переживання у цей переломний момент 20 років тому. Хтось очікував на обіцяне владою житло, хтось – прагнув стати піонером чи комсомольцем, а ще хтось щиро вірив у те, що мрія про незалежність стане реальністю.
Своїми переживаннями поділився з “Поглядом” Голова місіонерського відділу Патріархії УАПЦ, Священик церкви Різдва Христового м. Тернополя, Митрофорний протоієрей Євген Заплетнюк.
1) Скільки вам було років в час проголошення Незалежності України?
В 1991 році я був ще зовсім підлітком. І мені, відповідно, тоді було лише тринадцять років. Як у тому вірші Шевченка. Зараз я розумію, що тоді нічого особливо з того, що відбувалося в нашій державі, я абсолютно не розумів, але якось так на підлітковому рівні, суто емоційно, я все це сприймав дуже гостро, як своє. Як і всякий підліток, я бачив якими очима дорослі дивилися на всі ці зміни : «революції», виступи, барикади, пікети, «живі ланцюги», і очевидно, вже під їхнім безпосереднім впливом намагався і сам, хоча б на рівні власних відчуттів, стати учасником всього того, що відбувалося навколо. Пригадую, мене самого запалювало і дивувало, з якою жадобою люди хотіли читати вільну пресу, або навіть найпростішу релігійну літературу. Не раз можна було побачити як чиясь бабуся з надзвичайним зацікавленням читала «Дитячу Біблію», або виписаний десь з-за кордону «Катехизис» довгим ланцюжком прочитувався за ніч, і передавався з рук в руки далі. Тоді час національного відродження дивним чином співпав з часом відродження релігійного. А я ще й досі не можу збагнути – що стало першопричиною цього ? Чи бажання мати незалежну Державу воскресило і рідну Церкву, чи навпаки – Божий Промисел щодо своєї Церкви привів і до воскресіння нашої державності.
2) Чим ви займались на той час, чи були у комсомолі? Якщо так, то який щабель комсомольської ієрархії посідали: жовтенятко, піонер, комсомолець. (спогади про це)
Слава Богу, що на той час діяльність комсомольської організації мала вже не такі тоталітарні риси, і цю діяльність, досить впевнено, принаймні у нас, на Західній Україні, вона почала вже згортати. Ті хто хотів бути фанатичним комсомольцем – міг ним бути ще цілком спокійно кілька років, та й до нині, здається ще можна бути в комсомолі. А хто не хотів – так ним і не був і одразу. Хіба робив лиш вигляд того, що офіційно належить до такого елітного товариства, членство в якому чомусь було поголовно – обов’язковим.
Так, на щастя я вже не застав того моменту, коли мої груди мав би щоденно прикрашати значок з зображенням найсвітлішої лисої голови в історії СРСР, на фоні криваво-червоного комуністичного стягу. В мене взагалі, була власна історія взаємовідносин зі згаданими організаціями. Офіційно мене прийняли лише в жовтенята. З того часу я мало що запам’ятав, але точно знаю, що після офіційної процедури прийняття кращих учнів класу зі шкільного спортзалу нас чекали розчулені батьки, а моя мама, майже зі слізьми на очах, подарувала мені якийсь черговий пенал, на місце усіх мною попередньо загублених. Не знаю, що саме було важливо для наших батьків у той день, але нині я сподіваюсь, що це була зовсім не наша близькість до ленінських ідеалів. Просто ми – це їхні діти, які ростуть, і уже чогось самостійно досягнули. Навіть і тоді, коли це досягнення є самим незначним та дріб’язковим.
А от піонером я не був. Ну, тобто, справжнім піонером. Я, звісно ж, як і всі мої однокласники, щодня носив червоний галстук і білу сорочку, і мені надзвичайно подобалось виконувати якісь дрібні вчительські доручення, пов’язані з відповідальним піонерським життям. Однак, разом з цим усім, я зараз змушений буду вам признатись, що піонером я так і не став. Коли прийшов час приймати наш клас у піонерію, то наша вчителька попередила усіх про одну важливу умову цього «таїнства». Для того, щоб нас прийняли в піонери, кожному треба було вивчити напам’ять, і на шкільній лінійці урочисто продекламувати якусь клятву піонера, чи щось таке… Пригадую, що мені цей факт настільки не сподобався, що я вирішив нікому ні у чому не клястися, і ніякої промови на пам’ять не вчити. Так наступного дня я просто не пішов до школи, а ще через день, мені без зайвих слів вчителька «благословила» носити на шиї разом з усіма відоме червоне знамено, яке мені тоді ще зовсім не виглядало кровавим полотном мільйонів наших отців і матерів українців. Ось так ми і жили. Ми – це останнє покоління учнів, що ходили до школи у червоних галстуках, і перше – вже у джинсових штанях.
