праці.
Зазвичай, наш митрополит не сильно тішить будь-яких інтерв'юерів. Як чернець, і людина надзвичайно скромна, навіть свій найвищий Церковний послух – послух Предстоятеля, Блаженнійший митрополит Мефодій не звик виставляти як якусь власну заслугу. Тому й зустрічається з журналістами досить неохоче. І це чиста правда. Я не раз чув думку Блаженнійшого про те, що священство та іночество - це не політика і не шоу. Все головне служителі вівтаря мають звершувати у храмі, перед Престолом Божим, а не перед телекамерами і мікрофонами.
Хто дивиться на нашому каналі відеозаписи богослужінь, той бачить як гідно і по-патріаршому, веде себе наш Предстоятель на службах, і як незручно він часом відчуває себе при світлі софітів та камер. Тож, почувши про таке прохання згаданої уже випускниці до Блаженнійшого Владики, я вже приготувався люб’язно їй відмовити, паралельно перебираючи у пам’яті кого іще я міг би їй порекомендувати для такої справи. Однак, уявіть-но собі моє здивування, коли сам митрополит з неприхованою цікавістю зустрів таке прохання, та ще й благословив мені всіляко сприяти Оксані (а саме так звали дівчину) у вирішенні цієї, невеликої проблеми.
Тоді, ми обмінялись адресами, і згодом, на електронну пошту я отримав запитання до Предстоятеля. Кілька днів я записував на диктофон відповіді, і ще кілька днів я витратив на редагування та правку тексту. Не знаю як насправді сприйняла такий великий текст наша «випускниця», але мені така робота надзвичайно сподобалась. Я мав можливість не просто почути мудре слово свого Предстоятеля, але й провести у спільній праці досить багато часу. Насправді, я це надзвичайно ціную. Однак, мене досить сильно турбувало інше. Я думав про те, що такий чудовий текст, на жаль, буде доступний лише одній, а максимум – кільком людям. Тож сьогодні, дещо вагаючись, все ж, я вирішив зробити цей текст надбанням широкої аудиторії, без узгодження наважуючись «виставити» його в Інтернеті. Маю надію, що текст, над котрим працювало аж троє людей, вам сподобається утричі більше.
Прот.Євген Заплетнюк
Згадуючи великі перемоги…
1. Ваше Блаженство, цього року відбулися дві пам’ятні дати, а саме 66-а річниця визволення України від німецько-фашистських загарбників та 70-і роковини початку радянсько-німецької війни. Святкування з нагоди цих подій сильно пожвавили зацікавлення громадськості та дискусії серед політиків навколо теми історичної пам’яті українського народу про цю війну та щодо державної політики пам’яті у цій сфері. Але насамперед, я би просила Ваше Блаженство пояснити, чому пам’ять про минуле взагалі має значення в житті людини, зокрема людини віруючої?
Вся справа у тому, що історія – це прикладна наука, практична. Вона подарована людству Богом зовсім не для того, щоб ми лише вчили її теорію, або якось зазубрювали певні дати та події. Відповідь лежить набагато глибша. Ми як люди, у своїй більшості, все-таки, розумні, нині маємо своїм обов’язком перед дітьми та нащадками не просто зберегти пам'ять про події, які раніше, за певних обставин відбулись. За допомогою мистецтва історії, та народної пам’яті, ми маємо збагнути щось більше - саму суть речей, ґенезу конкретних історичних явищ. І лише глибоко проаналізувавши їх, ми навчимося жити далі. Бо людська історія, як відомо, має необережність повторюватися. І по-справжньому мудрі історики - це ті, що уміють не лише пам’ятати числа, дати та імена. Справжній історик - це той, хто читаючи минуле бачить майбутнє. З такої точки зору вивчення історії – це частина Божого Промислу про людство. Поважаючи свободу волі людини, Господь насильно не втручається в хід людської історії, бо дав самим людям можливість будувати власне царство. А що саме вони вже собі побудують – царство Боже, чи царство антихриста – залежить від самих людей. Бог завжди вірить в Людину, і дає їй шанс реалізувати себе в повній мірі. В тому числі, і тоді, коли дає людям реальну можливість самостійно приймати важливі і неважливі рішення, аналізувати власне минуле, робити з них певні висновки. В цьому ключі, для кожного християнина важлива пам’ять. Без пам’яті немає покаяння, а без покаяння – спасіння. Тож, як здоровий та тверезий щирий самоаналіз – це перший ключ до спасіння душі, так і наш правильний аналіз історичних подій – перша цеглина до будівництва здорової та успішної нації або держави.
