Буквально через усі тексти з цієї серії проходить яскрава думка про те, що для священика чи диякона не просто погано, а надзвичайно погано прагнути церковних нагород. І справа тут абсолютно не в зовнішніх речах. Ми мусимо врешті наважитись і відверто, уголос, сказати про духовну причину всіх цих явищ. Любов до видимих нагород і відзнак є наслідком нашого зараження гріхом . А якщо точніше – то наслідком духовної недосконалості, поєднаної з нашим небажанням правильно розставити власні пастирські та й християнські пріоритети. У нашій сьогоднішній розмові з-поміж іншого я спробую поміркувати над тим, що таке церковна нагорода, кому вона дається, а кому й навпаки давати її зовсім не варто.
Як кожна тверезомисляча людина, пастир Церкви Христової важко працює, щоб одного дня досягнути конкретного результату та отримати за свою працю заслужену нагороду чи навіть якусь платню. Здоровий глузд нам підказує, що основна мета праці священнослужителя – спасіння власної душі, а ще - скромна допомога в спасінні душ тимчасово ввіреної йому пастви.
Тож давайте одразу й поміркуємо саме про це.
Містична сфера діяльності священнослужителя лежить поза матеріальним виміром цього світу і, як відомо, від людей залежить лиш опосередковано. Найголовніше з того, що може зробити законний, правильно рукоположений священик, – це здійснювати Таїнства Божі, під час яких на нього й людей невидимо сходить Святий Дух, освячує їх, зціляючи людські душі та тіла. Цей аспект діяльності пастиря – надзвичайний, непідвладний людському розуму й повною мірою виходить за межі людського сприйняття. В цьому сенсі навіть і в наш час ми вже можемо говорити про конкретну співпрацю ("синергію") Бога та Людини заради єдиної мети – спасіння людства. Під час богослужіння священик є предстоятелем біля Престолу Божого й від імені усієї Церкви закликає Самого Бога відвідати Своєю Благодаттю свій вибраний народ й освятити його.
Оскільки, як вчить Свята Православна Церква, під час священнодійств найосновніше з того, що відбувається в храмі, чинить Сам Христос, а не люди, то жодне Таїнство не може бути недійсним з вини священика. Навіть якщо він є явним грішником. У цьому сенсі наша Церква ніколи не вважала клас духовенства «посередниками» між Богом та людьми. Під час православних богослужінь та навіть келійних молитов кожен православний християнин має можливість спілкуватися з Богом безпосередньо, без жодних посередників, перекладачів та духовних гідів. (1 Тим.2 :5) Православне священство тим самим є особливим Божим устроєм, в якому спеціально підготовлені кандидати отримують повноваження служити Христу й ввіреній громаді на їхньому шляху духовного вдосконалення.
Священики можуть допомогти людині спастися, і це є їхнім безпосереднім завданням. У той же час жоден священик не може завадити людині спастися, оскільки, як ми вже загадали, кожна людина спілкується з Богом безпосередньо. (Рим. 8:35) Звісно, це зовсім не означає, що я закликаю вас усіх до сектантства, протестантизму чи єресі безпопівства. Тут я лише веду мову про один з надзвичайно важливих аспектів нашого священицького служіння, без розуміння та засвоєння якого добрим священиком жоден кандидат не стане. Священик повинен чітко розуміти, що він є лише знаряддям у Божих руках і сам по собі не має жодної влади над людьми. Причому, той, хто ще й мучиться від власних пристрастей та пороків, не має жодної влади навіть і сам над собою. (Iн.8:34)
Все, що чинить будь-який клірик, є здійсненням праці служіння Любові. Для цього він отримує рукоположення від архиєрея та благословення від Бога, яке той самий архиєрей одним розчерком пера може й зняти. Такі випадки, на жаль, сьогодні зовсім не рідкість. Зазвичай відверто скомпрометовані власними вчинками священики бувають справедливо відсторонені від служіння та навіть позбавлені свого сану. Православна Церква вірить у церковність священицького сану, при якій Церква наче делегує кандидату його певні, нові повноваження.
У розмові про Благодать Божу вже говорилось, що її стяжає тільки той, хто багато для цього працює. Ну, а той зі священиків, хто перестав над цим працювати, в Господніх очах, може, давно вже й перестав бути священиком. До речі, Святі Отці часто про це говорили та писали. Людина може роками виконувати функції диякона, священика чи єпископа, але по суті взагалі ним може не бути. Причому незалежно від рукоположення, здійсненого над ним. Божа Благодать не діє по-насильницьки над людиною. Вона покидає впертих грішників і може більше ніколи не повернутись до них знову. Хоча й може повернутись, але тільки силою правдивого Покаяння.
