Дорогі брати та сестри. Перш за все хочу щиро подякувати за запрошення на круглий стіл «Збереження традиційних сімейних цінностей в Україні», де від імені духовенства й мирян Української Автокефальної Православної Церкви маю за честь вітати всі благі ініціативи, спрямовані на збереження християнських цінностей, зокрема зусилля, задля збереження та пропаганди святості родини.
Оскільки усі без винятку запропоновані організаторами до обговорення теми важливі, актуальні та болючі, а кожна з них вимагає багаточасового ретельного дослідження та обговорення, я буду намагатися в своєму виступі не розсіювати увагу присутніх на все й одразу, а хотів би зупинити вашу увагу на одному, не дуже зручному питанні – ставлення до гомосексуалізму, особливо в світлі останніх подій в Україні, що можна зробити Церкві для профілактики та лікування цього духовного недугу, і як нам правильно реагувати на виклики часу.
Помилкове тлумачення поняття свободи в кінці XX, на початку XXI століття, призвело до того, що секуляризована, обезбожена людина нашого часу перестала сприймати себе підлеглою Богу та Його законам. Свобода наших днів - це вже не можливість вільного вибору добра, як це було завжди, а бажання остаточної автономії від Творця, егоцентризм виведений в категорію вищих і абсолютних цінностей. Те, що зовсім недавно суспільством ще визнавалось безсумнівною вадою та гріхом – нині стало ознакою вільної та прогресивно мислячої особи. І це, зауважте, в той самий час, коли віруючі люди за своє непохитне дотримання біблійних принципів презирливо тавруються відсталими мракобісами.
Звісно, від ідеї Бога, в тому чи іншому її вигляді, людина остаточно не відмовиться навіть до часу своєї крайньої деградації. Однак, її стосунки з Творцем нині, як ніколи раніше, суттєво переглянуто та «осучаснено». Навіть для чималої кількості тих, хто називає себе віруючим, Христос уже не є джерелом та метою життя. В угоду людським пристрастям, Він став лише засобом для вирішення різноманітних, в тому числі певних медичних або побутових проблем. Люди, а точніше, їхнє спотворене гріхом мислення, провело та чітко зафіксувало грань між тією сферою, куди Бога ще можна впустити, й тією, де перебувати Йому люди дозволу вже не дають.
У низці країн, зокрема в країнах західної Європи, уже на законодавчому рівні було легалізовано, тобто визнано нормою, одностатеві шлюби, а феміністично налаштовані релігійні організації чим далі, тим більше вводять дивних практик. Скажімо, спочатку вони вирішили поставляти жінок на священиків, потім благословляли в «церквах» одностатеві пари.
Ще згодом, дозволили жінкам бути єпископами, а потім дозволили цим жінкам-єпископам самим «одружуватися» на жінках! Так, капітулюючи під тиском гріха, найбільш «прогресивні» релігійні спільноти, зокрема Англіканська чи Лютеранські Церкви, сьогодні наважуються переписувати Закон Божий, та цілком безпідставно вводять до нього речі, яких сама Церква ніколи не знала, а коли знала, то усіляко осуджувала та викорінювала. Очевидно, головна проблема тут не лише в тому, що безбожництво в неймовірних масштабах так відверто протиставляється християнству. Так, напевне, було завжди. Все набагато страшніше тому, що в такому випадку християнство до невпізнання спотворюється, або на цілком «законних» підставах за нього видається щось зовсім інше, якийсь сурогат, що в дійсності, християнством вже давно не є і бути не може. Не дивлячись на те, що при бажанні зі Святого Письма можна вичавити навіть маніфест Комуністичної Партії, а Спасителя зробити першим соціалістом, головне в Біблії все-таки не інтерпретація, а оригінальний текст.