2. Інше засадниче питання стосується ставлення Церкви до війни та до пам’яті про війну, а зокрема - до пам’яті про Другу світову війну та значення цієї пам’яті для сьогодення і майбутнього. Які, на Вашу думку, головні риси визначають християнську позицію щодо цих питань? Що можна виправдати, а що потребує засудження у цій війні? Яким є погляд з боку Церкви на справжні причини, хід подій та наслідки війни? Чи можна ототожнювати гітлеризм і сталінізм?
Християнська позиція щодо проблем усіх людських суперечок була висловлена ще дві тисячі років тому, самим Христом Богом, Який сказав так: «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мф. 5, 44). Зазвичай, ці слова варто розуміти в руслі особистої християнської боротьби, і в першу чергу – боротьби з самим собою. Якби люди вміли давати лад самі собі, то проблем війни, економічної, соціальної чи будь якої іншої кризи у суспільстві ніколи не виникало б. Бо спільна причина цих усіх явищ – людський гріх, та наше відчуження від Бога.
Ідеал духовного життя, який приніс у цей світ Христос, був настільки високим, що навіть досі, протягом ХХ століть з того часу, ми, люди, не мали жодного дня, в якому не зазнавали б нищівної поразки у війні з самими собою. Кожний новий день без Бога переконливо доводить нам нашу слабкість у боротьбі з власними пристрастями та пороками. Коли люди відсторонюють від себе Бога - їхнє життя перетворюється на пекло вже тут і зараз. Коли цього довго не змінювати, то гріх, як хвороба, почне прогресувати, і таким людям власного пекла вже стає замало. Вони будуть робити все, щоб збільшити його навколо себе. А ми з вами знаємо, навіть з власного досвіду, як буває фізично та психічно неможливо жити поруч з тими грішниками, які не каються. Отож, майже завжди саме в цьому і криється фундаментальна причина всіх людських проблем: обплутана і обманута гріхом людина, яка не може впоратись із власними проблемами, чомусь вважає, що може впоратись із чужими. І якщо це їй не вдається добром, то нічого не заважає їй використати навіть зло, для того, щоб підтвердити свою правоту. І такі спроби самоствердження можуть бути як у малих масштабах, скажімо в рамках однієї родини, так і в грандіозних: коли між собою сперечаються цілі держави. Причому, суто об’єктивно, в жодній війні переможців бути не може. Війна це зажди гріх, егоїзм та гординя.
Якщо на ній було вбито хоча б одну невинну людину, забрано чиєсь святе життя, то навіть найбільш грандіозна перемога жодним чином не зможе компенсувати цю втрату. І я тут кажу не про суто емоційну, об’єктивну трагедію певної сім’ї, яка втратила свого члена. Швидше я маю на увазі ту глибоко онтологічну трагедію, духовне пошкодження, хворобу, яка входить в людство з кожним новим гріхом. Пригадуєте, як у Біблії на перших її сторінках було описано щось дуже подібне. Вже в перших людей, Адама і Єви, після гріхопадіння діти почали вбивати один одного. І причина цього була так само, як це буває тепер – суто духовна. Тож, міркуючи про те, чи можна обирати між більшим злом та меншим, Церква давно свою відповідь сказала: Бог ніколи не ставить людину в такі умови, у яких не було б можливості їй спасти свою душу. Бог є усюди, а значить - завжди є можливість обрати добро.<Благословляйте, а не проклинайте> (Рим. 12, 14)
3. Які, на Вашу думку, уроки війни слід засвоїти сьогоднішньому поколінню людей?
