Проповідь на Вербну неділю

Коли Христос на віслюкові в'їжджав до Єрусалиму, народ радів, а Він – плакав. Натовп веселився, зустрічаючи Господа, стелив Йому під ноги пальмове гілля. Діти знімали одяг і викладали ним дорогу Спасителю. Але Ісус, наближаючись до міста, плакав і зітхав : «Не пізнав ти часу відвідання свого..». Прості люди легко піддаються зовнішньому впливу. Особливо тепер, коли багато сект і віровчень, що розповідають людям про Бога, але насправді своїми вчинками розпинають Його.

Кожен із нас у цьому храмі повинен замислитися над тим, яка наша роль у згаданій біблійній події. Де і з ким я нині стою? Які слова Богу лунають з мого серця? Чи я справді хочу привітати Господа, що йде в Єрусалим прийняти за мене страшні страждання? Чи, можливо, я лише голос, який лунає з цього безумного натовпу? Чи, може, роблю це, бо злякався людського осуду? Ким я є в цьому натовпі?

Багато людей цими днями приступають до Сповіді та Причастя. Ми приносимо Богу свої зболені серця і душі, просимо, молимо і благаємо Христа зцілення і прощення. Але, на жаль, багато з нас наважуються прийти до Святих Таїнств не через те, що нас болить душа. Просто ми перегорнули ще один листок календаря. Дата свідчила про те, що триває піст, а, отже, потрібно йти до сповіді. "Усі йдуть — і я піду", — вирішили. Така «сповідь» зазвичай є простою формальністю. Особливо тоді, коли, як самі бачите, тисячі людей приходять до храму, а священики фізично не можуть приділити кожному необхідну увагу. У такі дні ми – ваші пастирі, об’єктивно не можемо вам дати те, на що ви заслуговуєте і маєте повне право.

І ось саме у такі моменти наша сповідь найчастіше буває формальною, а отже – пустою та шкідливою. Коли ми робимо те, що й безликий натовп, наше серце залишається таким самим, як і раніше, – черствим, байдужим та холодним. Так звана «загальна» сповідь нам нічого не дала, лише більше заплутала. Багато хто з вас наївно думає, що через цей обряд можна якось «домовитись» з Богом. Насправді, духовне життя вимагає від нас аскетичного подвигу, який досягається важкою працею над собою. «Домовитись» з Богом без зусиль та роботи – неможливо. Лінощами і словоблуддям домовитись можна хіба з дияволом. Ми повинні про це думати, а особливо у дні, коли начебто маємо підстави осуджувати цих безбожних юдеїв, що так легко зрадили Христа. Сьогодні вони кричать «Осанна Сину Давидовому», тобто, «Ура!», «Нехай живе Христос!», а вже завтра будуть кричати «Розіпніть Його», «Кров нехай впаде на нас і на наших дітей». Вони й самі не знали, якими пророчими виявляться ці слова..

Ікона свята В'їзду Господнього до Єрусалиму

А слова в цьому сенсі таки мають вагу. Ви напевне знаєте, що Богу відомі не тільки вчинки, але й наші слова, думки та наміри. Бог знає про них ще тоді, коли ми ми й гадки про це не маємо. Бувають такі моменти, коли ми молимось довго і щось вперто просимо, а Бог нам не відповідає. Невже це тому, що у Бога є якийсь недолік? Що ж сталось таке, що Той, Хто завжди чує і знає про все, враз не відповів на наші прохання? Безперечно, що в стосунках з Творцем надзвичайно багато залежить від нашої волі. Бог завжди готовий йти назустріч нам. Пригадайте притчу про блудного сина. Господь в образі батька вийшов назустріч своєму синові, щоб спасти його, обійняти і цим повернути йому втрачену гріхами царську гідність. Так само Бог хоче прийти тепер до серця кожної людини, очистити його і повернути занедбану гріхами цілісність і святість. 

Нехай же це освяченне гілля стане для нас духовним барометром. Воно нагадуватиме нам тих людей, які нині вітають Христа, а завтра – зраджують. Пам'ятаймо : Богу потрібно віддавати честь і славу не один день в році, а постійно. Як безумні юдеї ми стелимо Христу це віття один раз в році, а у всі інші дні свого життя ми служимо власним пристрастям, поганим вчинкам, розпинаючи Спасителя знову і знову.

Нехай це віття, яке ми будемо освячувати, завжди залишається для нас таким тихим і безмовним докором. Скільки є важливих речей, які ми могли, а не зробили. Скільки ще є тих людей, котрим ми не допомогли. Ось вам елементарний приклад. Дехто з нас так сильно хоче приступити до сповіді, що відпихає інших людей, або навмисне «смиряє» інших, і змушує вистоювати у довгій черзі до священика. Невже люди нашого часу можуть не розуміти основного? Якщо ми не будемо мати у своєму серці миру та любові, то Бог нас не простить. Якщо в нас не буде бажання нелицемірно допомогти ближньому, наша сповідь буде безвартісною. Ми відбудемо формальний обряд, як це зробили люди, що стелили пальмове віття перед віслюком.

Чи наблизило їх це до Христа? Навряд. Видно, що їхнє серце було в іншому місці. Цей натовп боявся сам себе. Люди повторювали слова, які не розуміли. І саме тому йшли за Христом. Не Його вони любили, а себе. Коли Христос плакав бачачи це дійство, то робив це тому, що дуже добре розумів його справжню природу. Він любив кожного з цих нещасних,  йшов до Єрусалиму,  щоб страждати за них. Із вдячності не стелив їм галуззя, але йшов заради них на Голгофу.