Таке поверхневе та легковажне ставлення до духовних питань призвело до того, що чимало людей по всьому світі відвідують свої церковні, а точніше, вже псевдо церковні общини, зовсім не заради Христа, а заради якогось ілюзорного членства, яке для них є самоціллю вже саме по собі. Той моральний, а точніше – духовний ідеал, до якого кличе Спаситель, нині просто ігнорується. Там, де Христос суперечить упертим гріховним нахилам людей, Його спочатку не приймають, а потім і відверто хулять. В цьому немає нічого дивного. Кожній людині власні пристрасті, яким вона роками віддано служить, значно ближчі та рідніші, ніж заповіді якогось Бога, до якого вони часто мають доволі опосередковане відношення. Навіть при умові регулярного відвідання недільної служби. Насправді, це всього лиш 2 години, з усіх 168 годин, що є в тижні. Погодьтесь, це доволі непропорційне співвідношення, і до того ж – далеко не на користь Христа. Тож зовсім не дивно, що при впертому замовчуванні проблеми вона може вийти з-під контролю.
Якщо вже християни, названі колись Спасителем «Світлом для світу» (Мф.5:14) перетворюючись у темряву перестають у ньому світити, то, що вже казати про саму темряву: відвертих безбожників, язичників та вихованих на засадах толерантності мільйонів молодих людей? До речі, нагадаю, що з християнського погляду відповідником світського слова «толерантність» є слово «байдужість».
Коли хтось каже, що він толерантно ставиться до представників будь-яких поглядів та кольорів орієнтації, це означає лише одне – йому відверто байдужі ці люди. А це, очевидно, повна протилежність християнській, братській любові, яка найповніше реалізовується в тому, що ми бажаємо спасіння душі ближньому і в міру сил працюємо в цьому напрямку. Якщо я когось дійсно люблю, тобто мені не байдужа його доля у вічності та його особисті стосунки з Богом, я не буду карати його толерантністю, за ширмою якої ховається звичайна холодність, недбалість, безсердечність та апатія. У Православній Церкві віддавна було відомо про цей гріх, котрий раніше мав красиву назву староцерковною мовою «окамененного нечувствия», або, як про нього вчив Святитель Феофан Затворник, - «духовна сухість». Отже, толерантна людина - це людина, яка сохне й гине сама, і пасивно споглядаючи, дозволяє сохнути та гинути своєму ближньому.
У дні, коли відбувається наша зустріч, українське суспільство пережило, чи вірніше, ще переживає революцію. Я б не хотів якось особливо загострювати питання, показово наголошуючи, яка саме це революція: політична чи культурна. Як православному священику, мені простіше та багато логічніше міркувати про феномен цього явища саме з духовного погляду. Як відомо, початком цих подій стала реакція громадян, передусім молоді, на відмову Президента підписати договір, згідно якого Україна мала б отримати асоційоване членство в Європейському Союзі.
В особливому руслі «болючість» цього питання для українських християн проявилось тоді, коли опоненти протиставляли суперправославній матушці-Росії європейські Содом і Гомору, й тамтешні збочені порядки. Не дивлячись на те, що сформульована таким чином дилема фактично не залишає християнам жодного розумного вибору, і в першу чергу її слід визнати першокласною маніпуляцією та перекрученням фактів, все ж, хотів би особливо запинити увагу присутніх на питаннях, що стосуються духовного розбещення молоді, зокрема у питаннях статевого життя у зв’язку з новими політичними викликами.
Безперечно, гомосексуалізм, як і будь-яка інша хвороба, корисною бути не може. Тож, не лише з погляду благочестя, але й з погляду здорового глузду, в неї в принципі, не може бути жодного виправдання. Тим не менше, сьогодні в окремих колах все ще триває дискусія з цього приводу.
Одним із головних аргументів людей, спотворених блудною чи содомською пристрастю, є думка про те, що оскільки все в цьому світі створив Бог, а геї тут не виняток, то цей стан цілком відповідає нормі. Як бачимо, згідно логіки содомітів, Сам Бог створив гомосексуалізм.