Ви знаєте, мені неодноразово доводилося чути вислів про те, що, мовляв, «в окопах невіруючих не було». Це дуже якась енергетично сильна фраза, і на перший погляд надзвичайно переконлива. Однак, я б дозволив собі з нею не погодитись, і зараз спробую пояснити чому саме. Якщо тут мати на увазі лише якийсь тваринний страх перед смертю, то й справді – людям, а особливо молодим, які дивляться в самі очі смерті, навіть на якомусь фізичному рівні стає зрозумілою певна безглуздість життя атеїста в цьому світі. Прийшов у світ з муками, з муками і скорботами прожив, і нічого не здобувши помираєш, так і не збагнувши, навіщо взагалі народжувався. І ось, коли смерть уже поруч, то навіть найбільш самовпевнені люди були вимушені визнати, що атеїзм та безбожжя – це не їхній внутрішній вибір. Вся людська природа протестує проти закону смерті. Як казав філософ Тертуліан: «Душа людська по природі християнка». А це означає, що вона ніколи не заспокоїться, доки не знайде себе у своєму джерелі – в Христі. Для когось щоб визнати це вголос, необхідно було бачити свою, або ж чужу смерть. Ще для когось – треба подарувати життя іншому, чи просто відкрити Євангеліє, послухати проповідь священика. Бути християнином – це норма для людини, це її нормальний, логічний, та правильний стан. Бути безбожником – це лукавити в першу чергу перед самим собою. Так от, я не вірю, що під тиском суто зовнішніх обставин людина зможе повірити у Бога, не переживши перед цим глибоких внутрішніх потрясінь, чи, як казав Достоєвський, перейшовши перед цим через ціле горнило страждань і сумнівів. Головне в людині не те, яка вона ззовні, не те як себе подає і презентує іншим, але те, якою вона є всередині себе. Ким вона є тоді, коли її ніхто не бачить. Тому, згадуючи, про окопи, в яких немає атеїстів, хочеться сказати, що війна – це зовсім не училище благочестя. Це гріховна реальність нашого з вами життя, де діють ті самі закони людських стосунків, що і в час коли війни немає. Бо люди і там і там – однакові: і святі, і безбожні, і жорстокі і милосердні, і вперті грішники, і грішники, що постійно каються. Війна стає лише тим лакмусовим папірцем, який явним чином демонструє всі ці наші риси - як пороки, так і приклади неймовірної доброчесності і самопожертви. Те, що наш народ переміг у другій Світовій Війні це зовсім не подарунок долі, чи незрозуміла посмішка фортуни. Це свідчення реальної важкої праці, мільйонів безвинних жертв, і такої дорогої ціни, заплаченої нами за свою свободу. Для того щоб перемогти - треба було згадати найкращі християнські риси, про які в безбожному Радянському Союзі на той час вже більше півстоліття і не згадували. Нашим батькам треба було знову вчитись жертвувати собою, любити ближнього, довіряти йому, бачити перед собою особистість, а не натовп, та знову повертатись до своїх християнських джерел. Саме це і є найкращий урок нам та нашим дітям – без Христа весь світ перетворюється в пекло. Це було неодноразово, і ще обов’язково повториться в майбутньому, якщо людство не змінить свого споживацького і цинічного ставлення до Бога, світу, та людей, що поруч.
4. Ви, мабуть, погодитеся з тим, що останніми роками в Україні ведеться ідеологічна боротьба за історичну пам’ять про Другу світову війну. Фактично, існують два основні варіанти такої пам’яті: з одного боку, значна частина населення України возвеличує день Великої Перемоги над фашистською Німеччиною із всією його символікою та атрибутами; з іншого боку, велика частина населення наполягає на визнанні героїчної боротьби за незалежність ОУН та УПА. Який із цих варіантів, на Вашу думку, має більше шансів стати загальнонаціональним? Чи можливим є досягнення якогось компромісного варіанту щодо характеристики Другої світової війни?
