Ці правила, про які поведу мову, реально діють в людському житті.У їх справедливості я переконався вже давно. Й досі продовжую це робити. Повірте : Божі закони та обіцянки збуваються за будь-яких обставин. Також я знаю, що можна не тільки відчувати неймовірну радість від того, що живеш правильним і праведним життям. У той же час Християнин, як ніхто інший, відчуває тягар усіх своїх неправильних, помилкових вчинків і думок, які не відповідають високим нормам Божим. Скажу відверто: мені відомо, що таке гріх і, що таке покаяння та Господнє прощення.
Дуже хочу, щоб у свій час це зрозумів кожен. Це важливо знати і відчувати в будь-якому віці, але для молоді це знання особливо важливе. Воно може зберегти їх від катастроф у реальному житті. Очевидно, що в дітей є свої уявлення про світ, принципи стосунків між людьми. У дорослих на це зовсім інші погляди. В тому числі і на основні принципи педагогіки і виховання власних дітей. Водночас, підлітки завжди боляче сприймають будь-які спроби батьків контролювати їхнє життя, яке вже давно вважають дорослим. Юнаки і дівчата зазвичай свято переконані, що вже знають все на світі. Навіть і тоді, коли не можуть самомостійно випрасувати собі сорочки чи зварити суп. У побуту вони без батьківської допомоги цілком безпорадні. Втім, все одно завжди праві. Але варто цій молодій людині вирости, створити власну сім’ю, народити вже свою дитину, як вона нарешті починає розуміти, настільки мали рацію у свій час батько та мати, які хотіли лише добра своїй дитині, і давали їй правильні поради. Хіба вони хотіли зла своїй донці, коли просили не « прив'язуватись» до поганого хлопця? Хіба не попереджали її, що цілуватися і розпочинати статеві стосунки без жодної відповідальності – небезпечно?
Це правда, що в нашому гріховному і абсурдному світі існують і погані матері, які можуть давати своїм рідним діткам погані поради. І все ж, давайте будемо вважати свою ситуацію не настільки критичною, а щодо власних матусь застосуємо презумпцію невинності. Теми проблем та аномалій у стосунках між дітьми і батьками ми торкнемось у іншій розмові. Назагал коротко скажу так. Прийде час, коли ми станемо здатні по-справжньому для себе оцінити роль і значення батьків. Але це вже може бути занадто пізно. Зазвичай, ми починаємо цінувати лиш те, що втрачаємо назавжди і безповоротно. Поділюся епізодом зі свого життя, коли був священиком храму, який стояв на такому місці, де не було поблизу так званих «спальних районів». Наша церква була «оточена» з усіх боків адміністративними будівлями, поруч з якими люди майже не жили. Це було занадто близько до центру місту, і не всякий порядний християнин міг дозволити собі таку розкіш. Тим не менше, люди щасливо добирались і до своїх офісів, і при бажанні навіть до храму.
Багато людей з однаковими долями приходили до храму, стояли в черзі до священика і каялися. Вони розповідали про однакові обставини життя, про однакові проблеми. Всі каялися за один і той же гріх, що мучив їх вже багато років. Вони розповідали священику, що багато часу віддають роботі і кар’єрі і мало - батькам. І головне - нічого з цим зробити не можуть. Після смерті батьків у їхній душі залишається рана. Не просто від втрати батьків, а від усвідомлення вічної провини перед ними. Як не прикро, але змінити ситуацію вже не можливо, принаймні на цьому світі. Людину болить, мучить совість за те, що вона не встигла зробити щось дуже важливе у житті – правильно відповісти на батьківську любов.
Ці конкретні люди, про яких я веду мову, переважно були працівниками міністерств, великих компаній, співробітники найпрестижніших наукових установ та закордонних фірм. В них було все : достойні зарплати, високі посади, і досить непогані автомобілі. Вони, як ніхто з нас, чудово розуміли, що вся ця зовнішня атрибутика успішності щасливішими їх не зробила. Вони просто витратили свій час. Можливо, дехто з них і справді, колись страждав від бідності. Однак тепер вони переконались на власній шкірі, що можна нестерпно страждати і від багатства! А кожного разу, коли воно бачать гроші, розуміють, що це ціна, яку вони заплатили за згоду відмовитися від батьків. Найчастіше - зрадити та продати. Тому, що приділяти батькам належної уваги – це злочин. Світські закони, правда, на такі дрібниці не зважають. Але ось Бог записав заповідь про любов і пошану до батька та матері як частину десяти найважливіших Своїх заповідей. Подумаймо над цим. Хто краще розуміється у подібних речах : Сам Творець, чи земні законотворці? А коли Бог ніколи не помиляється і чітко каже нам шанувати своїх батьків, то чому ми вперто, цілими десятиліттями Йому в цьому перечимо?
