Повчання на неділю Жінок-мироносиць

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Христос Воскрес! Сьогоднішня неділя має назву неділі Жінок-мироносиць. У Євангельському уривку цього дня згадується безсмертний подвиг кількох жінок, які всупереч здоровому глузду зуміли перевершити своєю вірою навіть віру апостолів. Ці жінки у Церкві здобули собі славу апостолів для апостолів. Чому так? Тому що про Воскресіння Господнє вони дізнались першими, і саме вони розповіли апостолам про те, що Христос Воскрес із мертвих. Церква Христова, вважаючи їх подвиг вічним та безсмертним, побажала, щоб він був навічно записаним на скрижалях її історії. 

Згідно з цим заповітом, кожної третьої неділі після Великодня, ми згадуємо духовний подвиг цих людей, разом з тим вшановуємо й усіх жінок-християнок, які багато потрудилися на користь Церкви Божої. Особливість життя та духовного складу жінок варте, щоб про нього згадати ще раз. Звичайно, з погляду Бога, немає значення ні чоловіча стать, ні жіноча. Для Господа немає ні юдея, ні грека. Немає ні багатого, ні бідного, ні розумного, ні дурного. Ми знаємо, що у Бога цінуються зовсім інші речі. Господь цінує людей за їх внутрішніми якостями : за чистотою їхніх душ, за їхнім умінням відчувати коло себе Бога, і жити з Ним щосекунди. І тут ми з вами, люди часто світські і приземлені, навіть з власного досвіду знаємо, наскільки жінки в цьому сенсі відрізняються від чоловіків. 

Чоловіки мислять, зазвичай, більш прагматично, тверезо та раціонально. Вони, начебто, більше уваги приділяють своєму розуму, а не емоціям. А от жінки, дуже часто, мислять більш чуттєво, не розумом, а серцем. З одного боку це певна вада, але з іншого – саме в серці людини і живе віра у Бога. Через це дуже часто бачимо, що наша земна Церква в певному сенсі побудована на Христі, але тримається на жінках. Цікаво, що серед безлічі канонізованих святих Церкви Христової жінки складають переконливу меншість, дуже мало канонізовано побожних жінок саме у нашій, Помісній Православній Церкві. Однак, це зовсім не говорить про те, що їх немає. Мені якраз здається навпаки. Їх не записують до місяцеслову саме тому, що майже кожна ревна православна українка варта того, щоб за її життєвий подвиг, за її часто прикре та несправедливе життя, але й за ревну віру, надію та любов до Бога інші покоління вважали взірцем.

Подумаймо тут про основне. Господь відзначив жінок зовсім не за їхню неймовірну віру в Бога. Здається, що віри якраз в цьому випадку і не було. Люди, які вірять у воскресіння з мертвих, ніколи не прийдуть до померлого саме для того, щоб намастити його пахощами. Вони ніколи не будуть купляти дорогоцінного мира, та під страхом покарання не будуть уночі йти до гробу. Вони прийшли до гробу лиш тому, що він помер. Однак, їхня неймовірна заслуга була у тому, що вони залишились вірними Христу до останнього дня, і останньої хвилини. Навіть тоді, коли Його всі зрадили. Навіть тоді, коли Його били та убивали. Навіть коли Його розіп’яли, а згодом усі переконались, що Він помер, а значить – це ніякий не Бог, а всього лиш дивак та місцевий бунтар. Незважаючи на все це, Жінки-мироносиці все одно з залишись з Ісусом! Як це багато може навчити кожну людину!

Бог тебе любить навіть тоді, коли ти цього зовсім не вартий. І в цьому випадку ми бачимо, як Бог може бути вірний кожному. Господь любить нас незалежно від обставин. І нинішній приклад жінок-мироносиць також навчає нас тому, що потрібно любити Бога у відповідь, незалежно від обставин. Особливо тоді, коли через власну духовну сліпоту не помічаємо Його люблячої і промислительної Десниці у своєму житті. А таке дуже часто буває, особливо у нас, маловірних людях, яких диявол вперто мріє та намагається перетягнути на свій бік.