На жаль, я не фаховий історик, не політик, і навіть не політолог. Я всього лиш православний чернець, який намагається служити Богу в той спосіб, на який мене уповноважила наша Церква. Тому, авторитетно відповісти на це запитання зможу лише з точки зору православного християнина, залишаючи пообіч політику, і всю цю надзвичайно шкідливу та небезпечну війну після війни. Жодну людину, яка ризикувала своїм життям заради своїх ближніх, навіть незнайомих, чужих та далеких, я не наважуся назвати зрадником. Кожна людина, яка реально йшла в бій, на смерть за Україну, варта сьогодні нашої поваги та пошани. Для нас, людей віруючих, є надзвичайно важливим, щоб усі люди постійно зростали духовно, навчалися, прогресували, і ставали об’єктивно кращими. І якщо вже не можна вчитися на чужих помилках, то треба вчитися хоча б вже на своїх власних. Отже, для Церкви надзвичайно важливо, щоб ми врешті досягнули повного примирення з власним минулим, і одні з одним. Без примирення немає справжнього покаяння. І якщо нині відходять у вічність останні свідки та учасники війни, не примирившись перед цим зі своїми політичними опонентами – ми вважаємо це своєю власною вадою, та власним недоопрацюванням. Бо, серед іншого, це означає і те, що ми були для них поганими проповідниками і вчителями, а вони були нашими поганими учнями, і не цілком досконалими християнами. Оскільки люди, які уміли вмирати за Україну, мусять врешті, навчитися для неї і жити. Війна закінчилася шістдесят шість років тому, і вже давно на часі працювати над духовним об’єднанням нашого народу. Якби ми були з вами безбатченки, і не мали б ані своєї держави, ані віри, ані історії, то цей ненормальний стан можна б було ще хоч якось зрозуміти. Нині ж, коли немає жодних заборон на вільне віросповідання, а в людей є єдина і об’єктивна цінність – Христос Господь, який здатний у Собі примирити усі політичні та амбіційні суперечки, дарувати нам мир та заслужений спокій, цей розбрат ніяк не зрозумілий. Наші люди своїм героїчним минулим давно заслужили собі та своїм дітям хоча б простого спокою. Мало нам проблем з сусідніми народами, то ми знаходимо собі проблем ще й серед свого. Правда, цьому нині сильно «допомагає» ще й те, що у нас і досі немає єдиної Української Помісної Православної Церкви, у спасительному лоні якої всі вірні мали б змогу отримати ту жадану світоглядну цілісність. Одні з нас і досі озираються на Рим, інші задивляються на Москву, ще інші - з надією дивляться на Золотоверхий Київ – наш «Новий Єрусалим». Цей ненормальний стан багато в чому і зумовив людську неготовність до примирення і в інших, зовсім нецерковних сферах. Людина, яка не визначилась з основним, не просто знайде вірне рішення і в другорядному. Тому, для Церкви надзвичайно важливим є питання нашої єдності. Бо це і наша теорія про яку вчив Христос, і саме життя з ним, втілення Божого вчення на практиці. Якщо люди стануть справжніми християнами, то вони стануть здатними і розрізняти важливі речі від другорядних.
5. Політика попереднього президента В. Ющенка була спрямована на творення єдиної історичної пам’яті задля досягнення загальнонаціонального консенсусу, основою для якого мало б стати примирення між ветеранами різних армій. Але, на жаль, ці зусилля так і не увінчалися успіхом. У чому, на Вашу думку, полягає головна причина цієї невдачі? Наскільки насправді важливим є примирення між колишніми учасниками бойових дій, яких залишається все менше серед живих, для порозуміння сучасних поколінь щодо пам’яті про минуле?
У невдалому примиренні ветеранів різних партій попередньою владою та Президентом можна побачити кілька вагомих, на мій погляд, причин. По-перше, такі котроверсійні речі не вирішуються за п’ять років в принципі. Потрібен час, поєднаний з великою роботою в цій сфері, щоб справа врешті зрушилась з мертвої точки. Президент - це найвищий державний чиновник, а не чарівник. Він може лише те, що лежить в межах його компетенції. В його руках влада і закони, але не людські душі. На це, все-таки, треба зважати. Друге. Ініціаторам у цій справі мало бути істориками і патріотами . Справа примирення - це справа не в останню чергу психологічна і духовна. А оскільки, до всього, вона ще й надзвичайно болісна для всіх учасників, то одного бажання для досягнення результату замало. Фахівцям потрібно виробити певну чітку та злагоджену систему дій