окремий, та відсторонений пласт інформації, який не має до нас жодного стосунку.
Нібито, його нашим учням та студентам лише треба буде прочитати і запам’ятати максимум до часу свого останнього іспиту. Ну, а потім все це треба буде якомога точніше і детальніше переказати викладачеві і щасливо забути одразу після отримання оцінки та виходу з аудиторії. Насправді ж, ми маємо на увазі більш глибокі і фундаментальні речі.
Як викладачу православних духовних шкіл з певним стажем, мені очевидно, що кожний підручник має свій «термін придатності». Після того, як цей термін сплине, старі підручники не тільки нічого корисного пошуковцю не дадуть, але й можуть ще більше заплутувати, і збивати з пантелику. Подумайте лишень про те, що більшість теоретичних постулатів наукових дисциплін змінюються під тиском самої практичної науки. А, оскільки сьогодні і в школі, і у ВУЗах викладаються переважно «живі» дисципліни, сума людського знання з яких постійно вдосконалюється — збільшується і змінюється, то, як наслідок цього, змінюються і підручники, за якими вивчаються ці предмети. Так само вдосконалюється і сама методика викладання. Дійсно, було б дуже дивним, якби науковці та педагоги не працювали над тим, щоб краще розкрити свій предмет для аудиторії, зробити його ідеальним — якомога глибшим за змістом, і водночас, якомога простішим за формою.
Боюсь помилитись, але скажу, що на мій погляд, серед усіх інших наук, саме історія є найбільш контроверсійною та «ідеологічно небезпечною» дисципліною. І, без сумніву, переписування та заміна підручників з історії — це справа не педагогічна і, тим більш, не друкарська, а політична. І той, хто цього не розуміє і легковажить цим сьогодні — вже завтра може прокинутись у зовсім іншій країні. Або просто буде комусь щиро допомагати хазяйнувати у нашому з вами будинку. В цьому я маю можливість переконуватися вже майже двадцять років. Тому що саме у нас, саме в Церкві це питання, як ніде, гостро явило себе ще два десятки років тому, з відродженням незалежної Церкви.
Як бачимо, сьогодні у нас в Україні існують паралельно кілька православних Церков, чи точніше — православних юрисдикцій. Їхнє догматичне вчення ідентичне. І вся богословська наука є тією ж самою. Однак, студенти духовних шкіл Московського Патріархату вже більше двадцяти років нашої незалежності вперто продовжують вивчати історію України з точки зору чи то Росії, чи то взагалі, Російської Імперії. Ще й, найчастіше, чужою нам мовою.
Після подібного «виховання», такі люди майже не здатні поважати та любити той край, у якому живуть і де спокійнісінько, без жодних докорів сумління їдять свій хліб з маслом. Після певних маніпуляцій з подіями, фактами та датами в рамках вивчення історії такі люди перестають сприймати Україну як суб’єкт і вона для них, врешті, перетворюється лише на засіб досягнення певних планів.
І це зрозуміло. Наука має надзвичайний вплив на світогляд людини, а вже сам світогляд формує людський характер, та поведінку. Виховані в дусі російського шовінізму, ці пастирі, навіть самі не розуміючи, роблять власні храми та парафії неофіційними представництвами Росії в Україні. Хто був у Почаєві, Святогірській або Києво-Печерській лаврах це бачив на свої очі. А чому це так? Тому що вони не знають іншої України, аніж та, про яку вони десятиліттями вчили і читали з російських підручників.
Аналогічна історія і з місцевим католицьким духовенством. Правда, їхня історія України писалась уже не в Москві, а десь там, у Ватикані, чи Варшаві. Вона не є, і не може бути києвоцентричною вже за визначенням. Тому, я радив би всім нам бути дуже обережними з питаннями історії та історіософії. Найчастіше українцям підсувають під ніс уже готовий для споживання закордонний трунок, лише ззовні пофарбований в наші національні кольори. І треба бути дуже мудрим, щоб навчитися, ось так одразу, відрізняти правду від лукавства, а правдиву історію держави від чийогось політичного замовлення.
Найменшим опором, шляхом непереконливого освітянського реформаторства сьогодні наша політична еліта намагається обґрунтувати наслідки своєї непрофесійності. Замість виправлення і справді непростої ситуації щодо взаємин двох сусідніх держав, робиться спроба, всього лиш переписати саме її тлумачення. Замість ліквідації суті проблеми, просто змінюються правила гри. Замість кардинального вирішення проблеми, просто переписують її відомі наслідки.
Очевидно, що добрі стосунки українців з іншими народами можуть бути досягнуті лише за рахунок певних компромісів між нами. Однак, досі я ще не впевнений, що градус таких поблажок і поступок, саме з нашого боку, може бути таким високим та вражаючим, як нам сьогодні дехто пропонує. Питання захисту і пропагування спільної і об’єктивної історії для всіх українців — це питання державостверджуюче, це питання утвердження нашої власної національної ідентичності. Воно об’єднує всіх нас певним єдиним, цілісним світоглядом, незалежно від усієї решти нашого культурного, географічного або соціального розмаїття. І сьогодні порушити цей наш український національний об’єктивний світогляд заради якогось тимчасового економічного зиску — це не лише політичне самогубство для ініціаторів, але й реальне помноження самих тих проблем. Вони ж, по своїй суті, ніде не зникають, але тільки отримують інше тлумачення.
Ми живемо в унікальний час 21 століття. Серед усього іншого, воно характерне і небаченим раніше розвитком науки та освіти. Тривають процеси, спрямовані на європеїзацію нашої освіти, тобто, піднесення її на конкурентоздатний і всесвітньо визнаний рівень. Тому, саме як викладач, вважаю, що професіоналізм науковця здобувається не маніпуляцією поняттями чи датами на чиюсь користь, але безпристрасністю підходу до подачі матеріалу. Якщо в підручнику є два погляди на подію, то варто не вибирати комусь більш симпатичний, а треба подавати їх обидва і ще детально пояснити, чому все саме так, а не інакше. Це й буде справжній професіоналізм. Це й буде справжня конкурентоздатність української освіти та науки. І мене дуже дивує, що сьогодні існують люди, яким потрібно нагадувати такі прості та очевидні речі.
В час, коли вся наша освіта непомірно дорога і для держави і для студентів, і не без системних недоліків різного рівня складності, непрофесіоналізм у підходах до вирішення саме цих пекучих і суперечливих питань обов’язково спричинить масову міграцію найкращих українських студентів до Європи, або ще далі. Але з часом це стане просто катастрофічною втратою України — не лише наших найбільш перспективних студентів, але й найбільших професіоналів своєї справи у майбутньому. У нас реально може не залишитися людей, здатних будувати «нову країну». Залишаться лише ті, які будуть навчені нашими новими підручниками з історії навертати українців туди, де вони вже були з 1917-го по 1989-й.
