Думки на свято Воздвиження Чесного Хреста

Знову у наших храмах лунають страсні – страждальні піснопіння. Знову ми чуємо, як зі сторінок Святого Писання постають перед нашим духовним поглядом останні години земного життя нашого Спасителя : Юдина зрада, першосвятительська молитва Христа за Свою Церкву, взяття під варту, побиття, суд, розп’яття, жінки-мироносиці біля
Хреста, вояки списом пробивають ребра Спасителя…Здається, що лише безумна, та остаточно зачерствіла серцем людина, може без сліз та розчулення згадувати ті події…

27 вересня всі християни світло зустріли свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Напередодні ввечері, під час Всенічого бдіння в усіх православних храмах урочисто виноситься для поклоніння старанно прикрашене квітами Хресне Знамено – зображення розіп’ятого на Голгофському Христі нашого Спасителя.

Те, що пережив у останні години свого життя Христос Спаситель – це вершина того, на що взагалі була здатна Людина. Не сотворивши у своєму непорочному і бездоганному житті жодного гріха, Ісус Христос добровільно йде на муки, та віддає власне життя у руки вбивцям, немов найбільший злочинець помирає на хресті, заради життя і спасіння всього світу. День Христової смерті на горі Голгофі – це відправна точка людської історії. Це початок і здійснення нашого спасіння, та кінець вселюдської дороги в пекло. Нарівні з подією Воскресіння, викуплення роду людського від влади гріха та темряви на Животворчому Хресті – це реальна історична подія в хронології Всесвіту, що й стала центральною подією, змістом, та метою самого Боговтілення. «Звершилось…» – мовив помираючи Христос, лише одним єдиним словом визначивши завершення своєї земної місії. (Ів.19:30).


З того часу минуло уже більше двадцяти століть. Однак, в серцях людей усіх часів, усіх племен та народів ця історія не забулась, і не охолола. Вона й досі жива, та змушує людські серця палати сердечною вірою. Такою вірою, що здатна змінювати самі долі та характери людей, цілих суспільств та держав. Під впливом цієї події, записаної для нас колись Святими Євангелистами, багато людей віднаходять справжній сенс свого життя, чи мають змогу наповнити його справжнім, гідним, правильним, та праведним змістом.

В цьому руслі часто йдеться про правильне особисте людське ставлення до новозавітніх подій, особливо тих, що описують останні дні перебування на землі у плоті Ісуса Христа. Багато християнських проповідників, і навіть очевидно, святих людей, міркуючи про Божі глибини, ведуть мову про те, що Хресний шлях Спасителя нашого Ісуса Христа – це реальний дороговказ кожному християнину. Існують безліч виголошених з церковних амвонів проповідей, та навіть, цілі бібліотеки написаних богословських трактатів, які закликають кожну людину пройти хресною дорогою Христа Бога. Що це означає? Невже дійсно, нам усім потрібно реально повторити цей шлях, поїхати в Єрусалим, і взявши на свої плечі буквальний дерев’яний хрест пройти всією Via Dolorosa?

Пройти хресним шляхом Господа нашого Ісуса Христа… Чи таке взагалі можливо? Відповідь однозначна. Можливо, якщо лишень християнин до власної ревності по Бозі, долучить ще й власне смирення, та здоровий глузд. І тут вся справа ось у чому. Якщо з одного боку, така аналогія (прирівнювання себе з Вседержителем Христом) є в певній мірі блюзнірська, то з іншого боку і дійсно – всякий без винятку християнин повинен бути готовим пройти і свій особистий життєвий шлях, багатьма часами сповнений терпіннь та невдач, крокуючи на власну Голгофу.

Одного разу Ісус вже відповідав деяким апостолам про це : «Не знаєте, чого просите. Чи ж можете ви пити чашу, що Я її п’ю?…» (Мр. 47 зач.; 10: 32-45).

Господь часто попускає заради нашого блага і спасіння певні випробування у житті. Такі випробування хоча й можуть бути суто зовнішніми, однак, їхній корінь і значення, безперечно, лежать саме в духовній площині, в духовному стані людини. Саме для того, щоб духовно зміцнитись, та в певному сенсі пройти свій духовний вишкіл, загартуватися, Бог допускає нам такі випадки, за яких найбільше може проявитись наша справжня суть : любов, милосердя, великодушність, або навпаки – гордість, егоїзм, зарозумілість, обмеженість або ж боягузтво.

Без знання та усвідомлення свого реального духовного стану, ніяка людина не здатна ні на покаяння, ні навіть на тверезий погляд на стосунки з Богом та ближніми. Тому, з цього погляду, жертва Христова має для нас не тільки певне догматичне, сотеріологічне значення, але й глибоко духовне та моральне. Окрім того, що вона вчить нас, наскільки може реально в цьому світі відкритись Божа любов до людей, вона ще показує як нам, християнам, потрібно ставитись до усяких бід, проблем та скорбот, що, як ми вважаємо, незаслужено посилаються нам.