та заходів, направлених на ліквідацію цієї проблеми. Слід сказати, що тут роль Церкви – неймовірна. І якщо духівництво в храмі буде займатися своєю безпосередньою справою - проповіддю Христа, то дуже скоро можна буде очікувати перші результати. На жаль, нині занадто сильна політизація окремих «українських церков» працює на зворотне. Людям і в храмі не дають стати просто християнами. Їх постійно агітують в якісь рухи, партії чи об’єднання. Я не хочу нікого викривати. Ці приклади нині відомі кожному, хто цікавиться подібною тематикою. Вони, звісно, в демократичній країні мають право на існування. Однак, не забуваймо, що Храм – це частина Неба на землі. І він має належати тільки Богу, та народу Божому, об’єднаному не політичними, навіть не національними ідеями та гаслами, але правдивою вірою, та Святими Таїнствами. Ну й третя, на мій погляд причина невдачі, випливає з попередньої. В людей у той час складалось чітке враження, що їх буквально силою змушують примирюватися. Це неприпустимо. Занадто велика ревність у такій справі дає протилежні результати. Люди замість примирення шукають собі нових аргументів правоти, та нових способів захисту і нападу на опонентів. Подібна цій історія була і з намаганням Віктора Андрійовича побудувати власними силами Помісну Церкву. В людей церковних такі речі викликали справедливу недовіру, та певне побоювання. Я не хочу багато говорити на цю тему саме зараз. Історія ще не раз скаже своє неупереджене слово. Просто, зараз треба сказати чесно: при всій повазі, пан Ющенко не виправдав тієї довіри, яку поклали на нього виборці. В нього, на мій погляд, була одна стратегічна помилка. Він вважав, що його посада – буде вічною, і за цю вічність він ще встигне зробити все заплановане – дати бандитам тюрми, зекам – нари, Україні – Помісну Церкву, Степану Бандері – Героя України, воїнам УПА – примирення і відповідний статус. Однак, сучасна політика – це спорт. А у кожному виді спорту цінується не краса людини, не її доброта, не чудові наміри, або обіцянки результату. Людям потрібен був сам результат, який вони, на жаль, не отримали. Ющенко прекрасно почав, але занадто швидко вигорів, і зійшов з дистанції. Після нього залишилось незакінченими багато чудових незакінчених справ. А в цьому світі цінуються люди не ті які гарно починають роботу, але ті які здатні довести її до кінця. Не маю особистої неприязні до Віктора Андрійовича, просто констатую очевидний для усіх факт. Як людина він мені дуже симпатичний, і я багато молився за успіх його справ. Богу був угодний для нашого народу зовсім інший розвиток подій. Що ми і бачимо сьогодні. Ну а щодо примирення… Воно необхідне нам як повітря. Бо без примирення не може бути єдиної і сильної нації. Буде лише велика територія України, штучно пошматована на різні віри, ідеології та партії.
6. Ваше Блаженство, не таємниця, що великий вплив на дискусії щодо історичної пам’яті про минулу війну в Україні має політика сусідньої Росії, де теза про російський народ-переможець є одним з головних стрижнів офіційної державної ідеології. Чи правомірно, на Вашу думку, сучасна Україна зараховує себе до числа держав-переможниць у цій війні? Чи мав український народ у роки війни та післявоєнний час здобутки, що дозволяють йому вважати себе народом-переможцем? І, зрештою, хто насправді є тими істинними переможцями, героями, жертвами війни, а хто потребує негативної оцінки?
Завдяки працям нових істориків, завдяки тому, що відкрита залізна завіса, сьогодні буквально кожен, хто побажає, може мати доступ до оригінальних документів з історії Другої Світової Війни. Нині буквально кожен школяр може за допомогою інтернету знайти в мережі праці з історії війни. Якщо зайти в наші книгарні у великих містах – і там побачимо достатньо поважних видань. Вся проблема українців не в тому, що росіяни багато на що претендують. Це лише пів біди. Друга частина нашої біди в тому, що нас самих не цікавить власна історія, що нам байдуже минуле своїх батьків та дідів, і ми в переважній більшості абсолютно нічого не знаємо ні про цю війну, ні про всі інші війни. Нам це не цікаво, і ніхто того не читає. Тому, якщо нас щось і знищить в майбутньому, то це не активність сусідів, а власна пасивність, та байдужість. Як свідчать деякі довідники, у Другій Світовій війні брала участь 61 країна, а воєнні дії відбувалися в 40 з них. Як