Також для виправдання збоченої поведінки часто в приклад наводять тварин. Відомо, що в деяких представників фауни, дійсно, існує схожа практика проведення дозвілля. Хоча особисто я не вважаю, що це вагомий аргумент. Очевидно, між духовністю пінгвінів та людей існує суттєва різниця. Тим більше, це легко можна пояснити з богословського погляду. Гріх, котрий через прабатьків увійшов у світ, приніс не лише спотворення людської природи, але й через нього пошкодився увесь звичний хід речей навколо людини - і в тваринному світі теж: «Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі» (Рим.8:22).
Православне богослівя навчає, що навіть природні нахили – це лише наш особистий вибір. Якщо їсти це норма, то об’їдатися – це наш особистий вибір. Якщо сон це норма, то надмірне спання – це особистий вибір. Якщо статеве життя в законному подружжі двох людей протилежної статі це норма, то неакуратне поводження з ним може легко зруйнувати шлюб середини.
В залежності від об’єктивних наслідків на душу і тіло, в світській термінології значення церковного терміну «гріх» краще всього передається словами «хвороба», або «похибка». Тому, засуджуючи гріх гомосексуалізму потрібно наголосити, що ми засуджуємо не носіїв цього гріха, а сам гріх. Людей, уражених цією пристрастю, ми, керуючись християнською любов’ю, закликаємо до покаяння і пропонуємо усі необхідні засоби для того, щоб остаточно подолати цю недугу.
З гріхом людина не народжується, він не з’являється «сам по собі» якось випадково. Перш ніж ми побачимо його реалізацію, він дозріває та проходить певні стадії свого розвитку в душі людини. Як вчать святі отці, він зароджується в розумі, проникає спочатку в увагу, потім у відчуття та волю, і аж після цього, реалізовується в вигляді того чи іншого конкретного гріховного вчинку. Тобто, з точки зору вчення про духовне життя, гріх це завжди свідомий вибір людини, при чому – викликаний її багаторазовою згодою на нього. Не можна стати практикуючим гомосексуалістом випадково, або проти своєї волі. Це підтверджується позитивними досвідом боротьби з гріхом багатьох подвижників благочестя.
Найкращим і єдиним дієвим способом подолання гомосексуалізму, а також усіх інших гріхів, є залучення людини до активного церковного життя, та її участь Таїнствах Церкви Христової. Лише з Божою допомогою можна позбутися гріха, котрий проник у саме серце людини. З іншого боку, альтернативою жорсткої та цинічної пропаганди збочень через «сучасні та толерантні» ЗМІ, є активна місіонерська, просвітницька праця церковнослужителів, психологів, медиків, котрі повинні максимально широко з власних професійних позицій роз’яснювати усі незручні або незрозумілі питання, спростовувати існуючі міфи щодо дійсної природи людини. І хоча нині священнослужителі не вважаються авторитетами у цій галузі, хотів би нагадати, що саме в їх руках зберігається дві, неймовірно важливі в цьому сенсі наукові дисципліни: Християнська антропологія та Аскетика. Перша вчить ким в дійсності є людина, з чого та як вона складена, а друга показує ідеал, до котрого їй потрібно прагнути. «Світські» способи лікування за допомогою психоаналізу чи певних фармацевтичних засобів багато чого можуть допомогти в ліквідації наслідків хвороби (наприклад, коли гомосексуалізм є симптомом шизофренії). Однак, оскільки кожна пристрасть зароджується в душі, то й лікувати в першу чергу потрібно душу. Натомість, світська «офіційна» психологія знає про душу катастрофічно мало. Вона лише використовує це слово у своїй назві, наче в рекламних цілях, але вкладає в це поняття свій власний зміст. Сучасні психологія та психіатрія це давно вже не дисципліни про душу, а про взаємозв’язок певних психічних процесів в організмі людини. Тобто, не дивлячись на те, що вони досліджують такі нематеріальні речі, як відчуття, сприйняття, увага, уява, пам'ять, мислення, мова, емоції, це все одно є вивченням фізичного боку людини, її тіла. Світські науки позбавили людини душі.
