Коли грiхи вiдпускають не вiдразу?

Перш ніж ми перейдемо до безпосередньої теми нашої розмови, хотів би підкреслити найголовніше. У ставленні людини до духовного життя слід розрізняти два основних підходи: католицький та православний, або якщо говорити ще точніше, то нині існує два принципово різних погляди в ставленні до духовного життя – юридичний та духовний. Католицька Церква, як і всі протестантські деномінації, традиційно розглядають кожен людський гріх, як певний злочин проти Бога – Справедливого Судді, котрий за добро нагороджує, а за зло карає.


В цьому випадку все життя людини – постійне намагання уникнути покарання, задовольнити свого суворого Суддю, або ж просто, зробити так, щоб кількість добрих діл перевищила кількість злих. При чому, за таких умов існує надзвичайно чітка градація дозволеного, чи тим більш того, що потрібно людині для прощення. В католицизмі, до речі, все надзвичайно скрупульозно вирахувано та задокументовано: кожен гріх має вагу та власне місце в канонічному праві. Якщо людина зробила більше добрих справ, аніж їй потрібно для спасіння, то Господь для такої людини вже стає боржником. Власне, саме через таку чітку систему градацій гріха, а особливо через зручний та прогнозований спосіб стосунків людей з Богом, з’явилась можливість домовитись про все наперед. Скажімо, існування в католицькій Церкві індульгенцій побудоване саме на цій, погодьтесь, доволі меркантильній, однак надзвичайно зручній засаді: оскільки все в цьому світі має свою ціну, і ми її знаємо,  то значить, що за це можна заплатити і отримати прощення. Як пригадуєте, довгий час індульгенції продавались навіть за майбутні гріхи, які людина насправді ще не вчинила. Яке ж це блюзнірство перед Богом та Церквою, яка наруга над святим Таїнством Покаяння! 

У той же час, наша Східна, Православна Церква, завжди розуміла гріх та людські пристрасті саме як хвороби, як пошкодження душі, як рани, котру людина свідомо наносить сама собі. В цьому випадку, боротися з гріхом слід не караючи й без того хвору людину, а навпаки - з любов’ю та співчуттям, максимальним тактом слід підібрати їй максимально ефективні ліки. Якщо людина йде сповідатися до католицького духівника, то біля сповідальниці її чекатиме суддя, котрий владою церкви не лише має право покарати злочинця, але й неминуче повинен це зробити перед тим, як відпустить гріх. Правда, в наш час католицизм настільки вже секуляризувався, що нині ви мало знайдете церкву, де б бездоганно служили б повноцінні служби. Тим більше, звертали достатньо уваги на питання покути – епитимії: промов три рази «Отче Наш», три рази «Богородице Діво» і один раз «Вірую» - і всі гріхи прощені. І хоча дійсно, серед основних можливих способів епитимії є молитва, піст чи добрі справи, вони не є єдиними можливими способами для духовного лікування. Бог, звісно, знає, що ми вміємо читати і можемо прочитати з молитовника не лише тричі якусь молитву, але багато більше. Господь хоче бачити наше щире серце, а не дикцію чи добре поставлений голос.

Коли грiхи вiдпускають не вiдразу?

В Православній Церкві епітимія – це щось набагато складніше і, якщо можна так сказати, більш філігранне та точне. З давніх-давен, харизма духівника була особливо шанованою, почесною але надзвичайно рідкісною. В Грецькій Церкві й до нашого часу не кожен священик має право приймати людську сповідь. Очевидно, що не кожна людина, яку ми пустимо до себе в душу, зуміє нам допомогти, при цьому не зашкодивши. Бачите, не дивлячись на те, що гріх у світі безумовно прогресує, не стоїть на місці також і духовний та інтелектуальний рівень парафіян. Ми погані християни, але це не говорить, що серед нас взагалі немає добрих і навіть святих. Поки існує Церква, доти існуватимуть у ній святі люди, бо в цьому полягає й мета її існування на землі – роботи з людей святих. Але якщо люди не будуть вчитися каятися, то не будуть отримувати прощення. А коли не будуть прощені – не будуть спасенними. 

Тому, безперечно, що духівництво – це особливе покликання, до котрого не можуть надаватись усі без винятку клірики, які одного дня отримали священицьке рукоположення. Як на мене, давно на часі реформа Церкви, при якій наша Українська Церква наслідує приклад Елладскої та інших Помісних Церков, при якому не допускатиме до духівництва щойно висвячених ієреїв. Для того, щоб стати добрим духівником потрібний власний досвід боротьби та перемоги над гріхом, а не лише суха, "книжна" теорія, отримана за час навчання в духовній школі. Тим не менше, той, хто немає особливої вродженої харизми, повинен просити Бога бути її гідним, а також, докладати усіх можливих зусиль для того, щоб наслідуючи древніх подвижників благочестя, хоча б частково збагнути і прийняти дух справжнього духовного керівництва. Бачачи смирення людини, її щире бажання послужити людям, Господь обов’язково торкнеться своєю десницею навіть такого,  найбільш «безнадійного» пастиря. 

В давнину, коли не лише паства, але й пастирі частенько були малограмотними, на допомогу приходила «Книга правил», або інші книги, в яких давались вказівки щодо накладення священиками епітимій тим, хто каявся. Слід наголосити, що ці книги ніколи не мали догматичного, чи то безумовного значення для всієї Церковної повноти. Зазвичай, вони діяли в рамках конкретної місцевої Церкви, при чому в цілком конкретну історичну епоху. З часом помінялися люди, умови в яких вони живуть, змінювались умови в яких несла свою місію Церква. Тому, не дивно, що старі правила перестали діяти самі собою. Формально їх ніхто не забороняв, чи навіть, не скасовував. У них просто закінчився термін придатності. Якщо сьогодні відлучити людину від Церкви за аборт чи перелюб на 10 років, то вже завтра наші храми виявляться пустими, а відігнані від церкви люди у відчаї взагалі не будуть себе омежувати в гріхах – їм і так вже не буде чого втрачати. Тим не менше, неймовірно суттєві строки відлучення від Церкви людей за ті гріхи, які нині вже, на жаль, вважаються звичними та повсякденними, не можуть не нагадувати кожному з нас про ту відповідальність, яку беруть на себе християни.

З милості Божої, у нас з вами є можливість каятися, просити прощення та зцілення у Христа-Господа, і направду, нерозумним є той, хто не користається моментом, а відкладає своє каяття «до кращих часів». Знали б вони, скільки людей не дождались того часу, і в своїй безпечності зустріли власний гріб швидше, ніж єпитрахиль священика та примирення з Богом. 

Епітимія - це не покарання, це не помста людині від Бога, за її гріхи. Це чудодійні ліки, котрі здатні розм’якшити наше скам’яніле серце. І навіть якщо нам встановлюватиме її священик, що має безліч особистих провин та гріхів, пам’ятаймо, що жодною сповіддю не можна нехтувати, бо жоден священик не здійснює Таїнств своїми власними силами, але є лише свідком вашого покаяння перед Богом. Тому, варто розуміти одну важливу річ: отримає маєте ви прощення від Бога чи ні, залежить не від священика, і навіть не від Бога, бо Його любов до нас абсолютна. Отримаємо ми прощення чи ні – залежить тільки від нас самих, від того, як щиро ми каємось, і , як ревно будемо виконувати призначену духівником епітимію.