розділ на офіційному форумі УГКЦ. Щоправда, я й досі не можу там публікувати свої дописи, але те, що про мене пишуть інші і цитують деякі фрагменти моїх текстів, свідчить: ні католицизм мені, ні я католицизму – не байдужі. Наша симпатія є взаємною і очевидно — надовго. А ще мені особливо приємним є той факт, що деякі мої роздуми спонукають багатьох чесних уніатів бачити звичні для них речі у зовсім іншому світлі.
На цей раз спробую разом з вами, дорогі читачі, порозважати над черговою новиною у ЗМІ. Виявляється, дуже скоро в УГКЦ створять аж три нові митрополії. 29 листопада буде проголошена Львівська митрополія з осідком у Львові, 13 грудня — в Івано-Франківську, а 22 грудня таку ж митрополію проголосять у Тернополі.
Ця новина, представлена ЗМІ виключно як сенсація, викликала жваве обговорення. Її коментують, дехто обурюється, хтось з цього приводу радіє. У церковних мас-медіа справжнє обговорення цієї новини — ще попереду. Втім, вважаю, що така бюрократична і паперова процедура — створення згаданих митрополій — могла би пройти тихо, мирно і непомітно для пересічних громадян. Однак, напевно, розголос про цю подію (в тому і весь сенс церковного піару) має бути не менш важливим, аніж сама подія. Саме й тому це відбувається з особливим пафосом. Інакше створення нових митрополій втрачає будь-який сенс.
Давайте поміркуємо: навіщо потрібні нові митрополії Церкві, яка й так доволі безпроблемно жила останні двадцять років? На це запитання є лише два варіанти відповіді: по-перше — для ефективнішого керівництва єпархіями і парафіями, по-друге — для підвищення чиєїсь самооцінки. Аналізуючи стан справ у греко-католицькій церкві «епохи Блаженнійшого Святослава», варто визнати, що важливий лише другий пункт. Позаяк після створення митрополій нічого принципово не міняється: нові архієреї поки не додаються, ті, що є тепер, — нікуди не діваються.
Вочевидь, справа зовсім не в модернізації Церкви. Ніхто її принципово перебудовувати не планував. Новий предстоятель мріє лише змінити на своїй Церкві вивіску і нарешті відкрито підписувати власні накази смиренним християнським титулом «Патріарх». До цього часу Його Блаженство обмежують себе більш скромнішим підписом — «Блаженніший Святослав», натякаючи, що вже незадовго прикметник «Блаженніший» замінить доволі оптимістичний іменник «Патріарх», а про архієпископів, навіть «Верховних», давно час усім забути, і не варто згадувати, навіть, у страшних снах.
Створення нових митрополій УГКЦ можна вважати доволі логічним, однак малопродуктивним кроком у боротьбі за український католицький патріархат. Намагання будь-якої Церкви бути одночасно Західною і Східною — це доволі невдячна справа, яка по обидва боки барикад сприймається не зовсім «чистокровно». Для римських католиків українські уніати — занадто православні. Православні ж вважають, що в них, навпаки, надто багато західних манер, які не властиві віковічному українському менталітету. Перебування українських католиків серед цих двох вогнів за п’ять сотень років, звісно, вже виробило у них особливу ідентичність, хоча її об’єктивна цінність, на мою думку, доволі сумнівна. Навіть без особливого екскурсу в історію Церкви чи без заглиблення у глибокі богословські доктрини можна дуже просто зробити висновок, що згадана ідентичність українських уніатів — це набір взаємосуперечливих теорій і гіпотез щодо самоусвідомлення і об’єктивного буття УГКЦ в світі. В тому числі й тоді, коли ведемо мову про потребу патріархату як такого.
Що ж таке патріархат з погляду Православного Сходу? Це самоправність, або автокефалія окремої Церкви. Тож чи можливо говорити про якусь автокефалію УГКЦ в цьому сенсі? Звісно, ні! Українська Греко-Католицька Церква є частиною Вселенської Католицької Церкви зі своєю чіткою структурою та своїм Першоієрархом — Римським Папою Бенедиктом. При чому, його роль ґрунтується не лише на зовнішніх церковних правилах і канонах, але й догматичному богослів’ї католицької Церкви. Звідси, бути патріархом — означало б бути другим Главою Церкви. А це, звичайно, нонсенс. Позаяк, окрім невидимого Ісуса Спасителя, два інші видимі глави можуть лише заплутати парафіян у межах своїх повноважень.
Що таке патріархат з погляду Католицького Заходу? Це всього лиш почесний статус окремої давньої єпархії чи церкви. Відповідно, патріархом на Заході називають ієрархів, які очолюють церкви зі статусом патріархату. Переважно — це Східні католицькі церкви, які відрізняються від інших співбратів почесним титулом, який, до речі, не так вже й часто використовують на практиці. Зазвичай більше переваг патріархам надає їхнє звання єпископа-кардинала римської Церкви.
Отож, чи дає хоч якісь об’єктивні переваги володіння церквою патріаршою гідністю? Якщо це Православна Церква, то, безперечно, так. Однак статус патріархату не є підставою до автокефалії церкви, але майже завжди є її наслідком. Це важливо розуміти. Особливо в аспекті проблем української Православної Церкви. Проголошення Патріархату УАПЦ і обрання першим патріархом митрополита УПЦ в США Мстислава (Скрипника) на початку 90-их років уже минулого століття стало ще одним випробовуванням для церковних політиків і черговим покаранням для тих вірних, які бажають молитися в канонічній Українській Православній Церкві. Про таку небезпеку нині варто пам’ятати усім, хто ладен здобути патріархат УГКЦ будь-якою ціною. Якщо християнин — це той, хто вміє чекати, то найкращий церковний стратег — той, хто вміє не прискорювати події, але максимально їх контролювати.
Варто згадати досвід першого самопроголошеного патріарха УГКЦ кардинала Йосипа Сліпого. Ця людина увійшла в церковну історію з доволі незвичним амплуа — був водночас видатним богословом, науковцем, видавцем, політичним діячем, сповідником віри і при цьому став церковним розкольником і самозванцем. Прошу пробачити, якщо когось цими словами образив. Для адекватного опису того, що свого часу зробив кардинал Йосиф, інших слів просто не існує. Відомо, що всупереч волі чотирьох римських понтифіків (Іоана XXІІІ, Павла VI, Іоана Павла І та Іоана Павла ІІ ), Сліпий вперто почав себе називати патріархом, хоча ніхто йому цього титулу не надавав. Маю на увазі тут виключно Римських Пап, які одні були уповноважені це робити. Таким чином, поділив Патріарх Йосиф греко-католицьку церкву на два табори: церковних модерністів та впертих консерваторів. Перші вважали Йосипа Сліпого гідним титулу патріарха, а церкву – гідною статусу патріархату, інші сприймали його самозванцем і гордовитим бунтарем.
У травні 1971 року Папа Павло VI заявив Сліпому: «З причин канонічних, екуменічних та пасторальних заснування Києво-Галицького Патріархату являється нездійсненним». Ці слова повторив він ще й у жовтні 1971 року. Однак уже в квітні 1975-го Сліпий все одно проголошує себе Патріархом Йосифом І. Папа Павло 24 травня 1975 року знову підкреслив неможливість створення патріархату УГКЦ. Ось що писав про це уніатський священик Юрій Сполітакевич з Канади 25 травня 1975 року в газеті «Український Голос»: «Владика своїми діями компрометує Україну, недаремно ваше ім’я – Сліпий, якщо ви цього не бачите. І саме страшне те, що ця сліпота у вас не виліковна. Ви сліпий поводир із Євангельської притчі, який всіх, хто йде за ним, веде до вовчої ями… »
Сам Сліпий, до речі, породив доволі цікаву історіософію УГКЦ, яка відтоді змушена мислити доволі вибірково: відкидати те, що незручне, і особливо часто наголошувати лише на приємному позитиві. Якщо кардинал Йосиф Сліпий і справді був патріархом, то чому патріархами вже «не були» Мирослав Іван Любачівський та Любомир Гузар? Офіційно вони себе іменували Верховними Архиєпископами. Аналогічно й три попередники нинішнього глави УГКЦ Святослава Шевчука могли називатися патріархами хоча б тому, що були єпископами-кардиналами РКЦ. Тож на якій підставі новий предстоятель українських греко-католиків намагається тепер приписувати собі патріаршу гідність, не будучи при цьому кардиналом? Коли ж припинилося це власне патріарше спадкоємство в українських уніатів і на підставі чого воно нині знов відродилося?
Як православний християнин, доволі обережно сприймаю будь-які церковні нововведення, тим паче — в консервативній Католицькій Церкві, яка сама аж задихається від власного консерватизму в дрібницях і тотального модернізму в базових, фундаментальних речах. Вважаю, що вирішувати питання патріархату треба не в Україні, а у Ватикані. Якщо Папа не буде зацікавлений у тому, щоб «відпустити» волелюбних українців на волю, то ні три, ні стодесять митрополій справи не владнають. Потрібно працювати зовсім на іншому рівні. Адже скільки віслюка не нав'ючуй, верблюдом не стане.
Жоден розумний Папа (а, зазвичай, усі Папи ну дууже розумні), ніколи не захоче втратити Україну, як територію свого безпосереднього впливу. Тому тим парафіянам і парохам, які сильно бажають патріархату УГКЦ, варто уже думати та планувати про адекватний і цікавий для нього викуп. А поки ви думаєте, забудьте про це слово, «патріархат», і не дратуйте навіть згадками про нього ваших латинських братів. Все-таки, погодьтеся, для них ви всього лиш невдалий артефакт історії. Напевно, як і для самого Папи. Єдине, мабуть, що вас може підбадьорити сьогодні, — це відкриття нових митрополій. Хоч якась нова забавка буде. З чим ми всі вас сердечно і вітаємо! Головне – не загордіться, бо як відомо від гордості потрапляють не у патріархат, а у пекло.
Дякую усім за увагу, до зустрічі!
Вперше опубліковано на сайті obozrevatel.com