розумієте, це надзвичайно велике поле для політичних маніпуляцій. Ось відкриваю статистику. Втрати СРСР у Другій світовій війні склали 26,6 мільйона людських життів. Загальні втрати Німеччини - трохи менше 6 мільйонів. З 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони осіб. Фактично, втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР. Тож, навіть через 65 років, оцінка загальних втрат держави, яка зробила найбільший внесок у знищення нацизму, варіюється в різних джерелах від 26 до 43,3 мільйонів осіб. Отже, аналізуючи ці цифри, висновок може прийти лише один: наша нація одночасно і перемогла, і зазнала поразки. Ми перемогли, бо не пустили в свої оселі фашистську чуму. Ми не дозволили окупантам владарювати над собою. І згадані щойно цифри – страшне цьому підтвердження. У той же час, варто поміркувати над іншим. Сучасні українці розчаровані своїм життям, і неприховано заздрять усім решті європейцям. Минуло більше ніж піввіку, а здається, що Україна і досі не адаптувалась для нормального життя. Я сам кілька разів чув, як серед молодь, не знаю – чи жартома, чи то цілком серйозно, велися розмови про те, як би було добре, щоб на нас якщо вже й «не напала», то хоча б просто так взяла до себе у полон «чиста та пунктуальна» Німеччина. І ось це я теж називаю нашою поразкою. Нещодавно відійшов у вічність один з старіших єпископів УАПЦ – високопреосвященний владика-архиєпископ Петро. Він був керуючим екзархом УАПЦ в Західній Європі, і здійснював своє служіння у місті Крефельд, що в Німеччині. В силу власних повноважень я, як Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, неодноразово відвідував наші українські громади, і часто співслужив з архієпископом Петром. Під час цих поїздок я мав можливість познайомитись з побутом та справжнім життям цієї країни, познайомитись з її мешканцями. Треба зазначити, що хоча й справді економічно вони нас сильно обігнали, однак, за свої модерні вигоди вони заплатили дорогу ціну. Їхні надмірні зручності розбестили їх, а особливо дітей, та молоде покоління. Ще кілька поколінь, і люди яким не бракує нічого земного, у пошуках більших насолод знову перетворяться на тварин. Церква може й не завжди вірить в еволюцію, але в інволюцію ми віримо як в об’єктивну реальність. Так, що очевидно : Німеччина програла двічі. А от чи ми саме двічі виграли - це питання й досі відкрите.
7. Очевидно, що в основі російської версії історичної пам’яті про війну лежить радянська концепція, щоправда з однією, але дуже суттєвою відмінністю: головною запорукою і вирішальною силою «великої Перемоги» більше не вважається Комуністична партія. Натомість, на цю роль претендує Російська Православна Церква. Її провід в особі найвищих достойників навіть пропагує тезу про те, що війна була свого роду покаранням за гріх комуністичного віровідступництва, а перемога – відкупленням цього гріха. Як, Ваше Блаженство, могли б прокоментувати такий підхід, наскільки він є історично й богословськи арґументованим?
Війна - це завжди свідчення непрофесійності політиків, та їхнього невміння, чи то небажання домовлятись. Тож, щось особливо містичне приписувати в цьому випадку я б не став. Звісно, це був добрий урок фашистським загарбникам. Але і для нас війна стала не менш важливим уроком – тільки в єдності ми сильні. І справжні, безсумнівні, перемоги даються людям лише високою ціною. Звісно, в промислі Божому, в частині його плану про людство це було, це було записано споконвіку. І той, хто був готовий зрозуміти цей урок, безперечно, його для себе взяв. Христос ще й якось Сам сказав, що навіть волосинка не впаде з нашої голови без волі Божої. Правильно розуміти цей вірш, я думаю, треба саме в тому сенсі, що Бог дає нам можливість спільно з Ним будувати кращу людську історію. Справжні християни постійно співпрацюють з Богом, не утікаючи від світу, але преображаючи його, змінюючи його, і цим самим перетворюючи це спільне земне пекло, «місто Каїна» на рай. І всі скорботи та труднощі, які випадають нам на наших життєвих дорогах – це лише кращі можливості перемогти їх, і упевнити і себе і Бога у якості нашого християнського, а отже, нормального людського життя. Ми вже говорили про те, що війна змінювала на краще не всіх людей. Вона лиш давала людям унікальний шанс, нагоду змінитися, і явити світу свою справжню суть. Не таємниця, що українцям часто зустрічалися