Щиро вітаю вас, дорогі брати та сестри, з новим недільним днем, у якому свята Церква пропонує нам знову пережити Воскресіння Господнє. Але не лише Воскресіння Спасителя згадуємо ми нині у своїх молитвах, переживаючи малу Пасху. Сьогодні згадуємо також історію юнака, єдиного сина у матері, який був помер та воскрес силою Божого Сина.То ж і говоримо нині про неймовірну зустріч, яка відбулась у них із Христом. Спаситель тоді повертався з Капернуму, де перед цим зцілив сина сотника. Через це за Христом йшло багато народу, враженого таким неймовірним чудом. І коли вони проходили попри містечко Наїн, то зустріли ще один натовп. Господь, Творець Життя та Всесвіту, Бог Всемогутній, очолив одну ходу. А померлий юнак, син бідної вдови, був попереду іншого зібрання. І ось ці дві процесії зустрілись. Тут, дорогі браття та сестри, час подумати кожному про те, що ця давня подія хоч і відбулась дві тисячі років тому, все ж повторюється в житті кожного з нас постійно. Дивна зустріч життя та смерті, гріха та торжества Божої благодаті.
Ми знаємо, що смерть є наслідком гріха. Святе Писання ясно свідчить, що саме через гріх до людей прийшла смерть. Якби люди ще в раю не згрішили, то кожен з нас, напевно, міг би жити вічно. І з одного боку це виглядає надзвичайно спокусливо. Ми б мали жити в райських оселях, які для нас приготував Сам Бог. У той же час Господь, як ніхто інший у Всесвіті, знає, що саме гріх панує над людством і давати багато років життя грішній людині було б жорстоко і немилосердно. Через велику кількість гріхів жодна людина не могла б спастися. Як би ми не хотіли сьогодні легко та не працюючи отримати добре духовне здоров’я, злі сили мають над нами владу більшу, аніж ми б самі цього хотіли. Апостол Павло з цього приводу якось написав : «Доброго, якого хочу робити – не роблю, а злого, котрого не хочу робити – роблю».
Поміркуймо, що ці слова належать не злочинцю, не вбивці та збоченцю. Це пише один з найбільших Апостолів Христових, один з найвідоміших людей Церкви, що сподобився побачити Небесні оселі ще за свого життя. Він свідчив, що навіть людям його віри робити добрі справи неймовірно складно. А що вже говорити нам з вами? Часто ми навіть і не думаємо про духовний бік власних вчинків. Правду кажучи – майже ніколи над цим не замислюємося… Ми справді вважаємо, що наше християнське життя суворо обмежене стінами цього храму. Поза ним ми живемо так, наче Бога взагалі не існує. Типова думка про Бога наших сучасників проста до непристойності : «Бажано, щоб у випадку Його існування (якщо Він справді існує), цей ваш Бог не сильно втручався у моє життя. Я сама знаю як себе вести, що говорити та як мені діяти. Це моє власне життя, яке стосується лише мене і більш нікого».
Зустріч Христа з померлою людиною - це завжди зустріч Бога з кожним із нас. Але хіба ми вважаємо себе мертвими? Зовні ми можемо виглядати щасливим та здоровими, й жити досить непогано. Багато з нас і справді живуть зручно, комфортно та успішно. Але хіба Адам після гріхопадіння не жив мертвим цілих 930 років? Бог сказав першій людській парі, що вона помре, як тільки вкусить плід з дерева пізнання добра та зла. З книги Буття ми знаємо, що Адам та Єва все ж вкусили цей плід, але, не дивлячись на свій гріх, все ж жили неймовірно довго. Як пояснити цю суперечність? Невже Бог може обманювати? Невже Бог лукавив? Ні! Такого не може бути ніколи! Маємо знати, що люди тоді дійсно померли духовно, оскільки втратили зв'язок із своїм Небесним Отцем. Ми так само фізично можемо відчувати себе добре, але водночас наші душа та дух страждатимуть від пристрастів, гріхів і всього того горя, що завдаємо своїми ж нерозважливими вчинками.
 |
| Ікона воскресіння сина Наїнської вдови |
Сьогоднішнє Євангеліє нагадує про те, що кожен з нас стоїть на духовному роздоріжжі. Одна дорога веде до смерті, до відчаю, суму, скорботи та жалю. Інша – та, якою прийшов Христос, веде нас до райських осель, до блаженного життя з Богом, до справжніх духовних насолод.
