Хто може прислуговувати у церквi? З якого вiку (бо у деяких храмах юнi хлопцi прислуговують, а в iнших- старшi чоловiки)? Чи є якiсь обмеження? Якi функцiї цiєї прислуги пiд час Лiтургiї? Чи потрiбно проходити попередньо навчання?
Символіка православного богослужіння надзвичайно пишна й багата, та вимагає особливої підготовки й знання церковного уставу. Для того, щоб служба відбулася правильно та по належному чину, священнослужителеві потрібні помічники. Загально їх називають церковнослужителями, оскільки вони служать у церкві. У той час, як вище духовенство має загальну назву священнослужителів – вони звершують священнодійства.
В ідеалі, прислуговувати біля вівтаря повинні найбільш авторитетні чоловіки громади. Вони мають користуватись безсумнівним авторитетом, бути зразковими у родині, на роботі та серед невіруючих. Окрім цього, вони повинні відрізнятись добрим здоров’ям, пунктуальністю, відповідальністю та знанням уставу православних богослужінь.
Останнім часом з’явилася практика залучення до прислуги зовсім юних: підлітків чи маленьких хлопчиків. На це можна сказати наступне. З одного боку це надзвичайно добра, позитивна тенденція. Ми, безперечно, повинні виховувати собі зміну, навчати нове покоління не тільки служби, але й самого церковного духу. Тим не менше, також слід розуміти, що вимагати від дітей серйозного ставлення, повної самовіддачі, щодо церковного служіння, було б не дуже тверезо. Якщо це школярі, то для них на першому місці повинна стояти школа. Навіть у випадку, якщо школяр мріє стати колись семінаристом.
У таких випадках краще всього мати кілька пар прислужників, де старші зможуть навчати молодших, і показувати їм належний приклад та під наглядом священика будуть допомагати їм опановувати ази церковного благочестя. Звичайно, тут мова йде про багаточисленні громади. У невеликих сільських парафіях священики часто страждають від того, що просто не мають з кого обрати собі помічників. Натомість, у потужних громадах, з великою кількістю молоді, часто можна спостерігати протилежне явище: вівтар та ризниця заповнена хлопчиками, які не лише не допомагають, але, правду кажучи, ще й заважають священику. Частина з них, до речі, потрапили туди не тому, що в них самих є бажання прислуговувати, а тому, що так сказали їм батьки, «благословив» священик, або й просто до вівтаря потрапили «за компанію» з друзями.
Церковнослужителі кожного разу перед богослужінням беруть благословення у настоятеля на стихар та цілують йому руку. Так само потрібно робити по закінченні служби.
 |
| Що варто знати про церковну прислугу? |
Юнаки, котрі відчувають покликання до служіння Церкві упродовж всього життя, можуть отримати від архієрея благословення на носіння під час служби не лише стихаря, але й підрясника. Для одружених також можлива хіростесія, - спеціальний обряд благословення, у читці, співці та іподиякони.
Історично в Церкві нижчі степені кліру сформувались значно пізніше за відому трьох ступеневу градацію ієрархії – дияконів, пресвітерів та єпископів. На перших порах їх обов’язки виконувались або дияконами, або самим народом. І лише з ІІІ століття з’являються нижчі клірики, та й то - не усюди в один час. У великих Церквах, наприклад Римській чи Африканській, чтеці та співці вже були у великій кількості у ІІІ столітті, тоді як в малих Церквах в ІV і навіть V віці їх обов’язки все ще виконувались дияконами. Численні письмові джерела того часу свідчать, що усюди на практиці в різних помісних Церквах це питання вирішувалось по-своєму. Однак, у більшості випадків, усі сходяться в переконанні про три основних чини нижчого кліру: чтець, співець та іподиякон. Всі вони посвячувались на своє служіння за допомогою спеціальних молитов та єпископського рукоположення.
Церковна історія свідчить про один неприємний, але реальний історичний факт, котрий суттєво повпливав на сформування чинопослідування іподияконської хіротонії. Деякі іподиякони почали суперечки за рівність з дияконами. Для того, щоб остаточно вирішити ці суперечки Вселенський Патріарх Мануїл (Харитопул) (ХІІІ) постановив посвячувати іподияконів не в дияконнику, а посередині храму, і не під час літургії, але перед її початком. З того часу збільшилась різниця між чинами хіротесії в іподиякона та хіротонії на диякона. Хіротесія у читці та іподиякони звершується перед рукоположенням у сан диякона, часто буває, що в той самий день, перед літургією.
Після того, як звершать облачення архієрея, посеред церкви виводять кандидата, котрий тричі кланяється до вівтаря, і потім тричі до архієрея. Підійшовши до архієрейського амвону, він схиляє голову перед єпископом, той осіняє її хресним знаменням, а потім возложивши руки, читає дві молитви. По цьому, буває постриг – єпископ хрестовидно постригає йому голову. Після чого новопостриженого чтеця одягають в маленький фелонь, на знак його посвячення Богу. Далі знову єпископ читає молитву, поставивши руку на голову. Після неї чтецю пропонується прочитати фрагмент з Апостола, на знак його першого обов’язку – церковного читання. По цьому фелонь знамається, і архієрей благословляє стихар. Чтець цілує стихар і руку єпископа, а потім з допомогою іподияконів облачається в нього.
Чтеці носять свічки при служінні єпископа та священика, вони приносять воду, нагрівають теплоту, запалюють кадило, приготовляють вино та просфори до богослужіння, слідкують за чистотою у вівтарі.
Якщо посвячення у іподиякони звершується в той самий день, то далі, після стихаря, іподиякони підносять орар. Владика благословляє його, а посвячуваний цілує орар та руку. Далі, цей орар одягають на нього особливим чином - хрестоподібно. Це символізує ангельські крила, у служінні Богу. Далі, з допомогою інших іподияконів, він омиває руки єпископу, по закінченні цього знову цілує руки. Під час Херувимської пісні, на Великому вході, новоблагословенний іподиякон йде в самому кінці хожу, а після слів архієрея «Нехай же будуть милості…» він разом з іншими іподияконами вводиться до вівтаря, де бере благословення від єпископа.
Слід пам’ятати, що право входу до вівтаря мають лише особи, котрі отримали особливе посвячення. Про це свідчать Церковні правила: 5-е Антиохійського собору, 19-е Лаодикійського собору та 69-е VI Вселенського собору. Таким чином, посвячення у церковні клір – вимагає від кандидата максимальної відповідальності та розуміння не лише власних прав у храмі, але й обов’язків.
Базові знання для нижчого кліру можна отримати під час богослужбової практики, а кращим служителям рекомендується продовжити навчання в духовних школах – семінарії чи академії.