Ось тому-то, нам з вами, просто життєво необхідно навчитись розглядати їх з перспективи вічності: власного вічного життя, та особистих взаємостосунків з Живим Богом: нашим Отцем, Творцем та подавцем всякого блага. Дуже часто, саме це є для нас найскладніше випробування. Ми або занадто недооцінюємо власні духовні можливості, від чого втрачаємо християнську ревність, пильність, та від чого в нас, буквально, «опускаються руки». Або ж навпаки – ми настільки про себе починаємо багато і високо думати, що з якогось моменту наші стосунки з Богом переходять у таке-собі «панібратство». Почитайте «кращі» зразки католицької «житійної» літератури, і ви зрозумієте, що я маю на увазі.

Насправді, правильний погляд на наші власні стосунки з Богом лежить десь посередині між цими двома, щойно згаданими. Ми мусимо однаково й одночасно розуміти те, що Ісус Христос – наш Спаситель і Бог, і основна мета Його земного перебування – Спасти нас, всиновити нас, преобразити нас, та обожити нас. Причому, важливо підкреслити, що Він зі Свого боку зробив на Голгофі уже все, що було необхідним для цього. Однак, тут потрібна наша воля і бажання особисто засвоїти цю Христову жертву. Святий Дух, Утішитель, посланий від Отця через Христа (Ін.15:26) спасаючи і освячуючи народ Божий діє усюди, («Усюди є і все наповняє»), однак, в повній та вичерпній мірі діє сьогодні лише в Православній Церкві Христовій. І саме Церква Божа нині здійснює нам спасіння, через Святі Таїнства та богослужіння, себто, хоча й доволі обмеженим, але цілком реальним Бого-спілкуванням, готуючи наші душі до неминучої особистої зустрічі з Творцем уже «лицем до лиця».

Тільки живучи повним, багатогранним, повноцінним церковним життям людина може стяжати, здобути власне спасіння. Підкреслимо, що в Православній свідомості саме спасіння це не стільки мета, скільки процес людського вдосконалення та обоження. Для справжніх християн життя з Богом вже саме по собі є особливою цінністю, навіть без уваги на всі інші обіцяні майбутні духовні блага. Людина, яка веде правильне духовне життя, такі плоди – дари Святого Духу, отримує не лише після смерті, але вже тут і зараз, ще живучи на землі, та у тлінному і страсному тілі. Однак, Дари Божі проявляються в людині в міру її власного відчуження від гріхів та пристрастей. Отримати Благодать Пресвятого Духу без власного хрестоносіння людині неможливо. Тож, кожен посланий від Бога нам Хрест – це безцінний дарунок. Християнин його не шукає, але коли йому він посилається – то не відмовляється від нього, не сперечається з Богом, не нарікає, без ниття, розпачу, емоцій та розчарування всіма, і в першу чергу – Самим Христом Богом. Скорботи, хоча й справді, можуть виснажувати тіло, однак саме цим вони й очищають людські душу та дух від всякого гріховного намулу.

Тож окрім того, що нинішнє свято є реальною історичною подією, і варте нашого вшановування з причин церковно-історичних, пам’ять про Святий Хрест, це ще пригадування його визначної і унікальної ролі для всіх нас – християн і не християн. Хрест – це сила Божа. Хрест – це символ явленої Божої любові до всього людського роду. Хрест – це символ розп’яття, та перемоги цієї Любові над владою людських і сатанинських гріхів. Ось що саме показує Церква, виставляючи нам на поклоніння Хресне знамено!

Прибитий до ганебного стовпа, Господь наш Ісус Христос прийняв весь тягар людської зневаги, та зазнав неймовірних страждань лиш для того, щоб постраждати замість кожного з нас, і цим спасти, визволити нашу людську природу від прокляття смерті. Після Голгофи та порожнього гробу – смерті більше не існує. Вона переможена смертю та воскресінням Богочоловіка. І лише від нас з вами залежить те, чи була ця смерть Христова даремною, чи не була.

Якщо ми приймемо її, і засвоїмо її особисто власним духовним життям, то ми станемо не лише свідками, але й учасниками смерті та воскресіння Бога, а це означає, що цим самим ми проведемо власну душу шляхом власної Голгофи, і прийдемо до всеблаженного Воскресіння. Помагай нам у цьому Боже!
«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє оспівуємо і славимо!»

 
Євген Заплетнюк © 2010-13 | Матеріали сайту можна використовувати з посиланням на джерело.