Думка Церкви: Святиня чи амулет?

- Отче, сьогодні багато хто вірить у дієвість освячених в церкві "амулетів"...

- Давайте одразу скажемо про найголовніше. Основна, принципова різниця між християнством та язичництвом полягає в тому, що християни своє життя оцінюють виключно на основі власних стосунків з Богом та людьми. Навіть не використовуючи жодних "амулетів", ми можемо спрогнозувати власне майбутнє хоча б по тому, як вели себе в минулому та ведемо зараз. Язичники вважають зовсім по-іншому.

За їхніми переконаннями, майбутнє людей залежить, в першу чергу, від того, в які умови вони потраплять та наскільки вдало зможуть за захунок певних, цілком зовнішніх, речей звести до мінімуму ту шкоду, яку наносять інші, погані люди. Ви напевне й самі не раз помічали людей, що всі свої біди та нещастя списують на сусідів, родичів або знайомих. Увесь світ винен у їхньому нещасті, тільки не вони самі. Так от, так таких людей потрібно називати язичниками або поганами. Вони не вірять в те, чого навчає Церква, хоча й можуть роками ходити до храму, думати та розповідати усім про себе, що є чудовими християнами. Однак, віра людини найкраще являється не в тому, що вона саме про себе думає, але за якими принципами вона живе. Багато людей залюбки набирають в храмі освячену воду та посвячують зілля, однак використовують їх саме в межах власного погансього світогляду, зовсім не так, як цього вчить Церква.Очевидно, що духовної користі це принести їм ніяк не може.

- Тобто, ви заперечуєте потребу освячувати в храмі якісь речі?

- Ні, не заперечую. Але тут потрібно чітко розрізняти освячений з вірою в Бога священиком предмет, та амулет "заговорений" чаклунами з певною метою, або неправильно використану церковну річ. Перший - допомагає людині обожити цей фізичний, тварний світ. Тобто, допомагає людині спасатись. Інший - стає однією з ланок, що необхідно пройти язичнику на шляху служіння сатані. Кожне церковне освячення - це по суті присвята якогось предмета самому Богу. Після освячення вода, єлей, ікона, свіча чи книжка за своєю природою вже перестають бути просто матеріальними об'єктами. Це вже речі відділені від цього світу для того, щоб у новому стані багато повніше та глибше служити не тільки видимому, але й невидимому. Тому, освячені одного разу речі більше не можна використовувати для побутових потреб. Те, що ми одного дня віддали Богу дуже дивно було б забирати назад.

Кардинальна протилежність християнству є язичництво, що обмежує людський світ виключно цими земними рамками : фізичним здоров'ям, добробутом, вдачею, владою та кар'єрою. Коротше кажучи робить все для того, щоб відвернути нашу увагу від душі та Вічності, а значить - від Самого Христа Спасителя. Язичники вірять, що певні речі можуть мають здатність впливати на хід і якість нашого майбутнього. Це, звісно, не правда. По-перше, наділяти речі божественними властивостями є гріх перед Богом, бо порушує вже Першу Заповідь Божу. По-друге, це суперечить фундаментальному християнському переконанню про свободу волі людини. Все наше життя в наших руках, і насильно втрутитись в нього не може навіть сам Господь. Ну, й третє. Навіть правильно освяені в храмі речі не мають у справі нашого спасіння такої значної ролі, яку мають наші вчинки. Можна буквально завалити свою оселю іконками, зіллям, свічками та "земельками з гробиків святих", але якщо не будемо мати любові до ближнього - все це буде лише сміттям, що краде в нас життєвий простір, гроші та час.

Я бачив відвертих злочинців, у яких будинки були прикрашені старовинними дорогими іконами, та знаю про святих, все багатство яких складали Біблія, Часослов, та вирізана з газети, пожовкла репродукція образочка. Найголовніше в житті визначається не тим, як і чим ми зуміємо себе довкола обставити, але тим, як ми зустрічаємо реальних, живих людей. Жоден предмет, що є в церкві, не діє саме по собі. Храм Божий - це не цирк, щоб дивувати нас чудами. Це - лікарня, де люди зцілюють свої зранені душі і спілкуються з Богом.

Думка Церкви: Святиня чи амулет?