Тому, як би легковажно сучасне суспільство не дивилося на працівників Церкви, бачачи в них лише якийсь дивний атавізм минулого, сьогодні найкращий час надати їм слово. Якщо не всім, то хоча б найбільш освіченим та ерудованим. І кажу це я зовсім не тому, що сам я є пресвітером Православної Церкви. Навіть не дивлячись на це , я маю тверде переконання, що без допомоги священно- та церковнослужителів проблема боротьби з гріхом залишиться не вирішеною. Той, хто мав досвід перебування у лікарняних установах, легко міг помітити, що люди дуже часто покладають надії на свої гроші, на таланти лікарів чи на чудодійні ліки. І лише коли в них нічого не виходить ні з першим, ні з другим, ні з третім, люди згадують про Бога. Я ж пропоную одразу з Бога розпочинати. Тоді шансів у хворого збільшиться у рази.
Сьогодні складно говорити, як швидко Україна потрапить в Європу. Однак не треба забувати, що попри усі політичні суперечки, Європа та європейські настрої уже давно живуть в Україні, принаймні в її великих містах. І ось поки ми до неї лише збираємось йти, вона сама вже давно тут. Друковані та електронні ЗМІ, телебачення, радіо, і як синтез усього цього – Інтернет, давно зруйнували межі не лише між країнами-сусідами, але й між материками. Для заможних людей кордони давно відкриті. Тому, для християн можливість зустрічі з гріхом лицем до лиця - це певний виклик, який не повинен нас лякати, а навпаки – він має пригадати нам наше християнське покликання та обов’язок донести Слово Боже до країв землі. Принаймні один раз в історії України вже таке було. За часів святого князя Володимира. Тоді світло вчення Христового прийшло на наші язичницькі землі, і яскраво осяяло їх на довгі віки. Зустрівшись із злом добро перемогло, тому, що добром є Сам Бог. І якщо хтось з християн досі слово «Європа» ототожнює зі словом «зло», то він може бути спокійний. Зло обов’язково буде подолано добром. Однак, не хотів би приховати своєї думки на це.
Тільки той, хто сам мав можливість хоч кілька тижнів, а ще краще – кілька місяців, пожити в будь-якій з низки європейських країн, міг переконатись, буквально ще з перших хвилин свого перебування за кордоном, наскільки високоморальній та практично в усьому ідеальній Україні, ще далеко до розгнузданої та загниваючої Європи. От у нас все ідеально, тільки одного ми боїмося протиприродного сексу. Бо зі всім іншим у нас все гаразд! В Євангелії від Івана є випадок, як майбутній апостол Нафанаїл коли почув про Ісуса з Назарету промовив у відповідь: «чи може бути щось добре з Назарету?» (Ін.І:45-46). Так само нині обмануті тисячі, а може й десятки тисяч бідних пенсіонерів чи бюджетників, голодних, покинутих напризволяще, що доживають свого віку в страшних та холодних квартирах, з жалюгідною пенсією і без працюючого душу. Вони ніколи не були далі Польщі з одного боку, а Румунії з іншого, і то ще на початку вісімдесятих років минулого століття, але все одного так само щиро, інтонацією Нафанаїла, наївно запитують «чи може бути щось добре з Європи?». Може! Так, як з Назарету прийшов Христос, з Європи до нас може прийти хоча б порядність та самоповага. Кілька наших поколінь, що виросли без Бога, вже загубили у собі людськість. Ми забули що таке справжня свобода, за яку приймаємо крихти, що падають з панського депутатського столу. Ми вже втратити надію для себе, і маємо шанс загубити її своїм дітям.
Зустріч двох культур Європейської та Української зможе принести спільну користь, духовно збагатити нас. Це величезна духовна помилка вважати себе кращим та святішим ніж хтось інший. Ще Антон Павлович Чехов писав, що чужими гріхами святим не станеш. З іншого боку, Європа це не лише борделі, але й багатовікові християнські традиції. І мені здається, що кожен хто бачить в європейських перспективах лише перспективи одностатевого блуду, за словами апостола Якова, «спокушається, захоплюючись i зваблюючись власною похiттю; похiть же, зачавши, породжує грiх, а вчинений грiх породжує смерть.» (Як. 1:14-15).