Ікона святих Жінок-мироносиць

Особливості життя жінок, їхніх характерів та природи красномовно показує те, як ми, чоловіки, суттєво від них відрізняємося. І саме тому, нам дуже важливо розуміти, що кожна нормальна людина створена Богом так, що вона має мати собі пару. Без цього людина залишається в певному сенсі неповноцінною. Риси чоловіків та жінок саме у шлюбі мають гармонічно доповнюватись та розкриватись на повну силу. Чоловік та дружина саме тому, що вони різні, мають унікальну можливість взаємодоповнюватись, і давати партнерові саме те, чого йому бракує. В нормальній сім’ї, де це береться до уваги обома партнерами, вони вже не є двоє, але одне ціле. І що тут важливо. Незалежно від того, якої тривалості у нас буде сімейне життя – чи довгим, чи не дуже, нас повинен підбадьорювати приклад жінок-мироносиць у їхній вірності. Вірність цих жінок може і повинна бути реальним духовним орієнтиром і нам у повсякденному житті. Бути відданими і вірними своїм чоловікам чи дружинам, до останнього свого подиху та погляду, останнього жесту та слова. Буває так, що цієї вірності окрім Бога і не буде кому оцінити, все одно ми повинні її триматись.

Інший Євангельський приклад для нас – урок вдячності. Одній із перших воскреслий Христос рано вранці явився Марії Магдалині. Це та жінка, яка була втрачена і для суспільства, та й уже для самої себе. Євангеліє розповідає, що колись Спаситель вигнав з неї сім бісів (Лк.8:2; Мк.16:9). І ось, Господь зустрівши її, увійшов у її серце, очистив, освятив та преобразив його. А найголовніше – дав можливість вічного життя. І ось бачимо, як ця жінка, навіть не вірячи, що Христос дійсно Воскресне, прийшла до гробу помастити пахощами мертве тіло, все одно залишилась вірна Йому, та вдячна за всі Його благодіяння. Вона не зрадила, коли навіть апостоли зрадили.

Коли ми говоримо про апостолів, ми часто говоримо про те, що це були такі собі суворі, грубі чоловіки, навчені важкої фізичної роботи. Вони нічого не мали спільного з етикою, естетикою, у них не було високої освіти, шляхетності та інтелігентності. В них була гола фізична сила і великі м'язисті руки. В час коли вбивали Спасителя саме ці люди… налякалися і втекли. Вже навіть коли Христос був у гробі, вони все одно тремтіли від страху! Лиш кілька слабких і беззахисних жінок, та наймолодший з апостолів Іоан Богослов, були з Христом і на хресній дорозі, і на Голгофі, а ось тепер спішать до закритого великим каменем гробу віддати йому належну вдячність, пошану та любов. Ми вже раніше говорили про це. Вони не розумом керувались, але серцем. Це апостоли думали логічно, і закрились у своїх домівках «страху ради юдейського». Жінки керувались серцем, і не зважали на свої страхи. Хіба ж їх не могли так само покарати? Звісно, що могли! А хіба вони про це думали? Ні. Тільки не тепер! В цей час єдина їхня думка була про те, хто ж їм відвалить величезний камінь від  Господнього гробу…

Жінки-мироносиці для нас ще й приклад жертовності. Оце миро, яке вони принесли з собою до гробу було дуже коштовним. Для того, щоб його купити, тогочасній жінці потрібно було дуже багато і виснажливо працювати. Набагато більше, аніж чоловікам. Жінок, як відомо, у той час за людей взагалі не сприймали. Це був всього лиш атрибут, слуга, безправна рабиня свого чоловіка. І ось ці жінки вкотре віддали Христу все, що мали. Навіть мертвому і покладеному в гріб.

Коли вони йшли до гробу, то мислили досить по-світськи, приземлено. Їхні думки були не з Тим Христом, який обіцяв на третій день воскреснути, але з цілком життєвими піклуванням : хто ж їм відвалить камінь від гробу у таку ранню пору? Вони і не згадали про те, що Спаситель кілька разів розповідав їм про відбудований на третій день Храм Свого Тіла. Та й про «знамення пророка Іони» вони теж забули…Здавалося б, усі віруючі Христу мали б пам’ятати про це так само добре, як пам’ятали первосвященики і влада, для чого і поставили сторожу біля могили. За православним переданням лише Пречиста і Пресвята Діва Марія не сумнівалася у Воскресінні. За що і була рясно нагородження від Бога. Христос першим об’явився після свого Воскресіння Богородиці Діві Марії. Про це мовчить Святе Писання, але з покоління в покоління розповідає Церква без жодного сумніву чи недовіри.

