Як в УПЦ КП правда втопилась, а кривда наверх сплила

Цими днями широкого розголосу, і не лише у нас на Тернопіллі, набули численні повідомлення ЗМІ, а серед них, і офіційного єпархіального сайту Тернопільсько-Кременецької єпархії УПЦ КП про те, що збори місцевого духовенства виключили зі свого членства відомого священнослужителя обласного центру – отця Анатолія Зінкевича. Ця новина не була б настільки резонансною, якби не головні герої цієї доволі ефектної історії. Зазвичай, виведення за штат якогось клірика - це доволі звичне, тихе та мирне у наш час явище. Принаймні, про це так масово не трублять журналісти, щодня придумуючи для своїх сенсацій нові версії та гіпотези подій, що відбулись.

Крім того, згідно з постановою архієпископа Іова, за перелюбство, пияцтво і поведінку, яка не сумісна з саном священнослужителя, позбавили сану чотирьох інших священиків. Вони для теми нашої розмови хоча й не сильно важливі, але як емпіричний фон вони нам таки знадобляться в одному з наступних абзаців. Дочекайтесь...

Відверто кажучи, вигнаних, відсторонених від священнослужіння кліриків за двадцять років незалежності української Церкви зібралося вже кілька сотень, а може й тисяч. І факт їхнього відсторонення абсолютно нікого не цікавить. У тому числі й архиєреїв, які їх відлучають. Зазвичай, замість святительського благословення «у добру путь», та батьківської турботи про майбутнє, їх очікує лише любляче святительське: «Пшол вон!», і багаторічні митарства у пошуках куска хліба для того, щоб хоч якось прогодувати власну сім’ю. Але в нашому випадку все не зовсім типово. Точніше зовсім не типово. Обидві ворогуючі сторони мають в церковній шахівниці неабияку вагу, і цілком здатні повести за собою людей, тобто перевести конфлікт у зовсім іншу площину. Цілком може статись так, що з особистого непорозуміння двох людей може розгорнутись, та й власне, вже розгортається внутрішньоцерковний конфлікт, за участі достатньої кількості духовенства та мирян УПЦ Київського Патріархату.

Суттєво підливають масла у вогонь журналісти, яким будь-які церковні конфлікти – лише причина написати нову «сенсацію». Саме так іронічно, «сенсаціями», я називаю недолугі спроби людей показати себе експертами у церковних питаннях. Найчастіше такі особи в принципі не можуть відрізнити отця від владики, і десятиліттями вперто плутаються в патріархатах. Якщо ви думаєте, що їхня основна ціль – розібратись у події, ви сильно помиляєтесь. Їхня мета непристойна до банальності - зробити «сенсаційний» матеріал, який збере багато коментарів, та змусить читачів купити газетку. Правда таким писакам не потрібна. Їм головне - зробити шоу. І навіть, придумати його тоді, коли його немає і бути не може в принципі. Маючи трохи більший церковний досвід за усіх разом взятих журналістів, у цій статі я все-таки спробую розповісти своїм читачам цю історію якомога чесніше. Оскільки, грошей за те, щоб я когось тут хвалив мені ніхто не перерахував, то нині буду з вами максимально відвертий :).  

У червоному кутку рингу – керуючий архиєрей Тернопільсько-Кременецької єпархії архієпископ Іов. Після смерті митрополита Василія Боднарчука він став найстарішим по сану та хіротонії ієрархом УПЦ Київського Патріархату в регіоні. Кількість духовенства у підпорядкуванні владики Іова нині - трохи більше сотні священиків. Пікантності реальному становищу цього Високопреосвященного додає те, що «на допомогу» владиці у керуванні парафіями Тернопільської області патріарх Філарет прислав спочатку єпископа Нестора (Писика) (2006 р.), а згодом і єпископа Павла (Кравчука) (2009 р.), цим самим розділивши одну область на три конкуруючих між собою структурні підрозділи Церкви - єпархії. Важливо підкреслити, що жоден із згаданих архиєреїв не знає чітких меж власних канонічних територій, а залюбки спокушається на все, що погано лежить, стоїть чи висить. Головне, щоб це не дісталось двом іншим «конкурентам», і щоб було щось, чим можна буде прозвітувати і похвалитись під час чергового візиту на Пушкінську 36 Столиці. 

