Василія Великого у місцевому храмі. З благословення єпископа Адріана, у поїздці владику супроводжував протоієрей Євген Заплетнюк, Голова місіонерського відділу Патріархії УАПЦ.
Під час богослужіння, після освячення Дарів, єпископ Адріан звершив першу свою дияконську хіротонію. Владика рукоположив у сан диякона Миколая Катрича, клірика Хмельницької єпархії, редактора сайту «Автокефалія» – Uaoc.Net
По закінченні літургії єпископ Адріан звернувся до присутніх зі словом повчання, у котрому розкрив богословський зміст Євангельського недільного читання, та пов’язав історію про зцілення паралізованого з сучасним подвигом тих християн, які моляться за своїх живих та померлих близьких. Також владика подякував настоятелю громади с.Порохня отцю-протоієрею Володимиру Биху за запрошення відвідати цей чудовий і затишний храм на честь Святителя Миколая, і за непередану словами радість від спільної молитви. До речі, цей невеличкий сільський храм був побудований у селі усього за шість років. І до нині настоятель та паства працюють над його оздобою. Єпископ Адріан особливо відзначив старання найменших з прихожан храму, які зустрічаючи свого Архиєрея чудовим короваєм та милозвучними віршами зуміли задати урочистого тону єпископській візитації.
Також владика привітав нового клірика Хмельницької єпархії УАПЦ отця-диякона Миколая, та закликав його ревно трудитися на Христовій ниві, будучи щирим помічником свого єпископа та настоятеля. Єпископ Адріан попередив, що служіння нашій Церкві в наш час – це особливий подвиг, багатьом людям непосильний. Але, якщо священнослужитель закликатиме у своїх молитвах Христа-Бога у помічники, то його пастирський шлях обов’язково стане легший. З давніх часів і по сьогодні, наша Церква веде свій народ до життя з Богом.
Після проповіді Преосвященний єпископ Адріан помазував парафіян маслом освяченим на Гробі Господньому, та благословляв їх. Закінчилось богослужіння спільною світлиною на пам’ять – духовенство та парафіяни разом сфотографувались перед входом у храм.
Порохня ззовні, – начебто й таке собі звичайне українське село. Однак, насправді, це село зовсім не типове. Ні люди, ні місцевий отець-настоятель не підпадають під графу «пересічних». Усього за кілька років фактично декілька бабусь відважились спорудити у своєму селі прекрасну православну святиню, а тамтешній настоятель – отець Володимир зовсім не злякався ймовірних труднощів. Будівництво храму отець справедливо розділяв з душпастирською працею та вихованням зі своєю матушкою трьох маленьких донечок.
Знайти час і кошти для всього цього було дуже складно. Тому, не сподіваючись на сторонню допомогу, отець сам невтомно трудиться, буквально, день і ніч, засукавши рукава. Кілька років поспіль протоієрей Володимир з парафіянами молилися у приватному будинку священика, і на кілька років невеличкий сільський дім настоятеля, по-біблійному, став домом молитви. Однак йшов час, і відроджувати село взявся настоятель, розпочавши саме з духовного відродження, з будівництва храму. Сьогодні ще отцеві для закінчення усіх робіт бракує коштів, в храмі немає іконостасу, а куплене днями нове панікадило до приїзду єпископа навіть ще не встигли і почепити. Однак парафіяни вірять, що з таким отцем будь-які труднощі – тимчасові. Він зможе все, і навіть більше.
Невеличкий храм у селі став справжньою оазою духовного життя регіону. Отець Володимир духовно окормлює ще й п’ять навколишніх сіл, де люди про власний храм і священика можуть лише мріяти. Наш сільський протоієрей спішить усюди, де його чекають. Не минаючи навіть тих сіл, у яких доживають віка лише кілька бабусь. В одному з таких сіл священик іншої конфесії побачивши фінансову безперспективність більше не з’являється. Не вигідно.
Однак – відбудовуючи храм, люди не стіни будуть, а власні душі. Люди села гуртуються навколо рідної Української Церкви, що тисячу років несе проповідь Слова Істини на своїй рідній мові. До речі, в сусідньому селі «регіонали» побудували величний храм для Московського Патріархату. Однак, люди туди не пішли, бо моляться з українським священиком у клубі…
Так, на безлічі подібних невеликих і скромних прикладів все більше переконуєшся у тому, як Правда Божа – завжди перемагає не лише у Вічності, але вже тут і зараз. Наша Церква не маючи підтримки від влади, ні від закордонних центрів як то Ватикан, Вашингтон чи Москва, завжди була зі своїм народом, і в біді і в радості, ніколи не зраджуючи йому і ніколи не полишаючи його. Тому наші бідні і ошукані усіма люди радо визнають свою бідну, обшарпану, пригноблену Церкву і горнуться до неї . І будуть горнутись до того часу, доки буде жити Україна, та її Свята Церква.
Власна інформація Uaoc.Net