Ми, чоловіки, дійсно відрізняємось від жінок, і в цьому є величезна цінність та мудрість Божа. Кожен з нас має власні, притаманні лише йому особливості, які й відрізняють нас від інших людей. В цьому сенсі кожен з нас являє собою унікальний фрагмент Боголюдської мозаїки, дивного організму Церкви. Кожен з нас займає у ній особливе і своє власне місце. Хіба можна сказати, що рука важливіша від ноги, а голова важливіша від серця? Ні, звісно! Всі ці члени тіла унікальні та незамінні. Можна сказати й навпаки : якщо якогось дня нас немає у храмі, наше місце замінити не зможе ніхто. Воно буде пустувати, навіть і якщо у той день церква буде дощенту наповнена богомольцями. А нині, коли ми чуємо радісний спів про те, що Христос Воскрес із мертвих, маємо пам’ятати, що Христос не просто сам воскрес. Своїм воскресінням Він оживляє нині і кожного з нас тут присутніх. Бо ми з ним є частиною однієї Його Церкви, де він Глава, а ми - члени. Він корінь, стовбур, а ми – галуззя.

Ми нині згадуємо подвиг жінок. Завжди пам’ятаючи при цьому, що у жінок особливі духовні якості та риси. Вони завжди люблячі, вони здатні терпіти, прощати, любити. Своїм серцем вони здатні помічати добро та світло там, де чоловіки побачать лише пустку та темряву. Мені пригадується відома історія про те, як одного разу жінки проявили свою справжню суть. Ви, напевне,  й самі неодноразово її чули. Розповідають, що один завойовник міста, бажаючи виглядати шляхетним, обіцяв зберегти життя дітям і жінкам, а також збереження всього того, що ці жінки візьмуть з собою. Уявіть собі здивування воїна, коли він побачив, як жінки на власних плечах виносять з міста своїх чоловіків!

У той же час є й інша історія. Чоловік був сліпим від народження. Життя його було вічною темрявою та жахом. Одна жінка дізналась про нього, та з жалю почала ним опікуватися. Заради того, аби підбадьорити його, і хоч якось полегшити пекельні страждання, вийшла за нього заміж. Так вони прожили разом багато років : сліпий чоловік та його любляча дружина. Любляча, бо ж очевидно, що справжня любов - це не кольорові емоції, а кропітка праця кожного дня над подоланням свого егоїзму. А потім сталось так, що цей чоловік отримав шанс повернути собі зір. Він погодився на операцію, яка на диво виявилася успішною. Свідки цієї історії розповідають, що протягом першого ж тижня чоловік, який відтепер все бачив, негайно поспішив оформити розлучення та розійтися з жінкою, яка йому врятувала життя. На суді він пояснив, що все сталось так саме тому, що ця жінка виявилась не настільки красивою, як він собі її уявляв, будучи сліпим.

Ці приклади свідчать про те, якими часто є жінки, а якими – чоловіки. Хоча в людському житті, насправді, буває по-різному. Нині ж ми загальноцерковно відзначаємо оцю жіночу вірність, чистоту, жертовність, цнотливість та праведність. Вміння бути з людиною до кінця. Погодьтесь, ці речі, безумовно, притаманні більше жінкам, аніж чоловікам. Тож в цей день, який дуже часто називається днем православних жінок, хотілося б привітати усіх вас, тут присутніх жінок, і ще раз пригадати усім світлий приклад жінок-мироносиць. Вони вчать нас усіх, якими ми з вами маємо бути : вірними та відданими до кінця. Пам’ятати: якщо мій Господь і помер, я все одно маю бути з ним.

«Мій Учитель нині лежить у гробі. Він вже не може ні мене зцілити, не може мені помножити хліба, чи дати риби. Він не зможе більше зробити сліпого зрячим, а кривого – вирівняти. Однак я все одно маю бути там», - ось як міркували оці жінки. В цьому духовний сенс нинішнього свята – бути з Христом до кінця. І лише тоді, коли ми прийдемо до Христа і віддамо Йому належну честь, то побачимо, що Господь давно вирішив усі наші турботи. Поки ми будемо журитись - а що ж там буде з каменем, Сам Бог для нас його відвалить. Поки ми будемо шукати мертвого Спасителя, Він Сам до нас живим заговорить! Інша справа, коли наші душі будуть не настільки чистими, щоб побачити Бога. Марія Магдалина та інші жінки спочатку не впізнали Його. Вони подумали, що це садівник. І тільки тоді, коли Христос покликав Марію по імені, вона зрозуміла, що це був її Учитель.

Нехай з цього прикладу нині навчаються і дівчата, і жінки, і навіть старенькі бабусі. Це завжди важливий урок. Нехай від цих жінок навчаються і чоловіки. Учімося від них бути мужніми, відданими, вірними, незалежно від життєвих ситуацій. Бачимо, як складно нині буває чоловікам залишатись чоловіками не лише за паспортом. Багато хто з них легковажить своїм чоловічим покликанням, і у житті веде себе гірше за жінок. В багатьох родинах жінки беруть на себе обов'язки чоловіків, а чоловіки ведуть себе як розніжені панянки. В цьому сенсі, нинішнє свято є для таких людей докором. Та й жінки, пам’ятайте, що це й на вас лежить тягар відповідальності за те, яких чоловіків ви собі виховаєте. Бо надзвичайно багато у стосунках з подружніми партнерами залежить не від них, а від нас. Звісно, ми хочемо щоб наші партнери були ідеальними, кращими аніж в інших сім’ях, але для цього і нам з вами теж потрібно вести себе правильно.

