Церков - це його нова політична забавка, яка має на меті всього лиш спробувати повернути його самого з політичного смітника знову в народ. І не більше. Жодного релігійного підтексту ні я, ні мої однодумці тоді там не побачили.
Визнаю, що я був доволі жорстким й категоричним у своїх міркуваннях. Бо добре знав чим це закінчиться. В той же час і в Київському Патріархаті шукали способів в черговий раз показати усім власну миролюбність та бажання єдності. Вони, правда, однією своєю рукою обіймали, а другою все-таки тримали камінь за пазухою. І саме про це буде наша сьогоднішня розмова.
Ось процитую буквально власні слова : «…Усі віруючі України є нині і свідками і жертвами особистої духовної трагедії певних церковних керманичів, які замість того щоб зробити гідні висновки з власного досвіду попередніх років знову йдуть по звичній для себе колії: в найважливіший момент ними починається «задній хід», і хитромудрі маніпуляції зі збереження власного трону і шапки. А по цьому – обов’язкове офіційне і багаторазове проголошення ворогів об’єднання, їхнє публічне таврування. Подібний сценарій розігрувався вже не раз».
Не треба було бути прозорливцем щоб передбачити, що й цього разу все буде за звичним для нас розпорядком. Як на мене, цілком прогнозованим й очевидним. Спочатку нас не слухають, потім не чують, потім не розуміють, потім не хочуть ні чути ні розуміти, і на закінчення - ще й звинувачують у тому, що це ми зриваємо переговори, і не хочемо будь-якого діалогу. Я, правда, опускаю тут єзуїтську люб’язність, якою буквально світилися представники Київського Патріархату під час перемовин. Минуло зовсім небагато часу як ми побачили справжню ціну їх слів та посмішок. Вони вартували стільки ж, як і їхні гордовиті, лукаві та лицемірні носії.
Одначе згідно усіх законів жанру церковної провокації, мало просто себе відбілити, і заявити усім про те, що ти зовсім ні в чому не винний. Треба ж когось «призначити» на своє місце і офіційно проголосити головним ворогом Церковної єдності. В нашому ж випадку, як ви уже напевне знаєте, таких ворогів було проголошено аж два. Це сам Предстоятель УАПЦ, митрополит Київський і всієї України Мефодій, та митрополит Галицький Андрій. Саме про них говорив і писав останній Синод УПЦ КП. Хотілося б тут принагідно публічно порадіти за своїх ієрархів, бо за словами Христа, направду щасливими є такі люди, яких будуть «ганьбити та гнати, і будуть облудно наговорювати всяке слово лихе ради Мене.» (Мф.5,11) В даному випадку це саме той випадок.
Для тих хто не мав часу слідкувати за усіма перипетіями діалогу поміж УАПЦ та УПЦ КП, дуже коротко розповім основні моменти цієї надзвичайно цікавої і повчальної історії. Так, так, не сумнівайтесь. Повчання у нас також буде. Однак трохи згодом.
У вересні цього року до Патріархії УАПЦ звернувся Віктор Ющенко, попередній Президент України, палкий фанат особисто патріарха Філарета і один з найбільших будівничих Київського Патріархату, з пропозицією посередництва у діалозі між Київським Патріархатом та нашою Українською Автокефальною Православною Церквою. Наївно сподіваючись, що всі уроки з попереднього досвіду вже зроблені усіма сторонами, ієрархи УАПЦ з радістю відгукнулись на подібну пропозицію, вважаючи її цінною нагодою для нормалізації міжрелігійних стосунків між УАПЦ та УПЦ КП. Саме з уваги на все це Блаженнійший Мефодій, Предстоятель нашої Церкви, провів тоді робочу зустріч і з патріархом Філаретом та паном Ющенком. Підсумком зустрічі став підписаний документ, у якому було висловлене спільне бажання Предстоятелів почати процес об’єднання двох сестринських Церков в єдину Помісну Православну Церкву – УАПЦ (КП).