Пригадалася мені одна історія, яку прочитав в одному зі старих журналів. Йдеться про те, що одного одного дня померла звичайна собі бабуся. Єдиною її унікальною характеристикою було те, що вони зі своїм чоловіком прожили дружно дуже багато років разом, і навіть сподобились встановити у цьому якийсь рекорд. Так от, коли на загальний подив чоловік на похороні не соромився своїх сліз і гірко плакав, його запитали. - Дідусю, чому ви плачете? Хіба у вас не було достатньо часу, щоб вам набридло сімейне життя? У відповідь цей дідусь сказав лиш одну фразу. – Ви уявити собі не можете, скільки усього я ще хотів їй розповісти!...
Кожен із нас, як цей чоловік, повинен цінувати цінувати кожну хвилину життя. Нам з юнацтва, а ще краще з самого дитинства, потрібно вчитись правильно вибирати власні пріоритети. Варто цінувати не лише фізичне й тілесне. Адже, крім грошей, є ще увага, повага, приязнь, жертовність... Є звичайні людські стосунки, які також потрібно цінувати і культивувати у собі їхню надзвичайність. Втім почасти про них ми забуваємо. Людину треба любити і поважати не тому, що її можна у свій час вдало використати, а тому, що вона є образом Божим і молодшим братом Ісуса Христа. В принципі, всі люди мають однакову цінність. Скажу трохи по-іншому. Всі люди однаково безцінні. Хоч сучасний світ, як ви бачите, вперто нас переконує у протилежному. Той, хто має більшу зарплату і більший гаманець, нині є безумовно кращою і вищою у чомусь людиною за ту, у якої цього всього нема.
Ось, приміром, той, хто був в дорогому ресторані (а я сподіваюсь, що ніхто з вас там все-таки, не був), не міг не помітити, що навіть у ХХІ столітті в людських стосунках нічого принципово не змінилось. Офіціант є рабом, а клієнт – це господар, рабовласник. Звісно, відповідно до задекларовних прав людини це не так. Насправді ж ми маємо доволі сумну картину : той, хто обслуговує столик, і той, хто за ним сидить, – це люди принципово різні за якістю життя і можливостями. Окрім суто фінансової, між ними лежить ще й величезна психологічна прірва. Тому, до речі, одна з найбільш принизливих та неймовірно виснажливих професій у світі – це офіціант. До них постійно ставилися, ставляться і в майбутньому будуть це робити як до людей іншого сорту. Таку роль доводиться виконувати нашим заробітчанам за кордоном, які в пошуках куска хліба просто змушені погоджуватися на подібну роботу. Часто ззовні все виглядає досить пристойно. Але весь жах цього може відчути лише та людина, якій хоч раз випало догоджати захмелілій публіці.
Уявіть собі ситуацію, що вас не сприймають, як повноцінну і варту поваги людину лише через те, що в той момент ви є представником лише певної професії. Мова не лише про офіціантів. Все одно можна навести безліч прикладів, коли людей сприймають виключно на основі звичних для їх професії стереотипів. А хіба людство може відмовитись від тих професій, які вважаються непопулярними і непрестижними? Ні! Все одно роботу треба виконувати, незважаючи ні на що. Як ви думаєте, чи є священики, які не люблять грошей? А міліціонери? А працівники податкової служби чи митниці? Напевно, що між ними немає й десятка людей, вартих поваги і довіри :) Це все наслідок багатьох років безбожного життя. Звісно, маю на увазі не лише представників цих професій, але й ваші судження про них. В якомусь сенсі навіть наведений приклад може бути неефективний. На первеликий жаль, у нашій країні ніхто нікого не поважає, незалежно від віку, статі, посад та відзнак. І плюнути нашому офіціанту на клієнта так само просто, як і клієнту на офіціанта. Тут, якраз, проблем немає…