Освячені в храмі речі мають своїм завданням допомагати нам спасатися. Однак, навіть після освячення, самі по собі вони не мають жодної сили. І лише тоді, коли ми доповнюємо все, що було освячене церквою, власною вірою в Бога, смиренням, покаянням та любов'ю до ближнього, освячені служителями предмети почнуть діятиза призначенням в повну силу, приностимуть нам справжню духовну користь. Є багато людей, які до церкви не ходять суто через лінь та байдужість, але часом просять в когось із сусідів чи родини освяченої водички. Практику такої "побожності"схвалити не можна. Так можна зробити раз чи два, як виняток. Але надалі, ніяких чудес для людей лінивих та гордих Бог не показуватиме. Освячена у храмі річ - це не панацея, а потенційна домога тій людині, що хоче співпрацювати з Богом. Без бажання такої співпраці, вся наша віра виявляється неприкритим егоїзмом. 

Можна сказати, що всі люди ходять до храму саме через егоїзм. Ми себе так сильно любимо, що бажаємо доброго життя собі та своїм ближнім тепер і в майбутньому, навіть після смерті тіла. Думати так, очевидно, є правильним, бо ведемо мову про певний різновид "здорового" егоїзму. Але коли любов до себе стає вищою за нашу любов до Бога та ближніх - ми вже стаємо носіями та розповсюджувачами не християнського, а деструктивного егоїзму, того, що з часом неминуче призводить до смерті душі та тіла. Будучи уражені цим вірусом, до святого храму ми ходимо вже не тому, що по-синівськи любимо Бога, а тому, що в нас є цілий список проблем та планів, які Бог має для нас вирішити.

Ось чому "православний" Христос язичникам не потрібен. Він їм заскладний. Їм потрібен свій, особливий та зручний "бог", що залюбки виконає будь-яку забаганку, не вимагаючи у відповідь зовсім нічого, навіть найменших зусиль. Бо дійсно, навіщо постити, якщо я й без цього хороша людина? Від чого мене спасати, коли я нікого не вбив і нічого не вкрав? Навіщо молитися, коли я вже заплатив аж два гривні за свою молитву священику? Навіщо стояти годинами в храмі, якщо я так зможу послухати службу через інтернет чи на плеєрі? Навіщо каятися, якщо Бог і так знає всі мої гріхи, а їх у мене не так вже й багато, багато менше ніж у інших.

Термін "гріх" в православному богослів"ї може означати не лише окремий невірний вчинок людини. Святі Отці зауважують, що цим словом також можна описати загальний стан людської душі, характер її стосунків з ближніми, справжній вигляд перед лицем Вічності. Тому, маємо пам'ятати, що наша язичницька поведінка, завичай, проявляється не просто, як окрема негативна дія чи намір, але, як практична реалізація в житті цілої низки духовних та інтелектуальних прогалин. Для багатьох з нас гріх це не окремий вчинок, а те, що нині можна назвати стилем життя! Тому, ще раз пригадаю просту життєву істину : чим більш освідчена, грамотна людина, тим складніше її обдурити. А от люди недалекого розуму залюбки оманюють себе самі. В тому числі й тоді, коли між Христом та зіллям свідомо обирають освячену травичку.

- Багато християн, якi освячують рiзнi речi, зiлля, свiчки тощо, використовують їх як обереги, а також для магiчних ритуалiв. Чи можна так робити?

- Звісно, що не можна! Церква з давніх-давень нас попереджає, що той, то хто звершує якісь магічні ритуали чинить страшний гріх перед Богом, бо свідомо звершує службу сатані. А той, хто для цього ще й використовує освячені в храмі святі речі чинить ще більший гріх, бо до свого ідолопоклонства додає і богохульство.

- Що можна порадити тим, хто зловживає освяченими речами?

-Таким людям, напевне, варто пригадати цілком богословський "Закон бумеранга" : все, що людина робить, з часом знову повертається до неї. Все зло, яке ми вчинили ближнім, обов'язково нас коли-небудь зустріне знову. Рано чи пізно, але зустріне. Так само й любов. Вона ніколи не зникає з люблячого серця, а є його постійним супутником. Якщо ми бажаємо комусь зла, а тим більше свідомо його робимо, то це обов'язково повернеться до нас в майбутньому. Часто священиків запитують, чи діють людські прокльони. Відповідаю : діють, але не на того, на кого вони послані, а на такого, ким вони посилаються. Те ж саме відбувається з чаклунами та відьмами. Хіба сатана може бути сильніший за Христа?