Відомий факт зриву Київським Патріархатом усіх домовленостей з Вселенською Патріархією в 2008 році став для УАПЦ доволі добрим показником того, як можуть і цього разу розгортатись події. Все ж ні Предстоятель, ні єпископат, ні вірні УАПЦ не виключали можливості того, що таке об’єднання й справді могло бути реалізоване найближчим часом. Єдина умова з боку УАПЦ до представників Церкви патріарха Філарета – адекватне розуміння існуючої загальноцерковної ситуації. Для нас є завжди важливим, щоб свої рішення Київський Патріархат приймав не з позиції особистої користі одного лиш патріарха Філарета, але й з уваги на стремління всього українського народу, з уваги на бачення ситуації усім єпископатом, та взагалі - усім Вселенським Православ’ям.
До речі, думка про зміну Предстоятеля об’єднаної Церкви була далеко не основною умовою УАПЦ. Так, для нас й справді важливо, щоб об’єднану спільноту очолила людина, незаплямована політичними, релігійними чи ще Бог зна якими аферами. Заміна патріарха для нас - не самоціль, а лиш один з найважливіших кроків Української Церкви на шляху до її виходу з канонічної ізоляції. Анафемований лідер, який визнається усім Вселенським Православ’ям лише як мирянин – це ще один бар’єр, який сьогодні реально відділяє Українські Церкви від загальновизнаного Православ’я. Так, в Філарета багато талантів, які вирізняють його серед інших людей. Однак, ведучи мову про спільне церковне благополуччя, треба в першу чергу мислити не в категоріях симпатій чи антипатій, але з позицій об’єктивних церковних реалій, та канонічного права. Хто так не вважає – мінімум не православний, а максимум – єретик.
Посилання на попередні спроби діалогу між УАПЦ та УПЦ КП – 2000-2001 рр. і у 2005 рр., які виявились безуспішними, начебто саме з вини УАПЦ, насправді, є доволі безглузді і провокативні. Мало того, що саме смиренне дотримання усіх домовленостей (в тому числі і щодо поставлення нових архиєреїв) відкинуло УАПЦ на кілька кроків назад, і завдало структурі УАПЦ непоправної шкоди на багато років вперед, то нині нам ще й офіційно наважуються за це дорікати.
Саме патріарх Філарет першим зневажив підписані домовленості, в тому числі і відомий «Симфонітікон», де одним з ключових пунктів була обіцянка утриматись до часу об’єднання від нових єпископських хіротоній. Поки УАПЦ виконувала свої обіцянки, Філарет поставляв архиєреїв у нові області, лукавством і свідомою брехнею зміцнюючи УПЦ КП. Більше того. Якщо попередні домовленості згаданих уже 2000-2001 року, чи 2005 років були все-таки чудові в теорії, але малоймовірні для їх практичної реалізації, то візит Всесвятійшого патріарха Константинопольського Варфоломія на святкування 1020 річниці Хрещення Руси-України став унікальною нагодою не лише об’єднати наші Церкви, але й здобути омріяне віками канонічне визнання та автокефалію. Однак, опинившись перед очевидним вибором : доброї долі для власного куколя, чи то доброї долі для збудованої ним Церкви, Філарет все-таки вирішив зберегти свої почесті, та зневажити усю свою кількамільйонну паству.
То ж є досить дивним чути закиди з боку УПЦ КП багатьом вірним УАПЦ, що, мовляв, всі, хто не люблять патріарха Філарета – духовного пастиря нації, найбільшого праведника, богослова та націоналіста нашого часу є «КаГеБісти» і «москалі». Так, це досить благородно і благочестиво любити того, хто тебе ненавидить. Але , погодьтесь, що це насправді й доволі безперспективно. Та й любили б ми його. Було би тільки за що…
23 вересня 2011 року, в приміщенні Патріархії УАПЦ м.Києва, під головуванням Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України, Першоієрарха УАПЦ, відбулося чергове засідання Архиєрейського Собору УАПЦ. Ключовим питанням, яке було розглянуте Преосвященними Владиками на засіданні цього Собору, стало питання відновлення діалогу про об’єднання з Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Собор схвалив запропоновану ініціативу Предстоятелів як актуальну, і як таку, що цілком відповідає вимогам сучасного церковного життя, продовжує і відроджує започатковану, ще десять років тому, у 2001 році Константинопольську подібну ініціативу українських ієрархів. А тому, було прийняте рішення поновити діалог, з метою відновлення Церковної єдності в Україні. Для ведення переговорного процесу з УПЦ Київського Патріархату, було створено комісію. Разом з тим прийнято рішення довести до відома патріарха Філарета та Священного Синоду УПЦ КП чітку позицію Української Автокефальної Православної Церкви щодо відновлення єдності Українського Православ’я. Зокрема, тоді ж одразу було озвучено низку принципових для УАПЦ зауваг. Зокрема такі:
1. Об’єднання Української Церкви має відбуватися на чіткій канонічній основі, з відома та схвалення Вселенського Патріархату, який згідно з історичною точкою зору є Матір’ю-Церквою для давньої Київської Митрополії.