В ці дні формально завершується свята Чотиридесятниця і починається величезної ваги момент у житті православних християн. Ми згадуємо останні години земного життя нашого Спасителя. В цей час ми мусимо бути особливо уважними до всього, що ми робимо. Як ми говоримо, як ми думаємо, як ведемо себе тоді, коли нас ніхто не бачить. І звичайно, ті з нас, хто не постив оці кілька тижнів, і часом забували про те, що триває Великий піст хоча б оці кілька днів маємо довести собі, що ми є християни, що ми не є тваринами, яким важливий лише шлунок та власна похіть. Вимкнути телевізор та комп’ютер, відкласти у бік газету, які нині нічого розумного не вчить, а лише продає плітки й гороскопи.

Відкриймо хоча б раз у рік Святе Євангеліє! А хіба так складно прочитати своїй власній (не чужій!) дитині «Життя Святих»? А як давно ви шукали відповіді на питання «хто такий Бог?» у своєму «Катезизисі»? Невже оці всі наші псевдоцерковні формальності, які ми повторюємо з року в рік, наближають нас до Бога? Якщо ми і надалі з вами будемо сприймати Бога так грубо і по-тваринному, наше життя так і пройде даремно та безглуздо, не маючи за собою жодної об’єктивної цінності. Дуже багато людей живуть так. І багато хто з нас живе так, начебто Бог і церква є невеликою частиною, додатком до нашого «основного» життя. Але пам’ятаймо. Людьми ми будемо лиш тоді, коли Бог і Церква будуть у його центрі. Люди від тварин відрізняються наявністю душі. Якщо ми живемо забуваючи про власну душу, тим самим ми уподібнюємось до тварин. Тож нехай нинішня неділя лишиться для нас особистим викликом. Ким є ти, у цьому натовпі? Чи задовільняєшся ти тією роллю, яку тобі визначив хтось сторонній? Чи може у нас є бажання вийти з натовпу, і припасти до милостивого Бога зі словами правдивого покаяння? Чи скажемо ми, що не тільки нині ми є з Христом, але й завтра будемо з ним, до самого Хреста, та самої Голгофи. Навіть до часу, коли свого Учителя покинуть апостоли та учні.

А ми добре знаємо, як далі склалась церковна історія. Всі ті люди, які хотіли на словах бути з Ним під тиском обставин вимушені були ховатись та втікати. Лише Пресвята Богородиця, Іоан Богослов та ще кілька жінок були зі Спасителем до самої смерті. А де ці всі люди, яких він годував рибою та хлібом, де зараз те подружжя, якому Христос справив весілля в Кані Галілейській? Де сотник, якому Христос зцілив хлопця? Де Іяїр, якому воскресили дочку? Де зараз зцілена кровоточива жінка? Де та самарянка, що впізнала Бога біля криниці Якова? Всі вони знали, що Христос – Господь. Якщо він страждає, то і всім їм потрібно бути з ним на цій Голгофі. А ще краще – поруч повисіти на власному хресті, і постраждати за свої явні гріхи, яких у нас безліч.

Але ми ведемо себе по іншому. Ми знаємо, що Бог це те, що є у нас в неділю, і що триває це максимум три години. Всі інші години належать нам самим, і ділитися з Христом ними ми і не плануємо. У нас є багато речей, які володіють нами більше за Христа Бога! Вони гублять нас, вбивають, знищують зсередини. Але їх ми любимо більше за все інше. Тому кожне богослужіння, подароване нам Господом – це унікальний шанс зцілитись і очиститись від всього цього гріховного намулу. Тут, в храмі Божому ми маємо унікальний шанс отримати спасаючу нас Благодать Божу. Правда, Бог діє по всій земній кулі, і навіть поза її межами. Але спасаючу Благодать Свою посилає лише членам Церкви Христової. А ті люди, що вірять у свою добру долю після смерті, оминаючи при цьому храм, скажемо відверто, шансів спастися не мають.

Якщо було б можливим людське спасіння поза Церквою, то Бог би її і не засновував. Навіщо? Чому ж ми так вперто не розуміємо елементарних речей? Давайте будемо уважнішими до самих себе. Особливо на порозі Страсного тижня. Люди вони по природі – егоїсти. Нам звично робити щось для себе зручне, корисне чи вигідне. То ж давайте увесь свій егоїзм використаємо на добру справу. Подумаймо про свою душу та свій дух. Подумаймо про сенс власного життя. Про оцю символічну Голгофу, яка невипадково стоїть посеред храму. І намагаймось, розважаючи про це все, молитись Богу більш сердечніше. Нам недостатньо лише слухати чудовий спів нашого хору. Потрібно хоча б кілька слів усвідомлено сказати і від власного серця. Тільки в такому випадку Бог нас почує.

Нехай же він поблагословить усіх нас, і цим великим святом, Вербною неділею, навчить чогось дуже важливого. Шукаймо Бога особисто, а ніколи не йдімо за натовпом, бо, зазвичай, він веде лише до пекла. Нехай Господь подає нам саме головне, чого бракує нинішнім християнам – розуму та любові. Та й досить з нас… Амінь.

Вербна неділя, 08.04.12
м.Тернопіль кафедральний собор Різдва Христового


Увага текст поки виправлений не повністю, а неправильно розставлені коми можуть бути небезпечні для вашої психіки.