Нічого в наш час з неба готовим до вживання не падає.  Навіть дощ перед вживанням бажано прокип'ятити. Будь-яка людська досконалість, чи добра риса – це плід важкої праці цієї людини над собою. Не буває так, щоб людина все життя лежала перед телевізором, але одного дня встала, купила квиток на олімпіаду, поїхала туди і перемогла. На олімпіадах часто не перемагають навіть й ті, хто до них роками готується. Для того, щоб перемогти у будь-якій боротьбі, - спати не можна. Особливо це стосується боротьби з самим собою та власними гріхами.

Як складно сьогодні бути елементарно чесною людиною! От я кожного дня їжджу автобусом, і маю купляти квиток. Але за багато років, напевне, ще жодного разу не було випадку, коли б мені дали правильно здачу. Нехай це буде п’ять, десять чи двадцять копійок. Нехай і дві копійки. Не в цьому справа. Мені їх не потрібно. Я говорю про те, що переді мною реально сидить людина настільки зіпсована, спотворена гріхом злодійства, що вона ладна красти навіть і ці дві копійки. З подібними випадками нині зустрічається кожна людина. На кожному кроці нас хочуть обманути, пошити в дурні, пограбувати чи щось видурити. Але ж християнином потрібно бути кожного дня! Невже такі люди спокійно можуть себе відчувати лише тоді, коли когось обманюють?

Я впевнений у тому, що вони старанно ходять до храму, ставлять свічки, ревно постять і «щиро» моляться. Все одно це їм не заважає мати на роботі два гаманці : один чужий, «робочий», а інший – власний. Такі люди забувають просту істину : християнином ти буваєш не тоді, коли стоїш у храмі, а коли з нього виходиш. Начебто і не великий подвиг – повернути людині оці дві копійки. Але саме вони є справжньою ціною тієї душі. Саме на дві копійки такі люди міняють вічне життя з Богом. Стосунки з Богом залежать саме від таких дрібниць.

Жінки-мироносиці не зробили начебто ніякого подвигу. Їм ніхто не давав не орденів, не медалей, ні грамот, ні кубків. Але їх прославляє Церква за те, що вони були вірними та чесними. В наш час це і подвиг, і святість. Пам’ятаймо, що бути чесними у сімейному житті це не лише не зраджувати фізично. Що таке зрада? Зрада це коли я себе веду так, начебто у мене немає чоловіка чи дружини. Для того, щоб зрадити свого подружнього партнера зовсім не обов’язково мати інтимні стосунки з іншою людиною. Що таке зрада на роботі? Це коли ми ведемо себе так, начебто над нами немає жодних начальників, а кожен, хто займає нижчу за рангом посаду, – мій раб, і безправний слуга. Ми завжди повинні ставитись до всіх однаково – з любов’ю, віддаючи кожному відповідну честь та повагу.

Є дуже багато аспектів нашого християнського життя, в яких ми можемо яскраво проявити себе дітьми Божими та істинними християнами. Але дуже часто ми легковажимо цим, і живемо так, начебто у нас є лише єдина ціль – будівництво власного царства тут, на землі. Небесне Боже Царство нам більше не потрібне. Чи не так? Головне тут і зараз оці дві копійки, аніж невідомо яка доля у вічності. При чому тут Христос?Хіба Він має якесь відношення до моїх проблем? Хіба Йому не байдуже моє майбутнє?

Чи пустий гріб Христовий, чи у ньому й досі хтось лежить, ми зможемо дізнатись лише тоді, коли візьмемо на себе хоча б невеликий подвиг : піднімемося з дивану, відірвемось від улюбленого члена своєї сім’ї – телевізора чи комп'ютера, та підемо до Спасителя. Нехай нинішнє свято для усіх нас буде духовним підбадьоренням та нагадуванням про те, що Бог не забув про нас, але через нинішню історію про жінок-мироносиць допомагає нам змінюватись. Щоб коли ми помремо, могли зустрітись з цими праведними і чистими жінками у Божому Царстві, і почути від них на свою адресу заслужену похвалу.  Христос Воскрес!

Кафедральний митрополичий собор Різдва Христового.
м.Тернопіль. 29.04.12