Цими днями в багатьох містах та містечках України, зокрема і в нашому Тернополі, пройшли масові театральні дійства, організовані ієрархами та духовенством греко-католицької церкви. Переодягнені у святих і грішників босоногі молоді люди виконували роль біблійних діячів та нехитрими діалогами намагались відтворити для враженої видовищем публіки деякі Євангельські події. Слід відверто сказати, що подібні вистави доволі неоднозначно сприймаються глядачами. Якщо для одних це була цікава форма подачі певних ідей, то для інших – жахливе антихристиянське блюзнірство. Прокоментувати ідею подібних заходів ми попросили релігійного експерта "Погляду" - кандидата богослів’я, протоієрея Євгена Заплетнюка, Голову місіонерського відділу Патріархії УАПЦ.
"Треба розуміти, що в рамках Церкви будь-які форми гри та театральності категорично заборонені. Звісно, маю на увазі справжню Церкву Христову, а не її численні людські підробки та модифікації. Суть Євангелії - в її аскетизмі, простоті та прозорості. В істинній Християнській общині категорично засуджується будь-яка штучність та награність. Тут недоречні ні пафос, ні лицемірство. Багато відповідальних, і не побоюсь слова, професійних священнослужителів не допускають до використання у своїх храмах навіть штучних квітів та синтетичних свічок. Бо з одного боку вони дійсно можуть якось прикрасити церкву, але з іншого – несуть у собі брехню, лукавство та мертвечину. Богу ми повинні давати все найкраще. Тож зовсім невипадково театральних акторів у давнину хоронили нарівні з самогубцями - поза межами християнських кладовищ, без молитви та прощення.
Нинішні намагання молодих людей публічно погратись у Христа, на мою думку, мають вигляд неймовірного богохульства, і є страшною зневагою святині. Принаймні, в нашій українській традиції подібні речі завжди сприймаються саме так. Особливо жахає те, що такі акції організовує офіційна церковна влада, а основними акторами у них є семінаристи, студенти богослови. Тобто, майбутні священнослужителі, які вже з юнацьких років привчаються до низькопробної та псевдоцерковної театральщини. Нині вони роблять це самі, а вже завтра будуть вчити цього свою нещасну паству. Така діяльність надзвичайно шкідлива для кліриків. Навіть церковне право тут є доволі категоричним. 51 правило Шостого Вселенського Собору забороняє клірикам розважатись подібним чином. Це засвідчує і 18 правило Карфагенського та 54 Лаодикійського Соборів .
На превеликий жаль, представники уніатської церкви з кожним днем все більше відходять від апостольської чистоти віри, вперто застосовуючи в практиці речі, що древньою церквою не схвалювалися. Вони легковажно підмінюють духовність душевністю, без жодних докорів сумління граючи на людських емоціях. За вченням Святих Отців, це надзвичайно небезпечно для духовного здоров’я як самих маніпуляторів, так і їхніх потенційних жертв. Люди не відкривають для себе Правдивого Христа, але за допомогою нескладних психотехнік дуже легко піддаються впливу ззовні. Зауважу, що насильством, лукавством та хитрістю здобута паства Богу непотрібна. Принаймні, православному Богу.
З іншого боку, даючи об’єктивну оцінку згаданому явищу, потрібно зазначити, що такі речі мають нецерковний характер, а є запозиченими із Заходу як зразки народної творчості окремих народів. Скажімо, звичаї «Віа Долороса» доволі гармонійно вписуються у традиції Святої Землі. Бутафорське несення бутафорського хреста вулицями Тернополя місцевими політиками виглядає як на мене явищем гидким, смішним і сумним водночас. Думаю, ви вважаєте так само. Якщо ж ні – пропоную бути більш послідовними і таки довести виставу до логічного кінця : розпинати найактивніших хрестоносців на справжніх хрестах. Чому б Тернополю насправді не запозичити унікальний досвід Філіппін? Там такі речі не просто популярні. На цьому тримається уся туристична індустрія. Погодьтесь, нашим політикам ніяка увага, особливо у часи кризи, не зайва.
Бути християнином – це носити щоденні і цілком реальні хрести, терпіти послані нам скорботи і випробовування, постійно борючись з собою. Без виснажливої роботи, сподіваючись лише на обряди і формальності спастись неможливо. Отож, я щиро і по-братськи закликаю усіх учасників згаданих театралізованих дійств напередодні Великодня покаятись за вчинене і більше ніколи у житті не повторювати подібних дурниць. У кожного з нас і так достатньо гріхів. Навіщо ж помножувати їх нерозумними жартами з Богом? Хто ви, що наважуєтесь гратися у Спасителя?
Єдиний, кого мені було у той день шкода по-справжньому - віслюк. Він хоча й пручався, але був змушеним проти власної волі на кілька годин стати повноцінним уніатом. І, як на мене, доволі символічним стало те, що саме йому випала честь очолити колону місцевого католицького духовенства. Все вийшло правильно і чесно..."