3) Чи пригадуєте події, які передували проголошенню незалежності?
З увагу на те, що у той час мені було усього тринадцять років, ну й того, що все це відбувалось, все-таки, два десятка років тому, на це питання детально і цікаво відповісти не зможу. Щоб відчути якісь реальні зміни, треба хоча б мати з чим порівнювати. Наше покоління – це покоління яке власне свідоме життя пов’язує лише з незалежною Україною, з тією державою яка живе іншим, або хоча б робить якість спроби жити іншим життям, аніж було за часів комуністичного тоталітаризму. Ви, напевне, помічали як тепер робиться спроба надати радянському життю романтичного образу, і начебто цим хоча б якось повернути нам наше минуле. Молодь гордо ходить з футболками Че, Леніна, та СССР, немов би шкодує за такими категоричними геополітичними змінами останнього двадцятиліття. Мені це смішно. Тому, що ці діти нічого не можуть знати яким було життя в Радянському Союзі. Читати серйозні наукові дослідження про минуле в СРСР їм чисто інтелектуально вже не під силу, а документальні фільми в стилі Парфьоновських «Намєдній» малюють настільки солодкий образ тієї країни, що навіть у снах членів комуністичної партії саме такою прекрасною вона ніколи й не була. Все було набагато жорстокіше, більш цинічно, з неймовірною кількістю сліз, та людської крові. Тому, те що я пам’ятаю, це якісь обривчасті спогади про масові смерті вождів, палкі поцілунки Брежнєва, багатообіцяючі вибори Горбачова, паради на Перше травня, і навіть чомусь сильно запам’ятався з дитинства епізод про розстріл Чаушеску, і причому, це все щастя показували тоді по телевізору, а наступного дня це ще й було предметом наших палких диспутів, навіть у молодших класах. Сьогодні це навіть звучить смішно. Ну, й звісно ще Чорнобиль…
4) Що говорили про це у вашій сімї, родині? Що пам’ятаєте з цих днів особисто ви?
Я жив у такій-собі класичній сім’ї інтелігентів-медиків та педагогів, де навіть про грандіозні політичні зміни з дітьми говорити якось було не прийнято. Тай, напевне, це і немало особливого сенсу взагалі. Тож, усе що я чув – так це якісь випадкові розмови між дорослими про потребу змін, про давно назрілу потребу незалежності. Ви знаєте, я чітко пригадую один епізод, який тоді мені був особливо незрозумілий. В нас в микулинецькому «санаторії», а так і досі називають місцеву водогрязелікарню в Микулинцях, в один час було, ну дуже багато ветеранів афганської війни. Там я часто бачив на власні очі молодих хлопців, часом без руки, чи без ноги, а то й взагалі без обох.
Мені й досі перед очі з’являється пам’ять про ветерана-афганця, здається, родом з Івано-Франківщини, який не мав двох ніг, і всі дні лікування, бідолаха, сидів на своєму ліжку, лише постійно переставляючи касети у своєму японському магнітофоні. Мені було дивно, з якої це жорстокої війни він повернувся, якщо остання війна, про яку нам стільки говорили, закінчилась ще в 1945-му… Я ніяк не розумів того, що саме роблять українці десь за там, тридев’ять земель, і який такий інтернаціональний борг вони мають віддавати чужій країні. Це ж скільки ми були комусь винні, щоб так страшно розплачуватись за це все. Кожен, хто бачив скалічених двадцятилітніх солдатиків ненавидів ту країну всім серцем. І з тією ж силою сподівався на зміни, даровані нам незалежністю.