Служіння пастиря ввіреній йому від Бога громаді, очевидно, вимагає надзвичайних зусиль, великої праці над собою навіть у дрібницях та значної самопожертви. Людина, яка отримала від Бога покликання бути православним пастирем, фактично перестає належати сама собі й, звісно, перестає тепер шукати свого. І ось тут ми з вами й повертаємось до теми, заявленої в заголовку. Так чого ж насправді має прагнути православний пастир? Православний священик саме тим і відрізняється від усіх інших, неправославних, служителів «богів» та чортів, що в нього, крім двохтисячолітнього досвіду Церкви Христової, є глибокі внутрішні переконання та глибока сердечна віра в унікальність власного покликання. Не себе самого, але свого покликання. Це суттєва різниця.
Як норму покликання стати служителем Церкви ми сьогодні отримуємо не прямо, від Самого Бога, а коли читаємо та розпізнаємо певні знаки в тому, що нас оточує. Не багатьом з нас явно являвся Христос, так явно, як Він з’являвся Савлу по дорозі до Дамаску, закликаючи до служіння Церкві. Однак майже всі ми прийшли до священства після якогось яскравого власного досвіду, події чи випадку, які, врешті, й утвердили нас в переконанні того, що таке покликання нас Богом все-таки відбулося. Відбулося невидимим зовні, але цілком конкретним духовним та реальним для нас чином. Пояснювати суть такого покликання чи якось передати свої переживання щодо цього людям, для яких цей досвід невідомий і незрозумілий, – означає просто марно витрачати час. Однак варто сказати й те, що буквально кожен православний священик, який почув голос Христа йти за ним і таки відгукнувся на нього, може конкретно підтвердити вам своє відчуття тверезої співпраці з Богом у цьому питанні та пов’язаної з цим власної боговибраності. Не біймося цього слова. В нашій істинній Святій Соборній Апостольській Церкви це не маячня психічнохворої людини, але цілком нормальна духовна реальність. У Правильній Православній Церкві боговибраність - це норма, а от у лжецерквах та сектах і справді − слабоумство.
Так от, коли в чоловіка є тверезе усвідомлення власної місії, гаряче відчуття того, що Сам Бог визначив йому конкретне місце та роль у Церкві, то все, над чим він з того часу повинен працювати, має бути спрямоване виключно на вічність, на Небо, на налагодження подальших стосунків з Богом через власну аскезу, на те, щоб тим самим власною мірою наслідувати чудові риси Самого Христа Бога – нашого першого Пастиря та Архипастиря. В ідеалі нам і справді треба вважати власне земне життя тимчасовим, коротким приготуванням до Вічності, чи кількаденною подорожжю по землі на шляху до Бога. І саме це має формувати наш світогляд та відношення до духовних і недуховних речей. Для правильного духовного облаштування свого життя ми маємо особливо цінувати все те, що може нам допомогти вдосконалитись, і категорично відкидати все те, що може нам у цьому завадити. Так, ми знаємо, що Святі Отці з вдячністю сприймали від Бога хвороби та терпіли скорботи, часто утікали від земних нагород, вигод, майже завжди відмовлялись від надмірно вишуканого побуту.
Для сучасної людини, для якої навіть крайній гедонізм - це норма, подібний спосіб мислення є не тільки неприйнятним, але й глибоко нерозумним по суті. Світ не може зрозуміти нічого Божого, яке для нього виглядає безумством та недосконалістю. В той же час християни вважають своїм пріоритетом не те, що скоро минає, але те, що вічне. Ми знаємо, що, коли людина навчається чесно дивитись в очі Вічності, вона водночас навчається й правильно влаштовувати своє земне перебування. Християнство не обманює людей, лукаво заманюючи їх псевдоцінностями та лиском бажаної брехні. Християнство витвережує людей, пробуджує з гріховного сну, готуючи їх до скорої зустрічі з Христом Богом і тут, на землі, і там − на Небесах, вже після фізичної смерті.