У синьому кутку рингу - протоієрей Анатолій Зінкевич, фактичний власник величезного церковного маєтку у Тернополі, т.зв. «Свято-Троїцького Духовного центру», рідний брат Луцького митрополита Михаїла та батько Дніпропетровського єпископа Симеона. Маститий протоієрей, відомий суспільний і релігійний діяч, власник дивного холеричного темпераменту, який систематично то допомагає, то навпаки, – заважає отцю у створенні образу ідеального православного пастиря. Має достатньо прихильників серед мирян, а головне – серед представників влади різних рівнів та термінів придатності. Харизматизм отця Анатолія не вроджений, а є плодом його праці над собою. Після того, як отець Анатолій більш-менш упорядкував власний фінансовий стан до необхідного рівня, його пріоритети змінилися. Нині для протоієрея важливі не багатства, а влада і слава. Нехай вже мене простить головний герой цих рядків за суб’єктивність, все ж для повної нашої картини я змушений сказати і це.

Фрагмент роботи «Сім смертних гріхів» І. Босха,
 що зображає гординю (лат. superbia)

Так от. На такому фоні зірка владики Іова, звісно, що меркне доволі швидко. Байдуже, що у цій грі архієпископ має воювати проти протоієрея. Я не хочу зараз говорити про їхні богословські знання чи порівнювати їхні унікальні проповідницькі таланти. Їх однаково немає ні в одного, ні в іншого. Однак, отець Анатолій ніколи не стояв на місці. І за це його не можна не поважати. Ось типова риса характеру отця Зінкевича : за день 1 вересня він реально встигає побувати у десяти тернопільських школах, де благословить та проспіває многолітня першокласникам з їхніми батьками. Владика Іов такого не зробив жодного разу за двадцять років. Можливо, саме тому він і досі не митрополит. Отця Анатолія знають всі. Чи з поганого, чи з доброго боку, але знають. Для одних важливо, на якому автомобілі він їздить, для інших – скільки землі загарбав для своїх маєтків. Для когось він - «намісник» духовного центру, а для когось — ще хтось інший.

Суть у тому, що це чи не повна протилежність владиці Іову. Пересічний тернополянин навряд чи знає в обличчя цього архиєрея, не дивлячись на оці «надцять» років його церковного служіння. Єдине, з чим у багатьох асоціюється владика, – кілька епізодів з його невдалої водійської практики. Серед них - один особливо жахливий. В аварії, за участі архиєпископа в 2006 році, загинуло два молодих чоловіки, здається, міліціонери. Слідство, звісно, тоді його виправдало. Але попри чіткі канонічні вказівки, сан з нього тоді так і не зняли. Патріарх Філарет – сам собі пише і правила, і канони.

Натомість, отець Анатолій – справжня «поп-зірка» регіону. Він постійно у вирі подій : мітинги, пікети, радіо, телебачення, служби, акції та публікації у ЗМІ. Це великий контраст між ним і досить меланхолічним та пасивним владикою Іовом. На цьому фоні латентного багаторічного суперництва конфлікт, що нині розгорівся, є доволі очікуваним і головне – прогнозованим. Два бога в одному всесвіті одночасно існувати не зможуть. Хтось когось таки захоче проковтнути. Власне, в цьому і полягав весь сенс роздмуханого журналістами конфлікту. 

Тепер основне. Хто винний, і що робити? «Патріарші» амбіції отця Анатолія збоку виглядають дуже смішно. Він непогана людина, і в цій суперечці, я б міг сміливо стати на його бік. Однак, як цілком незалежний споглядач, не можу підтримати у цьому конфлікті жодної сторони. І зараз поясню чому. Справа в тому, що людям байдуже, які там патріархати і єпархії між собою вкотре чергове публічно з’ясовують стосунки. Основне для них зрозуміло давно : в церкві товсті вчать худих, як їм постити. Допоки духовенство саме не почне врешті жити так, як їм належить по сану, люди взагалі не будуть мати віри ні у що святе.

Як жива людина, дуже добре розумію стан владики Іова, і де в чому йому співчуваю. Однак, кожен з нас сам коваль свого щастя. Для того, щоб мати не лише канонічне, але й моральне право звинувачувати когось у перелюбстві чи алкоголізмі, потрібно самому давати приклад бездоганної чернечої цноти та безсумнівної архіпастирської тверезості. Як можуть оці загадані нами на початку розмови четверо священиків сприймати настільки категоричні формулювання в рішеннях керівництва? Лише зі сміхом. Для мирянина, а для ієрарха тим більше, дуже важливо мати бездоганну репутацію. Принаймні, це важливо для Церкви. 