Для людей нормального складу розуму содомський гріх, як протиприродній та безглуздий, взагалі не стоїть і не може стояти в пріоритеті. Згідно елементарної статистики, проблема розлучень чи подружніх зрад давно вже стоїть набагато нагальніше за питання статевих збочень. А щодо вчення Церкви, відповідь може бути ще приголомшливішою: початком содомського гріха є блуд, що народжується від догоджання своєму череву. Тому, з погляду віруючої людини, для того, щоб запобігти гомосексуалізму, набагато правильніше буде привчати людину до посту та самоконтролю, а не показово виступати проти членства України в Європейському союзі.
Бачите, гомосексуалізм – це неймовірно вигідна страшилка для тих, хто проти незалежної України. Політики знають, що питання дискримінації – це неймовірно претензійне питання для всякої тоталітарної чи диктаторської влади, оскільки мова йде не про один тільки гомосексуалізм, а й про вікову дискримінацію, дискримінацію за станом здоров’я, статтю чи релігією. І я не знаю, що вже гірше – коли гомосексуали не будуть мати права на свої практики, чи коли Кремль, чи хтось на Банковій, вже завтра проголосить мою чи вашу віру - протизаконною. Скажімо в Росії офіційно, за державної підтримки існують лише РПЦ та Мусульмани. Всіх інших або ігнорують, або утискають, або травлять. Тож цілком зрозуміло, що коли нас лякають європейськими збоченнями, то роблять це неймовірно вибірково та тенденційно. Власне, це не мої слова, а переконання Голови представництва ЄС в Україні Яна
Томбінського, котрі він нещодавно висловив у відомому інтерв’ю.
Отже християнин повинен не лише боротися з цим конкретним гріхом, але й з усіма іншими своїми гріхами. Він повинен захищати правду, яка полягає в тому, що гріх живе не ззовні людини, а глибоко в її серці. Якщо сам християнин не дасть згоди на те, щоб стати грішником, то жоден політик фактом підписання якось документу, не буде мати сили його кинути до пекла, бо пекло, як і рай – це наш особистий вибір. А хіба в нас мало поганих, неморальних законів? А хіба усі добрі з них ретельно виконуються?*
Під час вивчення вікової психології – наукової дисципліни про особистісні зміни в людині на різних етапах її життя, - є доволі популярним один дослід. Перед дитиною ставлять маленьку лавочку і ляльку, а потім показують, як ця лялька йде по дорозі, і випадково зашпортується за лавку, падає і плаче. А далі цю дитину запитують, хто ж у цій ситуації винен. Якщо дитина каже, що лялька була неуважною, і винна саме лялька, то вважається, що цей пацієнт в міру дорослий та розвинутий. Але якщо дитина вперто пояснює всім, що винна саме бездушна і погана лавка, то всі знають, що в цієї дитини є певні проблеми у психічному розвитку. З певного віку діти не мають звинувачувати у своїх та чужих бідах бездушні предмети. Історія про Європу це та сама історія про ляльку та лавку. Але тут випробовуються на зрілість уже не діти, а дорослі.
І насамкінець, хочу ще раз заохотити усіх журналістів, священнослужителів, науковців, сміливіше говорити про речі, які дотепер вважались нечистими чи табуйованими, подаючи їх з християнських позицій. Оскільки гріх це об’єктивна реальність нашого життя, яка буде до певного часу існувати навіть, в певному сенсі, проти нашої волі, маємо завданням не ховати голову в пісок по-страусячому, а зодягнувшись у повну Божу зброю, дати адекватну відповідь усім викликам сучасності. Ці виклики вони хоча й нові, але гріхи ті самі, що були дві тисячі років тому. А це значить, ми знаємо як їх долати.
Дякую за увагу. Нехай Господь допомагає нам!
Бажаю успішної роботи круглому столу.
м.Київ, 20 грудня 2013 року