Уявіть собі ситуацію, що вас не сприймають, як повноцінну і варту поваги людину лише через те, що в той момент ви є представником лише певної професії. Мова не лише про офіціантів. Все одно можна навести безліч прикладів, коли людей сприймають виключно на основі звичних для їх професії стереотипів. А хіба людство може відмовитись від тих професій, які вважаються непопулярними і непрестижними? Ні! Все одно роботу треба виконувати, незважаючи ні на що. Як ви думаєте, чи є священики, які не люблять грошей? А міліціонери? А працівники податкової служби чи митниці? Напевно, що між ними немає й десятка людей, вартих поваги і довіри :) Це все наслідок багатьох років безбожного життя. Звісно, маю на увазі не лише представників цих професій, але й ваші судження про них. В якомусь сенсі навіть наведений приклад може бути неефективний. На первеликий жаль, у нашій країні ніхто нікого не поважає, незалежно від віку, статі, посад та відзнак. І плюнути нашому офіціанту на клієнта так само просто, як і клієнту на офіціанта. Тут, якраз, проблем немає…
Багато людей помилково вважає, що щастя полягає лише в задоволенні цього найнижчого, найгрубішого аспекту нашої природи. Звісно, тіло треба доглядати, бо сам Бог вважає його Храмом Святого Духа. Справжній християн повинен правильно харчуватися, дотримуватися розпорядку дня, вести здоровий спосіб життя, достатньо відпочивати... Однак пов'язувати власні уявлення про щастя лише з тим, чи здобудеш ти престижну роботу, велику зарплату з усіма відповідними цьому наслідками, насправді, дуже і дуже низько та неправильно. Статистика свідчить, що найбільше самогубств до недавнього часу реєстрували в Японії, в країні, яка відповідно до цієї ж статистики, була водночас і найбагатшою державою світу. У цій країні — надзвичайно розвинута економіка, там було багато мільйонерів та мільярдерів, навіть середній клас, і ще багато чого з того, про що ми і не мріємо. Звісно, це все існувало ще до страшних природніх катаклізмів.
Тим не менше, конкретні цифри доволі красномовно підтверджують древню християнську думку, що щастя не в грошах, і навіть не в їхній кількості. Торкаючись теми самогубств, також хотів би зазначити, що доволі значний їх відсоток – це наслідок банальної людської неуважності до проблем своїх ближніх. В мене немає взагалі звички якось особливо шкодувати людей, які мають певні суїцидальні схильності, бо це все одно нічого не дасть. Той, хто твердо вирішив себе убити, – це обов’язково колись зробить. Просто без вашої безпосередньої присутності. Вам, мабуть, відомо, що, за давньою християнською традицією самогубців у церкві не відспівують. Їх не хоронять за християнськими обрядами, і часто навіть не допускають до християнських кладовищ. Вважається, що людина, яка вкоротила собі віку, зробила гріх, найбільший з тих, на які здатні люди. Офіційно він називається хулою на Святого Духа і полягає в тому, що людина свідомо відкидає життя як Дар Божий. Життя - це те, що належить виключно Богу. Він дав його людині і Він єдиний має право його забрати. Маю на увазі тіло, а не душу. Людська душа, як ви знаєте, - безсмертна. Вона ніколи не вмирає. Її можна вбити лише власними гріхами. Причому, ця смерть доволі умовна.
Досягнення сучасної науки, в тому числі і психології, твердять, що люди, які себе вбивають, винні не на всі 100 %, як ми звикли думати. Левова частка цієї провини належить людям, які були поруч з ними, але не допомогли нести їхній хрест. Родичі, «друзі», співробітники – де вони всі тоді, коли потрібні?
Досягнення сучасної науки, в тому числі і психології, твердять, що люди, які себе вбивають, винні не на всі 100 %, як ми звикли думати. Левова частка цієї провини належить людям, які були поруч з ними, але не допомогли нести їхній хрест. Родичі, «друзі», співробітники – де вони всі тоді, коли потрібні?
Нещодавно я дізнався про смерть знайомого, якому було трохи більше сорока років. Як розповідають, він вкоротив собі віку через те, що його нестерпно «дістали» родичі. У власному домі. Через свою слабкість він не зумів себе захистити. Одного дня він пішов з дому, а через тиждень його знайшли повішеним на дереві. Розповідають, що, коли він хотів перед сном почитати книжку, рідні не дозволяли. Мотивували тим, що електроенергія дорого коштує. Такі дрібниці можуть так людину «заклювати», що йому й дійсно простіше взяти шнурок. Такі випадки — вже зовсім не поодинокі. З цим чоловіком я був знайомий, тому ця проблема торкнулася до певної міри й мене. Хоча раніше про подібне я чув лише з телебачення.
(Далі буде....)
(Далі буде....)
Продовження. Початок дивіться за посиланнями :