Головним винуватцем подібних конфліктів особисто я вважаю патріарха Філарета. Це з його благословення почався канонічний бардак в області. Він знав, що при відсутності будь-якої канонічної дисципліни не можна збільшувати кількість єпархій. Він знав, що духовенство єпархії архієпископа Іова з самого початку було проти хіротоній Нестора та Павла. Він знав, що гордовиті галичани ніколи не зможуть домовитись в питаннях, що стосуватимуться їхнього гонору. Він знав, що три єпископи не мають нічого між собою спільного у світоглядах : Іов старший від Нестора на 23 роки, а Павло - автокефальний зрадник, поруч з яким на поважному прийомі навіть стояти соромно і гидко. З Івана пана ніколи не вийде. Як і з Петра – Павла. Це люди зовсім різних рівнів та інтересів. Тому дуже важко повірити, що вони в один прекрасний день, з якогось переляку, гаряче закохаються один в одного. Це абсурд! 

Для того, щоб вилікувати подібні суперечки, потрібно перш за все набратися сміливості і визнати свої недоліки. Звісно, отцю Анатолію простіше в УНІАНІ оголосити себе страждальцем за автокефалію і помісність, жертвою московської пропаганди чи якимсь іншим священномучеником. Це набагато легше, ніж уголос сказати про свою гордість і непростимі священику «намісницькі» амбіції. Владиці Іову варто визнати своє некомпетентне керування єпархією. Звісно, вона за 17 років не розвалилася. Слава Богу! Але й сказати, що єпархія розвивається і розцвітає, — також не можна. Архіпастир мусить відрізнятися від інших служителів більшою любов'ю та співчутливістю до інших. Він має відчувати віяння часу і бути на вістрі усіх подій, що відбуваються на його території. Владика очевидно за всім не встигав. А ще мені здається, звісно, я можу помилятись, що, крім заборон і відлучень, владика іншими засобами впливу на священиків давно не користувався. Все ж, є час для батога, є і для пряника. Можливо, я б на його місці діяв так само. А може й ні. 

В цьому сенсі мені надзвичайно імпонує владика Нестор. Зовсім не тому, що він мій колишній товариш. Адже поки Зінкевич з Іовом з'ясовують стосунки, владика Нестор бере все, що погано лежить. Не влаштовують Іова перелюбники і п’янички? Чудово! Тепер єпархія владики Нестора збагатилась на кілька священиків з типовими православними храмами і парафіянами. Владика Іов забуває, що патріарх Філарет ніколи не заступається за слабших. Тож перш, ніж просити собі білого клобука, йому варто зробити все можливе і не можливе, щоб на черговому Синоді не втратити хоча б чорного.

Ну, а патріарх… Ми з ним чудово знаємо, що якби Його Святість свого часу більше турбувався про долю власної церкви в нашому регіоні, то він ніколи б не робив вчинків, із прогнозованим негативним результатом. Хіба лиш коли йому важлива не церковна якість, а кількість. От тоді він безперечно має рацію. Перефразовуючи армійський афоризм, з сумом зауважую : чим більше в Церкві «кравчуків», тим міцніша наша оборона. Питання лиш в тому, чи далеко заїдеш на таких «кравчуках». Безкарна міграція священиків від одного єпископа до іншого лише розвалює церковну дисципліну зсередини. Від розбещених вседозволеністю попів церква лише страждає. І ще буде багато страждати в майбутньому. Бо науку про те, як зухвало себе можна вести з архієреями, від маститих протоієреїв уже нині переймають їхні діти. Дуже прикро, що Прес-центр Патріархії  УПЦ КП існує, але нічого з цього приводу нам не пояснює. Немає що сказати? Видно, зарано там декого архієпископом зробили :)

Як стало відомо буквально сьогодні, Патріарх Філарет таки заступився за відлучених  законним архієреєм. Таким чином, він грубо втрутився у життя єпархії, порушивши Церковні канони. Якщо владика Іов і досі правлячий єпископ Тернопільсько-кременецької єпархії, то всі його укази мають виконуватись безвідмовно і без обговорень та оскаржень. Саме про це йдеться в «улюбленому» Його Святістю 34-у Апостольському Правилі, яке говорить зовсім не про автокефалію, а про порядок в єпархіальних справах. 

Ось такі мої міркування. Загалом, вважаю, що вони небагато грішать проти Істини. Звичайно, я можу помилятися, оскільки мені не відомі всі деталі цих КПшних розборок. Але я і не бажаю їх знати, щоб більше не розчаровуватись. Впевнений, що багато з вас, особливо священиків області, знають все набагато краще. Сам би я волів, щоб подібних історій більше ніколи не було, а всі люди знали, що Владика Іов та митрофорний протоієрей Анатолій – кращі друзі, духівники, до яких за честь потрапити на сповідь, бо вони не тільки правильно вчать, але й правильно живуть. У будь-якій суперечці винні двоє. Не розуміючи цього, ніхто не зможе виправитись : спасіння немає без покаяння.

Простіть, коли чимось когось образив чи несподівано змусив задуматися.

Дякую за увагу і до зустрічі :)

  Версія 1.0