі збірки проповідей 1856 року. Треті – взагалі наївно і якось по-дитячому вірять, що через них буде говорити Святий Дух, а для цього навіть читати нічого не потрібно. Останні з цього неправильного списку - справді хворі люди, і я б взагалі не допускав таких до церковних амвонів без довідки психіатра.
Ідеал проповідника – це людина, яка пережила власним серцем все те, про що буде говорити. Бо справжня проповідь - це та, що йде від одного серця до іншого серця. Якщо вона є лише плодом уст, а не горіння пастирського духу, то серця слухача не досягне й зупиниться лише на його вухах. Саме з цієї причини розумні люди часто не люблять слухати повчання православних пастирів. Бо наші проповіді, навіть і тоді, коли говорять правильні речі, не звучать для них переконливо. Тож немає нічого дивного в тому, що в слухачів може вперто скластись враження, що непродумана проповідь батюшки - це певний різновид поганої реклами, де буквально кожному уважному глядачеві чітко видно, як людина, котра рекламує товар, сама не вірить у власні слова.
Знову ж таки підкреслю, що я не ідеаліст і не фанатик. Я цілком можу припустити, що натхненні проповіді не народжуються в людини постійно. Однак, коли їх немає в священика роками й не знати, чи вони таки будуть у майбутньому, - це досить небезпечна ознака поганого духовного здоров’я парафії й нікудишнього здоров’я самого пастиря. Виховані на правильних книжках люди зможуть собі дати лад і без проповідей недолугого священика. Однак неграмотний священик не зможе зробити з парафії справжню православну общину, й зупиниться тільки на власній ролі крамаря, що за певну плату пропонує свої послуги посередництва між вами і Богом. Не зрозуміло лише, за що люди мають платити недоумку, якщо можна запросити священика, який хоча б розуміє сенс усіх тих маніпуляцій, які звершує?
Священики дуже часто недооцінюють розумових здібностей власних парафіян. На те вони й розумні, щоб ззовні своє здивування чи навіть розчарування та відчай вам відкрито не висловлювати. Справа лише в тому, що довго такі пастирі залишатися духовними авторитетами, хоча б у межах власної парафії, не зможуть. Дурість - це погана риса людини, яка до всього іншого активно береться за справу духовного керівництва іншими людьми. А хіба дурень зможе навчити мудрості? Хіба лиш ще дурнішого за себе.
Тому загальним правилом, необхідним для доброго засвоєння пастирем гомілетики, нехай стане правило № 1 :
Без постійної розумової роботи розумна проповідь у пастиря не вийде
Той, хто нічого не пише й нічого не читає, - просто-напросто тупіє. Навіть якщо ви візьмете до рук чужі проповіді й прочитаєте їх сотню раз, ви не зможете до кінця збагнути всі глибини автора. А навіть якщо й збагнете, то все одно не зможете адекватно передати їх своїй аудиторії. Чомусь у світському житті ця річ цілком прийнятна, а от коли мова йде про суто церковне життя, то в багатьох із нас таки виникають питання.
Ми ж не хочемо йти лікуватись до лікаря без освіти чи сідати в автомобіль до сліпого шофера. Ми хочемо розумних медиків і зрячих водіїв. І ми маємо на це право. А тепер ще й маємо вибір. Так само, як мають вибір і наші парафіяни. Вони можуть тричі посміятись з нашої протоієрейської тупості, а на четвертий раз просто з цікавості піти до сектантів. І уже там, у секті, отримати від них все, окрім благодаті, звісно. А отримують вони там все, що вони розраховували здобути в Православній Церкві : духовний та інтелектуальний зріст, а ще любов, повагу, впевненість у тому, що твоїм життя буде хоча б хтось цікавитись.
Принагідно я хочу навести дуже простий приклад. В Україні, яка себе вважає історично православною державою і де Православ’я є домінуючим віровизнанням (не будемо тут підносити проблему політичних розколів), уже довгий час кількість громад залишається відносно сталою. В той же час секта Свідків Єгови демонструє чітке зростання своєї організації, причому в попередні роки можна було спостерігати це зростання буквально в геометричній прогресії. Якщо взяти до уваги те, що в сектанти переважно йдуть не з атеїзму, а з недостатнього православного оцерковлення, то висновок можна зробити доволі простий: усі Свідки Єгови - це ті православні, яким священик не додав своєї науки, уваги та любові.
Тож до гомілетики можна ставитись по-різному. Можна просто знати, що вона десь там існує. Можна навіть трохи орієнтуватись в її теорії. А можна чесно визнати, що без постійного самовдосконалення найкраща морально людина не зможе себе реалізувати як пастир Церкви Божої. Не один раз доводилось слухати навіть єпископів, які саме з цієї причини не могли отримати заслуженої до себе поваги, бо не вміли зрозуміло та виразно говорити з народом. А без цього їм не тільки нову паству не здобути, але й дуже просто втратити й розпорошити по сектах ту, що в них була як спадок. Вміння проповідувати не народжується автоматично після хіротонії. Над цим треба працювати щодня і щоночі. Тому далі в наших розмовах ми з вами детальніше поговоримо про те, як на практиці зробити свою проповідь кращою.
--------------------------------------
Версія 1.3 - з правками
--------------------------------------