Погляньмо, як далеко ми відійшли думками від Бога, що коли б хтось з нас сьогодні побажав товаришу Царства Небесного, то цими словами б надзвичайно образив та шокував його. Чому? Так вже повелося в народі, що Царства Небесного ми бажаємо лише померлим людям! Насправді це дуже велика наша інтелектуальна та богословська помилка. Ми повинні й за життя бажати один одному Царства Небесного, бо воно для кожного з нас починається не за гробом, а вже тут і зараз. Якщо, живучи на землі, люди мають Бога за свого власного Небесного Отця, за свого порадника, Надію та Пристановище, то для них Царство Боже відкривається вже тут і зараз. І навпаки, якщо ми Бога не знаємо за життя, то не будемо його знати й після смерті. У нас немає двох життів, а одне. І немає двох душ, з яких перша б супроводжувала нас на землі, а друга – вже після смерті, там на небесах, коли ми помремо. В нас одна душа і одна особистість – і на землі й на Небесах. Тож, коли ми тут, маючи всі нагоди, з Богом так і не зустрінемось, не воскреснемо, не встанемо зі своїх гріхів, то, цікаво, звідки ж у нас з'явилося переконання, що перебуватимемо з Ним в «іншому світі»? Дуримо самі себе!
Для чого ми живемо? Скільки нам потрібно для щастя? І взагалі, в яких одиницях воно вимірюється? Скільки і чого нам потрібно дати, щоб ми змогли себе назвати щасливими людьми раз і назавжди? Пригадаймо, що українське слово «щастя» походить від слов’янського слова «сей-час» і означає щось таке, що існує лише тут і зараз. Ось воно у нас наче є, але минає тільки мить і воно зникло наче марево. Чому так? А тому, що всі цінності, яких ми шукаємо, є фізичними, матеріальними, скороминущими. Вони існують тільки в цьому обмеженому світі і дуже швидко зникають. Якби ми шукали лише Царства Божого і Правди його, тоді б знали, що таке справжнє щастя. Те, яке ніколи не минає і не залежить від зовнішніх умов.
Скільки людей журиться, страждає від різноманітних життєвих розчарувань, депресій та неврозів! Чому так стається? Тут дві причини. Перша - це наш непомірний егоїзм, а друга – оманливість більшості наших мрій. Не секрет, що навіть найгірші люди себе неймовірно люблять. При чому люблять себе безумовно і патологічно. Тому першим бажанням більшості людей є цілком законна претензія до світу, чому він не вважає аналогічно. А таке, як відомо, трапляється дуже рідко. Які ми насправді, знають не тільки родичі, але й далекі сусіди. А ще те, до чого приліпиться наше серце, має чіткий термін придатності. Минає кілька днів, а частіше – годин або хвилин, і те, що нас так довго мучило, стає вже нецікавим та прісним. І знову оманливе щастя вислизає нам із рук, і знову – порожній біг по колу!
Коли людина просить щось земне, Господь часто попускає отримати їй те, чого вона просить. А багато з нас у молитвах просять не Царства Божого, не спасіння душі, а доброї роботи, спокійних багатств, красивої квартири чи вишуканих страв і приємного відпочинку. Коли ми в храмі про це думаємо, то це означає, що ми саме про це просимо у Бога! Милостивий Господь бачить, як ми страждаємо і чогось пристрасно бажаємо. Нерідко нам дає те, що ми просимо! Хочете? Ось вам, будь ласка!
Ось так ми десятиліттями просимо у Небесного Владики … піску морського. Святі Отці саме так влучно порівнюють прохання, що лунають з наших уст до Бога. Бог – твій Небесний Батько. Проси у Нього все, що побажаєш, але пам’ятай, що для Господа найціннішою справою у Всесвіті є людська душа. Саме задля її порятунку Спаситель помер на Голгофі. Тож найбільше, що ми можемо попросити у Бога, - доброї долі для себе і своєї душі у вічності. А що ми просимо? Здати іспити і вилікувати зуби. Щоб нас нічого не боліло, щоб щасливо продати автомобіль чи вдало розміняти квартиру. Скільки ми часу в житті присвячуємо гонитві за цим світом, а потім він же й нас робить своїми заручниками!
Так, з одного боку, ми вважаємо себе православними християнами, бо ходимо до храму та повторюємо ті ж самі молитви, які в давнину лунали з уст Святих Отців. Але з іншого - ведемо себе наче язичники, для яких має значення лише сама форма обряду, а не готовність нашого серця зустрітись з Живим Богом. З більшим азартом ми шукаємо не спілкування з Христом, але того, хто для нас, а ще краще, замість нас прочитає якусь «сильнішу» молитву, необхідну для здійснення всіх наших мрій.
Шукаємо різних знамень та об’явлень, чудес, у яких би Господь ще раз показав, що Він і нині існує і готовий служити нашим забаганкам. Бог існує! Існує навіть тоді, коли ми й не хочемо цього визнавати. Він існує не тільки біля ікон чи старців і не живе біля «намолених» місць. Бог має бути у нашому серці. І якщо у тебе в серці пустка, то жодне святе місце тебе не преобразить. Для того, щоб у повній мірі збагнути святість, потрібно зі святістю та смиренням серця приходити туди. Коли ми їдемо в паломництво за тридев’ять земель, а при цьому тримаємо на когось злобу, гнів, заздрість, а наше серце повне гріха та неправди, то невже десь там, далеко за кордонами, від нас Господь зможе почути щось інше? Хіба лицемірне покаяння Богу потрібне? Той самий Господь є і тут зараз з нами, і в Єрусалимі. Навіщо себе обманювати? Себе ж не обманеш, а Бога – тим більш.
Той Самий Бог, який здійснює чуда та являє свою благодать біля чудотворних ікон, так само є біля кожної нашої ікони вдома. Але до Єрусалиму ми прагнемо, а до своєї домашньої іконки ми не тільки не молимось, але й пилюку з неї лінуємось витерти. Це той самий Бог, Один Єдиний в храмі та вдома. І не буває, щоб Бог не бачив того, як ми ведемо себе в автобусі чи маршрутці, а лише дивився на нас, як ми «щиро» складаємо ручки до молитви і широким жестом кидаємо два гривні на тацю.
Поки ми ще живемо, кожен з нас щохвилини стоїть на роздоріжжі між смертю та життям. Бог смерті не сотворив. Це люди самі собі обрали смерть, коли почали грішити. Святі Отці, пояснюючи цей фрагмент, наголошували, що нинішня історія не лише про юнака та бідну вдову, для якої Христос став єдиною можливістю жити. Жити не лише юнаку, але й матері, вдові. Для жінок Сходу було звично не мати жодних прав. Поки жив чоловік, вона жила добре. Але не варто забувати, що тоді не було ні пенсій, ні зарплат. Не було нічого такого, що нині ми називаємо «соціальним захистом». І ось Євангеліє підкреслює, що саме з такою безправною та бідною жінкою-вдовою зустрічається Христос.
Усі свої сподівання вона покладала на сина ще від його народження. Це він мав забезпечити її старість та доглянути під час хвороби. Але неочікувано прийшла біда – єдиний син помер і всі плани на майбутнє вдовиці були зруйновані. Це не просто зруйнувало мрії жінки на спокійну старість, але свідчило про голодну і холодну смерть на самоті. Це розуміли всі люди містечка. Ось чому, за свідченням Святого Писання, процесія була людною. Не тільки з жалю до юнака, але ще більше із співчуття згорьованій матері. Люди спішили на похороні розділити її горе. Багато хто, співчуваючи жінці, напевно, казав ті ж самі слова, що згодом скаже й Спаситель : «Не плач!». Але тільки Христові слова «Не плач!», змогли щось змінити, бо були не просто словами, але стали реалізовані в конкретному вчинку.
Так само часто ми й до Бога говоримо багато зайвих, хитрих і улесливих слів, просимо, щоб Бог нас не карав за гріхи, а ще краще – нагороджував. Так слова залишаються пустими. Ми не шукаємо справжніх цінностей і не просимо про зцілення душі та уздоровлення свого хворого та гріховного серця. А що насправді ми шукаємо? Ми шукаємо комфорт та розваги! От і в Бога ми цього просимо!