2. Оскільки УАПЦ з особливою канонічною шаною ставиться до Вселенського Патріархату ( що відображено у її Статуті, та документах Помісних та Архиєрейських Соборів ), то передумовою об’єднання повинна стати відмова УПЦ Київського Патріархату від необґрунтованої критики Вселенського Патріархату, а також абсолютна відмова від молитовного спілкування з церковними спільнотами, альтернативними до вселенського Православ’я.
3. Корисними для Церковного життя України є залучення до переговорного та об’єднавчих процесів також і Української Православної Церкви, більшість єпископату якої, на чолі зі своїм Предстоятелем, бажає подолання наслідків розділення і церковної кризи в Україні, та унормування канонічного становища Церкви в Україні.
4. Модель відновлення єдності Православної Церкви в Україні, зокрема, відновлення євхаристійного спілкування між Українською Автокефальною Православною Церквою і Главою та єпископатом УПЦ Київського Патріархату, має відповідати канонічній традиції Православної Церкви, та повинна мати компромісний характер, тобто не вести до механічного «поглинання» однієї юрисдикції іншою. Вона також має передбачати збереження канонічних органів Української Автокефальної Православної Церкви, зокрема її Предстоятеля та Архиєрейського Собору, на період становлення церковних структур об’єднаної Церкви, уже з подальшим утворенням єдиної церковної структури.
5. Архиєрейський Собор УАПЦ також засвідчив, що однією з проблем, на шляху повної канонічної єдності між Українською Автокефальною Православною Церковою та Патріархом Київським і всієї Руси-України є канонічне становище дійсного Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату, що вимагає додаткового канонічного дослідження як з боку УАПЦ, так і з боку Вселенської Патріархії.
Оскільки більшість із цих умов-побажань УАПЦ так і не були почуті, то ні Предстоятель, ні переконлива більшість нашого єпископату, продовжувати пустопорожній діалог з УПЦ КП по великому рахунку не бачили сенсу, хоча й від продовження цього діалогу не відмовлялися. Від нього відмовився Київський Патріархат, оскільки там постаті нинішнього патріарха надається спотвореного еклезіологічного, чи, точніше, гуруїстичного виміру : ним, і лише ним визначається минуле, сучасне і майбутнє УПЦ Київського Патріархату. Для вірних нашої Церкви дана справа бачиться у зовсім іншому світлі. Нашу Церкву створив Бог, а не люди.
Патріарх Філарет так і не покаявся за свої брехні та гріхи перед Україною та її Церквою, але всупереч здоровому глузду з кількісним зростанням Київського Патріархату ще більше утверджується у своїй правоті та безкарності. А та ревність, з якою він підійшов до справи : спочатку поглинання, а згодом і ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви – це воістину сатанинська ревність, за якою прихована не любов до Христа, а власна непомірна гординя, егоїзм та марнославство.
Ми добре знаємо, що сила Церкви не в кількості її храмів та людей. Сила Церкви не в величині банківських рахунків Патріархії. Її сила навіть не у персоні Президента держави, чи кількості політиків, які б нею опікувалися. Сила Церква – у її Любові та Смиренні. І там де їх немає – там вона вже зазнала поразки, бо гріх переміг її. А коли її переміг гріх – то це вже не Церква Христова. Сам Бог про це навчав : «Ворота пекельні не подолають Її».
Невже й досі правий той, хто сильніший? Ні! Сила УАПЦ в Правді. І ми будемо відстоювати її і словом і ділом!
«Не бійся, черідко мала! Бо благоволить Отець ваш небесний дати вам царство!» (Лука 12, 32).
