Перше, що варто сказати на початку розмови про правильне християнське життя, це очевидно, - що тут у нас є потреба поговорити про внутрішню працю християнина над собою. За вченням Святих Отців, те, які ми є насправді, показується не лише, (або ж не стільки) в самих наших вчинках, скільки в мотивах цих вчинків, в тому, що нас змушує чинити так чи інакше. Ви, напевне, розумієте, що людина може зробити добру справу зовсім не тому, що любить Бога і хоче виконати Його Святі Заповіді, а тому, що за це добре діло вона зможе добре заробити, або отримати похвалу, нагороду чи ще щось.
Оскільки це питання, питання мотивації є ключовим в правильному християнському житті, воно найтіснішим чином впливає на все життя християнина, і є його чітким показником його певної успішності. У зв’язку з цим, для нас дуже важливими є два богословських терміни, які ми часто вживаємо неправильно, вважаючи їх синонімами. Ці слова – «духовність» та «моральність».
- Зверніть увагу, що під «духовністю», зазвичай, православні християни розуміють власну поведінку як безпосередній наслідок наших особистих стосунків з Богом.
- Під «моральністю» розуміємо нашу поведінку внаслідок з взаємодії з іншими людьми.
І от, якщо, нашу духовність ніхто не бачить, і часто вона прихована навіть від наших найближчих друзів чи близьких (бо є нашим внутрішнім, цілковито духовним діянням), то моральність – це наше лице. Це те, що бачать всі, і часто, не помічаємо ми самі з боку. Тож було б дуже невірно говорити про те, що в такому ключі духовність для нас має значення, а моральність ні. Це правильно, що наші стосунки з Богом для нас мають бути першочерговими і пріоритетними.
Однак правда полягає і у тому, що правильної духовності без правильної моральності не буває. Доки у нашому зовнішньому житті є проблеми, вони обов’язково є і у нашому внутрішньому житті. Хочете виправити своє внутрішнє життя, але не знаєте з чого почати? Розпочніть з зовнішнього. З найпростішого. Православна Церква завжди вірила у найтісніший зв'язок та певну «співпрацю» між нашими ( я маю на увазі загальнолюдськими – фундаментальними ) частинами людської природи – між духом, душею та тілом.
Розмова про те, чим є ці складники не входить у рамки нашої теми, і якщо буде змога ми про це поговоримо детальніше іншим разом. Тут я лиш ще раз підкреслю основне. Згідно православного віровчення, відкритого нам Христом через Святих Отців, людина це не просто дух, не просто душа і не просто тіло. Людина – це і дух, і душа, і тіло разом. Оця гармонічна єдність нашої природи і співпраця всіх елементів між собою і визначає якість нашого християнського життя і тут, на землі, і нашу долю у вічності вже після смерті нашого тіла. Тож для правильної – християнської реалізації свого життя, людина мусить працювати над тим, щоб через власну працю над собою, досягнути того стану, коли її тіло буде підкорене душі, а сили душі будуть керуватись силами духу.
Тобто, нам усім належить прагнути правильної реалізації своїх сил, самостійно виставляючи свої пріоритети, згідно волі Божої, тобто так, як людину запланував сам Творець, а не такою, як вона стала після гріхопадіння. До речі, розповсюджене нині слово «ростроєність» насправді описує не пусті людські емоції, переважно негативного забарвлення, але стан людської природи після гріхопадіння. Людина «потроїлась» - усі її сили – духовні, душевні, та тілесні перестали коритися одна одній. І навіть, почали вести між собою завзяту боротьбу та суперництво. З часу гріхопадіння людина не лише має шукати і пізнати Бога, але й багато працювати для того, щоб бути здатною це робити – знайти та послужити Йому у доступний для неї спосіб.
 |
| Адам та Єва на древній іконі з Ефіопії |
Тобто, нам усім належить прагнути правильної реалізації своїх сил, самостійно виставляючи свої пріоритети, згідно волі Божої, тобто так, як людину запланував сам Творець, а не такою, як вона стала після гріхопадіння. До речі, розповсюджене нині слово «ростроєність» насправді описує не пусті людські емоції, переважно негативного забарвлення, але стан людської природи після гріхопадіння. Людина «потроїлась» - усі її сили – духовні, душевні, та тілесні перестали коритися одна одній. І навіть, почали вести між собою завзяту боротьбу та суперництво. З часу гріхопадіння людина не лише має шукати і пізнати Бога, але й багато працювати для того, щоб бути здатною це робити – знайти та послужити Йому у доступний для неї спосіб.
Як можна помітити, уважно слухаючи (або просто читаючи) православні богослужбові співи, то досить просто можна переконатись у тому, що все наше богослужіння спрямоване на те, щоб налаштувати нашу душу на правильний релігійний лад. (Звісно, окрім лише Святих Таїнств Божих. В них зовсім інше завдання). Саме слово «релігія» – в своєму первісному значенні походить до значення слів "зв'язок", або "зв’язувати". Очевидно, тут мається на увазі певний містичний зв'язок людини та Бога. За цей зв'язок, як розуміють більшість віруючих і невіруючих у нас відповідає особливий орган – наш дух. Найінтимніша та менше всього пізнана частина людської природи.
Насправді, ця думка і вірна, і глибоко помилкова водночас. Хоча людський дух і справді є певним осереддям та центром усього нашого богоспілкування, однак, правильне християнське життя має бути втілене у обоженні всієї нашої природи : «А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!» (1 Сол. 5:23). Як бачимо в цих словах апостола Павла, особливим чином підкреслюється те, що не лише дух, але однаково і дух, і душа і тіла наші покликані Богом до освячення. Своїм правильним та праведним життям ми освячуємо наші дух, душу та тіло. Гріхами – занечищуємо їх, розстроюємо, вносимо в їхнє існування чи взаємовідносини дисбаланс і деструкцію.
Одним з найбільш відомих нам прикладів віри Церкви в найтісніший зв'язок душі та тіла є особливо довгі православні богослужіння, які в своєму ідеалі є майже цілодобовими, всетижневими і круглорічними – відповідно до чітко визначених церковним уставом кіл чи періодів богослужіння. За переконанням Церкви, тривалі служби мають на меті не що інше, як вирвати і перенести нашу людську увагу з земного та тлінного, і перенести в Святеє Святих, в святий храм – Небо на землі.
Продовження дивіться:
Продовження дивіться:
