За видимими та очевидними речами часто приховано глибокий духовний зміст, а всі без винятку православні служби глибоко пронизані символічними актами та обрядами. Сучасне християнське богослужіння надзвичайно багате на церковний символізм. У храмі все навколо нагадує про одночасне життя людей у двох вимірах : фізичному та духовному. Ось де слід шукати пояснення незвичній храмовій архітектурі, дивному одягу священнослужителів. Та навіть спів та читання, зовсім не схожі на ті, до яких звикло наше вухо.
Відтак маємо розуміти, що кожна посвячена річ, яку використовують під час богослужінь, зазвичай, є певним прообразом, знаком, символом чогось більш суттєвого та важливішого. Можливо, не завжди помітного, зрозумілого чи очевидного всім на перший погляд. До речей, що мають символічне значення, безумовно, належить і кадило : один із найбільш вживаних предметів церковного богослужбового життя.
Що ж таке кадило? Кадило – предмет богослужбового використання, необхідний для здійснення кадіння : розкурювання в храмі чи поза ним пахучих речовин. Ззовні воно має вигляд металічної чаші з кришкою на ланцюжку, всередині якої приготовлені розпечені вуглинки. Під час служби священнослужителі кидають в кадило пахучу речовину – ладан, а по цьому, особливим чином розхитують його, тримаючи за верх ланцюжка. Саме таким способом розповсюджується навколо священика пахучий дим – фіміам.
Під час богослужінь кадіння мають право звершувати усі три священні чини : єпископи, священики та диякони. При чому останні завжди перед початком кадіння беруть на це благословення від старших по сану зі словами : «Благослови Владико, кадило!». Лише отримавши благословення, диякон може звершити це сакральне дійство. При архієрейському богослужінні кадіння часто звершує сам єпископ. В такому випадку два диякони супроводять його зі свічками: один йде перед, а інший – після нього. Священика, котрий кадить, зазвичай, супроводжує тільки один диякон попереду.
Важливо зауважити, що кадило та панікадило – це різні речі. Панікадило – це велика люстра у храмі, найбільший церковний свічник, що звисає зі стелі в середній частині церкви. Ладан – це духмяна, пахуча смола з дерев Сходу, що використовується для кадіння. В давнину існувало кадило для домашнього використання мирянами – т.зв. «кацея». Воно позбавлене ланцюжків, але має довго ручку.
Історія кадила Історія цього богослужбового предмету сягає корінням ще часів Старого Завіту. Сам Господь повелів Мойсею зробити в Скинії жертовник, на якому б в особливо урочисті моменти богослужінь, переважно раз в рік, первосвященик спалював дорогоцінні ароматичні речовини. Саме ладан, Богонемовляті Христу як Богу, принесли мудреці зі Сходу разом із золотом та смирною у Вифлеємську стаєнку. Святий Іоан Богослов у Об’явленні своєму видінні в Небесному храмі бачив ангела з золотою кадильницею.
Духовне тлумачення змісту кадіння За тлумаченням святих отців вогонь, як речовина котра палить і зігріває, духовно зображає собою Божество. Тож кадильний вогонь символізує Божественну природу Христа, а вугілля – Його людську природу. Ладан є духовним символом щирих та гарячих молитов до Бога. За іншим тлумаченням кадило символізує собою Пресвяту Богородицю, котра зуміла вмістити в Собі Невмістимого Христа-Бога. В багатьох молитвах Діва Марія названа «Кадилом Благовонним». Саме кадіння в Святому Писанні означає силу, що відганяє злих духів (Тов. 8, 2-3), Славу Божу (2 Пар. 5, 14) та приношення молитов Богу (Псалом 140, 2).
Приймаючи від прислужника кадило священик благословляє його рукою та читає молитву, в якій розкривається християнське розуміння суті новозаповітнього кадження : «Кадило Тобі приносимо, Христе Боже наш, як приємний запах духовний. Ти ж прийми його в пренебесний Твій жертовник і зішли нам благодать Пресвятого Твого Духа».
Існує кілька способів кадіння у храмі. Передусім розрізняють велике та мале кадіння. Під час великого кадіння священнослужителі обкаджують вівтар та увесь храм, а на малому – лише вівтар, іконостас та людей з амвону. Кадіння священних предметів та ікон означає наше шанування Бога та святих, а також ревні прохання до них про заступництво. Якщо служителі кадять людей, то це означає любов і благословення Боже до християн – Дітей Божих, носіїв Благодаті Пресвятого Духу. У відповідь на кадіння прийнято схиляти голову. Хреститись при цьому не потрібно. Так само не варто повертатись задом до вівтаря, коли священнослужителі звершуючи повне кадіння храму, дійшли до притвору і кадять людей від вхідних дверей. Достатньо просто повернути голову в бік отців, або трохи стати боком.
Ще про вигляд та історію кадила Вигляд кадильниці – пристрою для воскурення фіміаму у різні часи змінювався. Від старозаповітнього жертовника-стола нині кадило набуло значно скромніших розмірів. Однак, церковна історія зберегла цікаві зразки подібних церковних аксесуарів. В житті папи Сільвестра І (314-335) записано, що імператор Костянтин Великий передав в дарунок Латеранській базиліці три золотих кадила, вагою п’ять кг. кожен. Одне з них було прикрашене 49 кусками коштовного каміння. Цілком ймовірно, що подібні речі було важко використовувати під час богослужінь, і вони мали більше символічне значення, аніж практичне. Десь з того часу в історичних матеріалах зустрічаються свідчення про наявність в храмах стаціонарних кадил, неймовірних розмірів. В книзі архієпископа Новгородського Антонія «Паломник» (XII в.) розповідається про те, що за його часу в храмі Святої Софії в Константинополі на особливо урочисті богослужіння, принаймні на тих, що був присутнім сам імператор, в храм особливими отворами подавався кадильний дим.
Здається, що нині найбільшим в світі кадилом є т.зв. Ботафумейро, що протягом вже 700 років використовується в соборі Саньяго-де-Компостела в Іспанії. Його канатом прикріплено до стелі. Кадило має 160 см. висоти та важить не менше 80 кг. Для його наповнення потрібно 40 кг. вугілля. Після розпалення Ботафумейро розхитують вісім служителів у багряних одежах. Швидкість руху кадила може досягати 60 км.год. Є припущення, що така неймовірна конструкція була необхідна для того, щоб заглушати сморід від тіл тисячі немитих паломників.
Висновок Не дивлячись на скептичне ставлення протестантів, сектантів та атеїстів до зовнішніх виявив богошанування православних, відкидати сьогодні в богослужінні кадіння, цю давню практику християн, було б доволі нерозумно та необачно. Кадіння приготовляє нас до молитви, налаштовує на правильний молитовний настрій. За словами проф.Михайла Скабалановича «Фіміам возносить наш розум до Престолу Божого, куди він потрапляє разом з нашими молитвами».
Який це разючий контраст між скупими протестантськими зібраннями в «домах молитви», де за дотепним словом одного літератора, можна вловити безліч різноманітних запахів : від українського борщу до російської квашеної капусти : все для людей, але не для слави Божої. Дійсно, якщо Бог хоче когось покарати, то спочатку відбирає половину розуму.
З давніх-давен людство вважало спалювання дорогоцінних пахощів перед престолом – однією з найважливіших прийнятних фізичних жертв Богу. Ніщо краще не символізує стремління християн до духовного світу, як тонкий і майже непомітний дим, що прямуючи від землі до неба, непомітно зникає на наших очах. Тож нехай же символ запаленої кадильниці з пахучим фіміамом, завжди нагадує нам про потребу власного духовного росту, роблячи наше духовне життя більш повним та свідомим.