Тож у священика, врешті, як і в будь-якого іншого християнина, праця над прикрашанням власної душі чеснотами полягає в цілком конкретних, видимих справах, церковних обрядах та священнодійствах. Будучи звершеними тут, на землі, вони є втіленням ідеалів нашого духу, видимою ознакою нашого внутрішнього стану пошуку Бога чи Богослужіння. І хоча насправді вони звершені на землі, однак повною мірою цьому тварному світу не належать. Кожен православний священик на землі - це служитель Неба, а будь-який православний храм − це частина Царства Божого ще тут, на землі.
Кожен клірик, який сприймає свою працю лише в приземному вимірі, вважаючи своє священство як хоч і найблагороднішу, але все ж таки цілком земну професію, вже незалежно від власного бажання рано чи пізно в процесі служіння виявить оцю свою слабкість назовні. Спочатку замість Бога він почне більше служити й ублажати «потрібних» йому людей, а згодом зупиниться на служінні винятково власній персоні. Ви, напевне, й самі не раз зустрічали таких кліриків, які акцентують увагу пастви саме на власних відчуттях та суб’єктивних міркуваннях. Вони самі є для себе ідеалом у всьому, і цей яскравий факт вже стає підставою для привласнення собі повного права давати не лише дружні батьківські поради, а й навіть суворі начальницькі накази своїм підлеглим парафіянам. Так само й всі свої справи вони оцінюють крізь призму власного егоїзму. Себе вважають абсолютним ідеалом, який завжди знає, що і як треба робити не тільки собі, але й іншим. Звідси вони стають свято переконані в особистій надзвичайності, а також у тому, що вся їхня праця має оцінюватись набагато вище, аніж аналогічна праця інших людей. Віра в Бога та Вічність – це не їхня внутрішня сила, а лише одна із доволі зручних гіпотез, яка конче потрібна таким людям для підтвердження своєї правоти перед іншими. Перед іншими, але не перед собою.
Тож, якщо звичайний священик трудиться лише заради Вічності, через любов до Бога працюючи для спасіння власної душі, то священик, уражений подібною недугою, званою Священним Досвідом Церкви недугою духовної прєлєсті, вимагає для себе ще й інших, видимих, земних нагород та подвійної платні за власні затрачені сили. Тому він буде робити все можливе, щоб підкупом, лукавством, шантажем чи якимось іншим способом здобути собі від архиєрея чергову церковну нагороду. Причому це абсолютно не залежатиме від її «ваги» – того, що це буде : чи камилавка, чи митра, скуфія, чи Хрест. Сила бажання отримати жадану нагороду часто буває сильнішою за сам здоровий людський глузд та елементарну пастирську совість.
Тому повторю ще раз: справа тут не в цих конкретних зовнішніх нагородах, а лиш у власному хворобливому й небезпечному духовному стані пастиря. А ті священнослужителі, які вперто, упродовж багатьох років, шукають собі зовнішніх нагород, демонструють цим правдиві ознаки справжньої духовної хвороби. Хвороби, яка заважає спасатись і самому священику та − головне − заважає цьому священику допомагати спасатись його пастві. Церковні нагороди придумані мирянами, і насамперед − для невіруючих священнослужителів. Для тих, хто не вірить у вічне життя з Богом, але згоден обміняти власне майбутнє з Богом на конкретну відзнаку, яку можна взяти в руку, одягнути на шию, груди, стегно чи голову.
Це нормально, коли священик щиро та ревно працює і, врешті, отримує від єпископа певне моральне заохочення за свою працю. Було б дико, якби в наш час праця священнослужителів не цінувалася б узагалі – ніким та ніяк. Однак гляньте, що виходить у наших реаліях. Священик молиться заради спасіння душі та ще й отримує за це грошові пожертви від парафіян. Він двічі отримує нагороду за свою працю. А що вже казати про честолюбивих батюшок, які за свої слабкі молитви хочуть ще й жовтого хреста чи палиці! Як не крути - це вже явно третя нагорода за одну справу!
У світському житті це нонсенс. У Церкві, на жаль, цей матеріалістично-цинічний атавізм ще залишився, і наразі немає підстав говорити про його швидку смерть. З ростом гріхів та пристрастей у нього набагато більше шансів пережити людство, ніж кільком чесним і смиренним священикам перемогти засилля священицького гонору, моря псевдоцерковної біжутерії та невиправданих митрофорних амбіцій…
-----------
версія 2.0 - з правками
----------
версія 2.0 - з правками
----------