Нинішнім Євангелієм Господь навчає нас, що лише Він здатен воскресити нашу померлу в гріхах душу! Постати з мертвих ми зможемо тільки з допомогою Божою. Це правда, що більшість з нас не можуть зустріти Христа у плоті, як це було для людей першого віку Палестини. Але вже зараз ми можемо зустріти Його не менш реально в Святих Таїнствах, перш за все, у Святому Таїнстві Покаяння (Сповіді) та Євхаристії (Причасті). Кожен християнин має своїм обов’язком мінімум чотири рази в році з благоговінням приступати до них. А ще краще – частіше. А ще краще – мати свого духовного наставника, що може порадити у конкретному випадку, коли і скільки нам сповідатися і причащатися Святих Таїнств. Бо ліки виписуються кожній людині з огляду на її стан. Для одних потрібно частіше сповідатися, для інших – рідше. Тому, дорогі браття та сестри, пам’ятаймо, що лише один Господь може нам допомогти там піднятись з ложа духовної смерті.
Ми можемо радіти життю й дякувати Богу за те, що живемо не гірше за інших. Але хіба ми можемо заглянути комусь в душу, щоб переконатись в тому, який її справжній стан. Можливо хтось з нас зможе реально оцінити свій власний стан? Та навряд чи… Вся цінність людського життя полягає у тому, наскільки вона пізнала на власному досвіді Христа Спасителя, і як добре вона долучилась до досвіду Його Церкви. Якщо ми нині знаємо адресу храму, чи о котрій годині там починається служба, це ще не робить нас християнами. Були святі подвижники, які молилися в пустелях під палючим сонцем, а в церкву йшли лише раз у рік. Але за їхню праведність Господь посилав їм таку благодать, що під час молитви вони підносились з тілом над землею. Не для того, щоб вони пишалися своєю праведністю, але щоб нам з вами нині навчитися бути християнами й поза храмом, у щоденному житті. Бог справді хоче навчити і виправити нас, таких жорстоких, немилосердних, лінивих та немічних у духовних справах. Ці всі хвороби нам може вилікували лише Христос-Бог, але не без нас, не без нашої волі та сприяння. Лише через неймовірну любов до людства Бог здатен чинити чудеса - змінити звичний порядок речей в природі.
Ми читали два фрагменти зі Святого Писання. В першому розповідалось про воскресіння сина Наїнської вдови, а в друге було присвячене отцям Сьомого Вселенського собору. Євангельське зачало цього свята розповідає нам про одну з останніх молитов у житті Ісуса Христа. Він знав, що за Ним зараз прийдуть щоб убивати. І єдине, що Він побажав зробити перед муками та розп’яттям – помолитися за своїх учнів : апостолів, усіх членів Церкви, за кожного з нас!
Вочевидь, своїм духовним змістом ці два фрагменти між собою тісно пов’язані, бо фактично розповідають про одне і те ж. У першому Господь наголошує, що може воскресити від гріхів і наші душі, а в іншому показує як він неймовірно нас любить, коли в найбільш критичні моменти Свого життя, Він про себе не думає – думає про нас.
А чи ми, коли у нас трапляється критичний момент, коли ми опиняємось перед вибором : гріх чи благодать, знаходимо час подумати про Спасителя, і чи завжди ми обираємо саме благодать? Та, навряд чи! Не треба бути доктором наук чи академіком щоб зауважити, як з кожним новим днем наш народ все більше звіріє. Водночас кожна окрема особа з цього озвірілого натовпу вперто не перестає називати себе християнином.
Тримаймо надію на Бога, думаймо про себе менше, аніж ми звично про себе думаємо. Бо бути смиренним означає не те, що ми маємо думати про себе якомога гірше. Бути смиренним означає думати і турбуватися про себе менше, аніж про інших. Завжди вважаймо інших людей кращими від себе. Пам’ятаймо, що без них і без Бога ми не спасемось, щоб ми не робили. Але це не має заспокоїти нас у нашому духовному подвигу. Бог не може спасти нас без нас.
Нехай сьогоднішня розповідь святих Євангелистів додасть нам сил, підбадьорить нам серце у тому, що нині ми стоїмо на правильному шляху. Дякуймо Спасителю за розум і напоумлення, що замість безлічі справ, які могли робити у цей день, ми прийшли до святого храму Божого. Дякуймо Всемилостивому Богу, що дозволив нам дожити до ще однієї неділі та робімо все можливе, щоб Господь почув наш голос і, як цього юнака, воскресив і наші душі для життя з Богом у вічності. Амінь.
21 жовтня. Собор Різдва Христового
21 жовтня. Собор Різдва Христового