цілком «порядні» фашисти, і цілком позбавлені людської гідності наші, місцеві жителі. В таких випадках я не беруся когось судити. І все ж, таку правду нікуди дівати. Час від часу, читаючи якісь історичні матеріали, все більше переконуєшся, наскільки людяними в окремих випадках могли бути «офіційні» вороги, і як низько могли впасти ті, від кого цього аж ніяк не чекав. А Церква, на час війни стала ще однією силою, здатною мобілізувати, зібрати народ. Причому, зібрати народ під справжніми та об’єктивними, вічними цінностями. Люди без віри у вічне життя - дуже погані солдати. Їм страшно. Сталін, як ніхто, про це знав, бо й сам тривалий час був віруючим, і навіть семінаристом, тобто колись навіть хотів стати священиком, ну і мав з чим порівнювати. Тому й послабив зашморг, закинутий на неї раніше такими ж, як і він сам, безбожниками. Те, що Церква, насправді, була владі не потрібна ні до війни, ні навіть після неї – це очевидно. Старші священики ще пам’ятають донині плоди діяльності такої «симфонії» - сталінського управління, та церковного кліру РПЦ. Особливо - в її пік під час керівництва Хрущова. Всі, хто хотів належати до незаплямованої політичними іграми спільноти, мали йти в ту Церкву яка не залежить ні від закордонного центру, ні від держави, ні від німецької влади, ні від радянської. Однак, така Церква, а я тут маю на увазі нашу УАПЦ, проіснувала за таких обставин недовго. Українська Автокефальна Православна Церква під час війни в особі її ієрархів та кращих служителів вимушена була емігрувати, і хоча б таким чином, зберегти свою присутність у світі. Дивлячись через призму минулого, ми бачимо що такий вчинок був цілком виправданий, хоча багатьом тоді вважався і дещо малодушним. Святійший патріарх Мстислав зі своїми однодумцями за океаном зберіг і примножив наше українське православ’я, щоб на початку 90-хх повернути його з чужини на рідну землю.
8. Ваше Блаженство, а як, з перспективи сьогоднішнього дня, Ви оцінюєте позицію православної ієрархії та духовенства України, а також духовенства УГКЦ в період Другої світової війни? Зокрема, яким є Ваше ставлення до стосунків різних Церков з радянською і нацистською владою під час цієї війни?
Наш церковний уряд майже не мав зносин з гітлерівцями. Відомий лише один важливий період в історії, коли УАПЦ, перебуваючи в окупації, і справді, вимушена була звертатись за дозволом до німецької влади, щоб отримати право на проведення богослужінь. Власне, більше особливого роду «співпраці» між УАПЦ та німцями не було. Подібна взаємодія, очевидно, була вимушеною, бо в разі несанкціонованих зібрань та служб, і священнослужителі, і миряни реально ризикували власним життям. Тому, ієрархи вимушені були про це піклуватися особливо. Православні українці ніколи, на відміну від уніатів, не вітали «побідоносну німецьку армію», як це в свій час робив граф Шептицький. Нас гнали усі можливі загарбницькі уряди, бо прекрасно розуміли внутрішню силу української Церкви, та прихований до часу її потенціал. Католики сподівалися на те, що гітлерівці стануть для них на території СРСР такими ж неофіційними покровителями, і партнерами, якими свого часу став Муссоліні для італійців. Є багато документальних свідчень того, що Римсько-католицька церква підтримувала гітлерівський фашизм. Співробітничати з загарбниками не цуралося і духовенство московської патріархії. Звісно, це була неофіційна співпраця, але історія зберегла нам багато красномовних її описів. Взяти, хоча б т. зв. «Псковську місію», чи подібні їй випадки. Про це гарно писав професор Власовський. Як можна ставитись до такої співпраці? Якщо вона була цілком вимушеною, то тут немає чого звинувачувати бідних людей. Якщо ж така співпраця була викликана лише щирим бажанням прискорити гітлерівське панування – таким людям не може бути прощення, до часу повного їх розкаяння. Але погляньте, як дивно змінився світ. Нині граф Шептицький для багатьох - український національний герой, якого уніати давно мріють канонізувати. В такому випадку, цілком логічно буде після Шептицького зачислити до святих і його однодумця – самого Адольфа. Історія брудних канонізацій в католицизмі також достатньо довга.
9. Яка роль Церкви у подоланні сучасного суспільного конфлікту навколо теми Другої Світової війни? Які методи пропонує УАПЦ для досягнення примирення та зцілення ран травматичного досвіду минулого?