Це сьогодні воїнам інтернаціоналістам уже під п’ятдесят, чи може й більше. А тоді їм було трохи більше двадцяти. А ще хтось з них старшим так ніколи і не став… Я вже не згадую за всі інші наслідки окраденого людського життя в тоталітарному суспільстві. Люди втрачали свій правдивий образ – і людський, і Божий. Тому, всі ці політичні зміни в суспільстві стали просто неминучі. Справа тут не в мудрості Горбачова, і не в сміливості Кравчука, чи ще там когось. Справа лише в одному – така була воля Божа.
6) Охарактеризуйте зміни, які відбулися із проголошенням незалежності із розпадом Радянського союзу особисто для вас (соціальні, економічні, релігійні і т.п.)
Найбільша об’єктивна зміна, дарована всім нам з незалежністю України – це саме релігійна, церковна незалежність, та справжня свобода віровизнання. От раніше мені не можна було ходити до церкви, а тепер стало дозволено. Правда, я ніколи таких заборон особливо не боявся, і ходив до храму як тільки хотів. Мені з малечку подобалось допомагати священику під час богослужінь у Вівтарі. Все ж, з часом, мені ставало все більш комфортніше, коли я бачив в храмі ще й кількох своїх однокласників. Разом з тим, в Україну повернулась з вигнання наша рідна, прадідівська і козацька православна віра. Раніше у нас не було можливості молитись рідною мовою, і всі наші молитви виглядали простим людям щось на зразок магічних заклинань, де зовсім не обов’язково знати про що ти читаєш. Руська Православна Церква молилась на церковнослов’янській мові, так само і з тих самих книжок правили свої служби і місцеві Греко-католики. Це, очевидно, було якось неправильно. Уже згодом, першим моїм дорослим рішенням стане бажання пов’язати власне майбутнє з саме з нашою Українською Автокефальною Православною Церквою. Після школи, та богословського факультету кременецького ліцею, я здав документи в Тернопільську духовну семінарію УАПЦ – перший церковний навчальний заклад незалежної Церкви, у всій Україні, куди, до слова, вже через тринадцять років я повернуся знову, тільки тепер уже на викладацьку посаду, уже священиком, і навіть буду її проректором.
7) Чи святкуєте проголошення Незалежності зараз? Якщо так, то де, з ким?
Звісно, я вважаю це свято одним із найважливіших українських і національних свят в цілому нашому році. Причому, про це я часто говорю, і не тільки тоді, коли надходить чергова річниця, чи кругла дата. Є у нас цілий ряд свят, особливо своїх, національних, занедбання яких завдасть непоправної шкоди нашій з вами національній ідентичності. І від того, чи ми їх будемо вшановувати чи ні, залежатиме те, чи буде у нас майбутнє чи ні. Звісно, День Незалежності ми будемо відзначати і на світському, і на церковному рівні. Тобто, ми будемо приймати участь у міських державних заходах, організованих нашою світською владою, так і разом з нашим єпископом, та парафіянами собору Різдва Христового будемо молитися за добру долю України. Це чи не найбільше, що можна робити нині для нашого майбутнього – попросити Бога допомоги для усіх нас. Спочатку ми відслужимо літургію, а потім урочистим молебнем будемо ще особливо молити Господа, щоб допоміг нам усім стати на ноги. Бо за двадцять років без Нього, але з великими особистими амбіціями, нам це, як бачимо, не сильно вдалося. І це зовсім не причина ігнорувати цей день, і не вважати його за свято. Святе Писання нас вчить, що даремно трудяться будівничі, якщо той дім не будує Сам Господь. Це в ж рівній мірі стосується і справи будівництва та утвердження усієї нашої України, як великої сучасної європейської, економічно стабільної, та цілком цивілізованої у всіх аспектах держави. А ще, користуючись нагородою звернутись до шановної аудиторії , хотів би тут щиро привітати усіх тернополян, галичан, та всіх нас українців, і всіх тих, кому наша Україна вже стала рідною, а особливо росіян, з великим святом нашої духовної свободи. Шануймося, любімося, бо ми того варті. А як буде любов і повага між нами – буде у нас і успіх, і добре майбутнє. Слава Ісусу Христу, Слава Україні й усім нашим Героям Слава!
«Погляд» нагадує читачам, що з нагоди святкування 20-ї річниці з дня Проголошення Незалежності України відбудеться маса заходів, серед яких кожен тернополянин зможе обрати собі дозвілля до душі.