Ми вже про це говорили трохи вище. Церква має своїх безпосереднім завданням змінювати людей, робити їх кращими та досконалішими. Кожного з нас покликано до Божої святості, яку можна здобули лише за посередництвом святої Церкви. Подумаймо, а які ж риси є у святих людей? Такі люди ніколи не гніваються, вони всіх люблять, всіх поважають, вони незлобливі, вони навіть не є конфліктними. Справжні християни усім все прощають. Тож, як тільки ми навчимося бути справжніми християнами, то не лише ця проблема, але й решта людських проблем зникнуть у небуття. Тому, для нас важливо робити все можливе, щоб і самим духовно зростати, і, якщо це тільки можливо, допомагати у цьому тим, хто поруч з нами. Яким чином це здобувається? В першу чергу усвідомленою участю у Святих Таїнствах, власній аскезі та духовній грамотності. Причому, для нас важливо в першу чергу виховати першокласних душпастирів. І вже тверезі та освячені священики будуть працювати кожен на своєму місці, щоб усі наші найвищі духовні мрії, врешті, стали дійсністю.
10. Ваше Блаженство, що Ви думаєте з приводу сучасної державної політики пам’яті про Другу світову війну, та відзначення її пам’ятних дат на загальнонаціональному рівні (святкування Дня перемоги тощо)?
Нам всім треба ще багато працювати на тим, щоб усі свята, які у нас є, врешті стали днями, які об’єднують, а не роз’єднують нашу націю, та державу. Те, що ми бачимо сьогодні під час найбільш гострих святкувань, свідчить лише про те, що у нас немає елементарної культури. Віднедавна у нас з’явилось чергове слово «з поганою репутацією». Це слово «толерантність». Так от, в своєму первісному значенні воно є цілком добрим, і походить від чудового латинського слова tolerantia - «терпіння». Бути толерантним, це зовсім не означає закривати очі на чужі гріхи. Бути толерантним - це не означає схвалювати чужі помилки та заблудження. Бути толерантним це не означає дозволяти іншим смертельно грішити. Найбільш правильний зміст слова «толерантність» – це намагання максимально зрозуміти свого ближнього - зрозуміти інше життя іншої людини. Життя іншої людини в її інших умовах, і при цьому любити її, не дивлячись на різницю між вами. От притча Господня про доброго Самарянина – це саме і є підручник релігійної та політичної толерантності. Самаряни і юдеї – це непримиренні вороги, які воювали поміж собою як за віру, так і за території. Христос цією притчею і показав нам, якими треба бути у своєму ставленні до людей, які в чомусь відрізняються від нас. Можна було добити свого кровного ворога, а можна було йому допомогти, і подарувати друге життя. Господь хоче, щоб ми подібним чином діяли відносно усіх своїх ворогів та опонентів. Їх можна перемогти лише добром та любов’ю. Той, хто бажає добра Україні, повинен заради неї зробити щось сильне, гідне. На думку людей віруючих, найкращим подарунком для нашого спільного майбутнього буде взаємне прощення. Як люди, ми розуміємо, наскільки це складно, але, як християни, ми знаємо, що це принесе користь нашим душам і тілам. Ми будемо сильними та по-справжньому вільними тільки тоді, коли не будемо давати нашим пристрастям та слабостям керувати нами. Інакше, ми й надалі будемо полоненими цієї війни, та своїх гріхів.
11. Якого характеру, на Вашу думку, повинні бути відносини Церкви, держави та громадянського суспільства у сфері формування історичної пам’яті про Другу світову війну?
Тільки за активної участі всіх загаданих сторін, можливо досягнути адекватного результату у формуванні об’єктивної історичної пам’яті про Другу світову війну. Нині про саму війну і ветеранів говорять лише тоді, коли настає чергова річниця дня перемоги, або якась чергова кругла дата. Ще про ветеранів згадують тоді, коли йдеться про їх соціальну незахищеність, чи інші проблеми пов’язані з їхнім утриманням. А ще, віднедавна, почались і оці суперечки про те, хто ж був на війні більшим патріотом. Складається таке враження, що хтось, навмисно чи ненавмисно, намагається зробити так, щоб про війну говорили мало, а якщо й говорили - то виключно в негативному, якомусь песимістично-чорному світлі. Сама перемога вже наче ставиться під сумнів, а те, що наші ветерани - справжні герої, доводиться ще комусь особливо доводити, немов би сама перемога цього ще не довела. З часу закінчення війни виросло вже понад три покоління. Молімося і працюймо на тим, щоб всі уроки війни були засвоєні нашими нащадками. Бо лише добре засвоєння, зможе застерегти нас він подібних трагедій у майбутньому, бо ж історія дарована нам Богом саме для цього.
Блаженнійший Митрополит Мефодій, Предстоятель УАПЦ,
митр.протоієрей Євген Заплетнюк,
Оксана Смеричанська
